Священник із Херсона Олег Деркаченко пропонує свій погляд на причини незмінності української політики та ментальних спадків минулого. На його переконання, Церква в Україні — єдина сила, яка ще не реалізувала свого потенціалу в очищенні суспільства від корупції й пострадянського впливу. У своєму блозі він закликає християн усіх конфесій до єдності й активної участі в політичному житті держави — не заради влади, а задля майбутнього України.
Для зручності читачів блог розбитий на розділи. Пропонуємо інтерактивне меню: натискайте на назву відповідного розділу, і ви перейдете до нього.
Автор міркує над тим, наскільки глибоко московитський культурний, мовний і церковний вплив вкорінився в українському суспільстві. Цей вплив, за словами Деркаченка, призвів до спотворення національної ментальності, зокрема — через хибне уявлення про відокремленість Церкви від суспільних процесів.
Окреслюється, як сучасне церковне середовище дистанціювалося від участі в політиці. Ідеї про політичну пасивність віруючих стали нормою, що лише поглибило розчарування в державі та неспроможність протистояти системним проблемам.
Від Помаранчевої революції до сьогодення — священник аналізує послідовність політичних розчарувань українців. Незважаючи на надії після революцій, ментальність правлячої верхівки не змінилася, а віра у здатність суспільства впливати на владу знову похитнулась.
Олег Деркаченко наголошує: корупційну модель влади не змінить ані повернення військових, ані закордонна допомога. Єдиною недослідженою альтернативою для України залишається сильна, моральна, об’єднана Церква.
На прикладах Німеччини, США та інших країн автор показує, як Церква може бути рушієм моральних змін у державному управлінні. Християнські політичні сили, які базуються на цінностях, здатні формувати успішне суспільство.
Оглядаючи постать Петра Могили та інші приклади з минулого, автор доводить: українська Церква завжди була не лише духовною, а й політичною силою, здатною впливати на суспільні зміни.
Попри конфесійні розбіжності, сучасна війна дала поштовх до зближення між віруючими. Автор закликає до створення політичної сили, яка базуватиметься на спільних християнських цінностях.
Йдеться не про нав’язування віри, а про спільну відповідальність за державу. Християни, які дбають про добробут і моральну чистоту суспільства, мають стати активними учасниками перетворення країни.
Московський вплив як глибока деформація
Зараз дуже багато людей розмірковують над причинами агресії московії проти України і це коротеньке дослідження (більше навіть просто роздум) є ще одним намаганням зрозуміти причини, які дозволили московитам відчути себе спроможними завоювати нашу країну. Одразу треба задекларувати той факт, що «сміливими» на відкриті воєнні дії кацапів зробив цілий комплекс проблем, але ми сконцентруємося на тій, яку автор вважає корінною з них, на ту, яка дозволила сформуватися всім іншим. Мова піде про невірні (з нашої точки зору) погляди Церкви на відділення від держави, які були сформовані на теренах України і що головне (оце так дивина) під впливом московитів.
Треба одразу коротенько проговорити деякі всім відомі речі, які треба взяти до уваги при розгляданні даної теми. Московія завжди намагалася знищити Україну і на це у неї була купа причин: від бажання володіти людськими та природними ресурсами Вкраїни до прагнення намалювати собі надуману нереальну історію про походження московитського народу та їхньої країни. Задля досягнення цих цілей московити неодноразово намагалися знищити українську мову, культуру, історію і піддати геноциду українську націю. На цих істинах ми не будемо зупинятися докладно — ці речі відомі, і про них дуже багато написано, але одне зауваження треба зробити, бо воно буде необхідним для осмислення основної ідеї цього роздуму. Повного винищення українців і українськості кацапи досягти, дякувати Богові, не змогли, але вплив московитів на українську націю та ментальність народу виявився колосальним. У цьому випадку краще використовувати термін спотворення, а не вплив, але так чи інакше українська нація несе на собі відбиток кацапського дикунства і відмиватися від нього наш народ буде ще дуже довгий час. Ми, скоріш за все, не зможемо знайти такого аспекту в житті українців, у якому московити не залишили б свій ганебний слід, і це насправді жахливо. Однак є один, який з нашої точки зору, зробив найбільший внесок у формування сучасної ментальності народу та складання державоустрою — це хибні погляди Церкви на її роль у житті суспільства, особливо щодо участі в політичному житті держави.
Емський указ діяв майже 30 років і втратив чинність лише після 1905 року, коли затвердили нові правила книгодрукування в Російській імперіїФото: chytomo.com
Московити намагалися зробити все можливе, щоб українці не мали найменшої уяви про свою історію, своє походження, свою культуру, мову та справжню українську ментальність. Будь-який українець (за задумом московитів) мав би думати, що так, як живуть московити, як вони керують державою, як вони говорять, як співають та лаються, як вони будують стосунки одне з одним — саме це і є природним для українців. Коли ми, наприклад, чуємо про те, як в країнах Західної Європи люди безбоязно залишали якісь товари під дверями своїх клієнтів, не переживаючи, що їх хтось вкраде (звичайно, якщо поруч немає кацапні), ми і гадки не мали, що така ментальність для українців ближча, ніж московитське прокляття: «Щоб ти жив на одну зарплату». Ступінь спаплюженості нашої національної ментальності зараз для нас в повній мірі ще є неосяжною — це процес можливо навіть не років, а десятиліть.
