Напередодні Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту звернемося до спогадів очевидців та знахідок місць злодіянь нацистів на Миколаївщині та Одещині, в роки Другої світової війни — однієї адміністративно-політичної одиниці: Трансністрії.
Починаючи з 1938 року, в нацистській Німеччині було прийнято низку законів, що утискали права єврейського населення. На теренах України масові винищення євреїв починаються одразу на початку окупації 1941 року. Символами Голокосту вважають нацистські табори Майданек, Дахау, Освєнцум. Та географія Голокосту значно ширша — від Бабиного Яру з Києва до Півдня України, де, за даними історичних досліджень, було знищено близько чверті мільйону євреїв. Напевне, ці дані не зовсім точні, бо в південних областях досі знаходять численні поховання.
В радянські часи в історіографії Великої Вітчизняної війни цьому питанню не приділялось належної уваги. Правду про трагічну долю єврейського народу в післявоєнний період ідеологи СРСР приховували. З кожним роком свідчень про долі конкретних людей єврейської національності від очевидців стає все менше. Тому варто приділити увагу спогадам та реальним знахідкам місць злодіянь на Миколаївщині та Одещині, оскільки в роки Другої світової війни це була одна адміністративно-політична одиниця — Трансністрія.
Зокрема в Миколаєві до початку війни проживало 25280 євреїв, що складало 15% від загальної кількості міських жителів. Всього ж на Миколаївщині проживало 44269 євреїв. Частина єврейського населення евакуювалася разом із суднобудівними заводами в Астрахань, Сталінград, на Кавказ. До тих, кому пощастило, належав мій вчитель математики Первомайської школи №8 Віталій Володимирович Аптекар, який згодом, на початку 90-х років, виїхав з родиною до Ізраїлю. Ті ж, хто не встиг евакуюватися, були заздалегідь приречені на повне знищення.
На півдні України, на відміну від інших регіонів, нацисти не вважали за потрібне створювати гетто як місця концентрації та ізоляції євреїв. Є відомості про існування гетто лише в північних районах сучасної Миколаївської області: в с. Криве Озеро, с. Мостове, м. Голта (Первомайськ). Там же були табори смерті в с. Богданівці та с. Доманівці. Вони були форпостом знищення єврейського населення всієї Миколаївської області, а також частини населення з Одеської області та Румунії і Молдавії.
Жахлива статистика така:
- Упродовж вересня 1941 року в с. Доброму Баштанського району було вбито 638 євреїв;
- у с. Новопавлівці — 931;
- у с. Єфінгар — 519;
- у с. Романівці – 998; у с. Лиса Гора — 225;
- у с. Гадюче — 1100;
- у с. Степанівка — 1300;
- у м. Миколаїв — 4000;
- у м. Первомайськ — 8400 євреїв.
Список можна продовжити. Відкриваються все нові й нові масові поховання, як це було 2007 року на Одещині. У радіо-розповіді для БіБіСі журналіст Олена Свенціцька переказує: під час прокладання газопроводу на півночі області будівельники наштовхнулися на масове поховання.
Пам'ятник на місці вбивства євреїв Богополю
Любашівка – невелике поселення за півтори сотні кілометрів від Одеси. На його околиці збережені рештки стародавнього єврейського цвинтаря – згадка про єврейських пекарів, кравців, чоботарів.
Як і в інших містечках українського півдня, вони поколіннями жили тут, помирали і знаходили спокій під мацевами (так звуться традиційні юдейські надгробки з написами на івриті). Сьогодні жоден любашівець цих написів прочитати не в змозі: євреїв тут просто не залишилося.
Окупанти були в Любашівці вже наприкінці літа 1941 року. Як свідчать одеські дослідники Голокосту, для початку нацисти влаштували показові акції знищення місцевих євреїв: у самому селищі розстріляли близько 350 людей, у селах Гвоздавка та Ясеново – по 100.
