Остання океанологічна експедиція мала стати пересічною для Лії, не надто видатною — таких дослідниця мала багато. Однак замість трьох тижнів вона провела у батискафі нескінченні місяці, і додому вона повернулася зовсім іншою людиною, чи то краще сказати — і не людиною зовсім. Історія, яку ви маєте відчути та проінтерпретувати самостійно: вона ніжна, тужлива й тривожна.
Історія про жінку, яка залишилася в океанічній темряві
Мірі дивиться на свою дружину та не впізнає її. Те ж обличчя, ті ж руки, та ж форма губ, а все ж погляд — порожній, і душа, здається, залишилася десь на океанічному дні. Лія здається холодною, відстороненою, неживою: весь час або говорить в нікуди, радше до себе, аніж до дружини, або набирає воду у ванну, щоб у ній розчинитися.
Відколи Лія повернулася додому, вони з Мірі не сплять у одній кімнаті, майже не спілкуються та не торкаються без потреби. Організм дослідниці погано реагує на повернення з океану, її тіло кровить, а шкіра змінюється, і хоч вона запевняє партнерку, що в неї усе гаразд, Мірі у це не надто вірить, хоча і заперечувати сил уже не має. Сконцентруватися на роботі стає неможливо. Говорити з друзями виснажливо та не надто потрібно — вони не розуміють її, а в Мірі немає ресурсу, аби зрозуміти ще когось. У Центрі, де працювала Лія, мовчать про інцидент — і сама жінка мовчить про те, що сталося під час останньої експедиції, тож обидві грузнуть у цій тиші.
Ця історія про жінку, яка залишилася в океанічній темряві — там, де немає ані життя, ані сонця, ані тепла, і змогла вижити. Ця історія про сум по людям, яких ми любимо, про тугу, знемогу та зневіру. Абсолютно печальна, втім красива історія — з тих, де форма все ж понад сюжетом. Раджу її прочитати, щоб прожити і відпустити, бо ж завжди маємо відпускати, як би важко нам не було.