Потім був концтабір у Гвоздавці – спершу лише для любашівців, потому сюди приганяли етапи приречених з інших регіонів України та Молдови. Людей — серед них переважали жінки і діти — тримали просто неба, без їжі і води. Їх косив голод, спрага, тиф, дизентерія. Місцеві жителі, наражаючись на смертельний ризик, намагалися допомогти: кинути за огорожу вареної картоплі, якихось млинців — хоча б із висівок. Зовсім молодий тоді ще Парфентій Богопольський, виконуючи наказ окупантів, звалював трупи на підводу й віз їх ховати.
Далі розповідає представник місцевої влади Михайло Педченко: «Ховали спочатку єврейське населення біля річки Кодими, але приїхав німецький офіцер і сказав: шановні, вам звідси ще води пити і потім стали ховати в різних місцях десь 10 чоловік, десь 100. Найбільше розстріляли за одну ніч 400 чоловік. Сьогодні ми знайшли в районі 6 таких місць, зокрема, на території Гвоздавської сільської ради. Я думаю, що їх значно більше…»
На початку 90-х років ХХ століття ще була жива й здорова моя бабуся Ганна Ламейко, яка народилася в селі Ясеново-2 Любашівського району Одеської області. В цьому селі вона з трьома дітьми та батьками пережили німецько-румунську окупацію 1941-1944 років.
Тож одного дня після творчої зустрічі в літературній студії «Зажинок», що діє в Первомайську Миколаївської області, я та поет, колишній політв’язень Олекса Різників (псевдонім — Різниченко), який відбував свій другий термін ув’язнення в Кучино, де й познайомився з Ар’є Вудкою. Відомий факт зі спогадів Олекси Різникова, про те як, маючи феноменальну пам'ять, Ар’є Вудка запам’ятовував вірші ув’язнених поетів, вийшовши на волю, та надіслав тексти до редакції часопису «Сучасність» (США). Потім поезії були видрукувані в Мюнхені окремою книгою «Поезії із-за колючого дроту».
Олекса Різників
Ар’є Вудка не лише передав вірші Олекси Різникова світові, а й запросив до себе в гості. Повернувшись з Ізраїлю, Різниченко збирав свідчення про євреїв, що постраждали під час Голокосту на півдні України.
Ар'є Вудка
Розповідь моєї бабусі вразила поета. Різниченко просив бабцю описати історію порятунку єврейської дівчинки Соні їхньою родиною. Бабуся посилалася на те, що саме її батько, а мій прадід Левонтій Олексійович Кучерина, привів дівчинку додому, оскільки її матір потрапила до Гвоздавського гетто (село Гвоздавка Любашівського району Одеської області) і знав цю історію детальніше. Він розповідав, що родина Соні приїхала з Одеси. Тож Соня якийсь час була сестрою моєї матері Валентини Іванівни Островершенко і її меншої сестри Людмили Іванівни Янчик та брата Генадія Івановича Ломейко. Вони разом переховувалися під час обстрілів та бомбувань в ямі, яку дідусь викопав як бомбосховище. На городі разом гралися, ділилися, чим могли… Навіть співали народні пісні. Соня була старшою на кілька років, мала гарний голос, згадує моя мама Валентина Островершенко. Моя бабуся Гана Леонтівна Ломейко згадувала, що дівчина жила з ними до кінця літа. По селу поповзла чутка, що дівчинка — не рідня Кучерині і має єврейське походження. Хоча моя мати та її сестра теж були чорняві і кучеряві, як Соня. Напевне, хтось у селі добре знав її родину та розповів про це односельцям. Дідусь знав, що в Одесі у дівчинки є родичі, через своїх знайомих розшукав їх і передав дівчинку. На жаль, загальновідомо, що в Одесі євреїв жорстоко винищували окупанти. Про подальшу долю Соні нічого не відомо, як і про її близьких.
На території півдня України постраждало понад 94% місцевого єврейського населення. Загалом під час Другої світової війни було знищено близько 6 мільйонів євреїв. Голокост — це не лише єврейське питання. Расизм і геноцид може прийти на будь-чию землю, будь-якого народу, зупинити відродження людиноненависних ідей без знання уроків історії неможливо.