Всім нам було дуже важко сприйняти агресію московії проти нашої держави у 2014 році: українцям здавалося, що держава відбулася, ніхто не відчував загрози (хоча кацапія готувалася до вторгнення і ознак майбутньої війни було достатньо), народ повірив у самостійність держави та нації, і це було жахливою помилкою. Поглянувши на «нашу незалежність» до 2014 року, ми побачимо, що вона існувала тільки на папері та в головах невеликої групи справжніх патріотів, які зі своїми закликами до українізації нації виглядали більше маргіналами, ніж патріотами. Країна говорила російською (близько 50%), співала російською, читала та слухала новини на мові агресора (зараз це також не дуже змінилося) і російською матюкалася. Можновладці по-московитськи крали (займалися корупційною діяльністю), а в церквах московські попи молилися за московського патріарха та за московського царя (путіна). Коли зараз кажуть, що це Медведчук обманув путіна, що московитів будуть зустрічати в Україні, як визволителів з квітами, то це насправді тільки частина правди — все українське суспільство було долучене до цієї брехні, всім своїм виглядом і справами говорячи: «Ми такі, як ви, ми брати по крові і ментальності». Саме тому окупанти заїздили 24 лютого через кордон поблизу Києва з парадною формою та з обладнанням для розгону демонстрантів — вони дивилися на українців і відчували, що нас треба трохи «підправити» і ми зовсім не будемо відрізнятися від них.
Церква і байдужість до політики
Є лише одне питання: «Хто мав першим побачити небезпеку та почати бити на сполох»? На мій погляд, робити це мала Церква України, і саме вона в першу чергу має взяти на себе відповідальність за те, що за двадцять років незалежності країна так і не стала по-справжньому незалежною. Цю думку мені як священнику, пастору євангельської церкви дуже важко сприйняти, але якщо і зараз проігнорувати реальність, то нічого в державі особливо не зміниться, навіть якщо Україна переможе і поверне собі території!
Подивимося фактам у вічі. По закінченні третього року повномасштабної війни проти московитів так, як і раніше, квітне корупція, до людей часто ставляться, як до безправного бидла, покарання держслужбовців та можновладців за злочини — це скоріше винятки, ніж правило, і цей перелік можна було б продовжувати достатньо довго. Та чого там, зараз практично кожен українець скаже про те, що можновладці прагнуть лише одного — хочуть виграти війну заради того, щоб і надалі безкарно експлуатувати народ України та її ресурси. Насправді у всіх нас є розуміння, що країною керує мафія, і саме так нашу державу сприймають у світі — достатньо подивитися місце України у світових корупційних рейтингах. Знаю, що людей України охоплює злість та гнів на владу, і після прочитання цих рядків може підсилитися лише відчай, але без болю не буває прозріння.
Зараз дуже часто в інформаційних відео про московію ми можемо побачити, як московити в опитуваннях повторюють, як мантру, одну й ту саму фразу: «Я політикою не цікавлюся». Цей погляд на життя подається як безглуздий та рабський, і так воно і є з точки зору здорового глузду та Святого Письма (про це трохи пізніше). Але якщо ми б зробили таке саме опитування в українському суспільстві на початку 2000-х років, то почули б такі самі відповіді, а в церковному середовищі стан був ще гірший. Звичайне голосування на виборах будь-якого рівня не просто не віталося, а й могло піддаватися обструкції та висміюванню в церковному середовищі. І це тільки про голосування за когось, думка про участь у виборах у якості кандидата на якусь посаду сприймалася, як справжня єресь. «Царство Христа не від світу цього»; «Христос не балотувався у владні структури»; «В політиці немає нічого, окрім бруду» — такі та схожі заяви лунали у церквах України практично під кожні вибори та вважалися чимось наддуховним та приємним Богові.
Надії, які не справдились
Незначні зміни почалися під час Помаранчевої революції, коли взагалі у всьому українському суспільстві проснулося бажання змінити державоустрій, впливаючи на владу через інститут виборів. Тоді вперше в церковній спільноті про вибори заговорили як про необхідність і навіть обов’язок. Але після невдалого та відверто недолугого (з точки зору автора) керування Ющенка, прийшло розчарування та питання політики в Церкві знову були відсунені на задній план, як щось непрацююче.
Ситуація знову змінилася під час Революції Гідності, але знову таки — лише частково. Протест народу проти свавілля влади та бажання позбутися диктатури Януковича призвели до відкритого вторгнення московії та військового захоплення Криму і частини Донбасу. Незважаючи на початок війни та втрату територій, люди зрозуміли, що владою треба керувати, що вона має розуміти свою відповідальність перед народом. Окрилені подихом свободи, люди знову з надією пішли на вибори, очікуючи, що зміни в ментальності відбулися і у головах тогочасних політичних лідерів, але виявилось, що це не так. Я передбачаю, що зараз мене будуть клясти всі послідовники Порошенка, але це не про нього, а про Церкву. Майбутні вибори 2019 року показали що, з точки зору абсолютної більшості народу України, Петро Олексійович не виправдав довіру людей — тобто, тенденція збереглася, і черговий політик знову розчарував українців. Чи можна сказати, що щось радикально змінилось при Володимирі Зеленському? Як людина, яка голосувала саме за нього, можу з упевненістю сказати, що ні. І це не просто моя суб’єктивна думка. Як діючий священник я регулярно спілкуюся з достатньо великою кількістю людей. Вони очікували змін на краще, реальної боротьби з корупцією, соціальної справедливості, практичних та швидких кроків до підсилення обороноздатності, але всього цього не побачили. А потім почалася повномасштабна війна…
Чому не варто чекати порятунку «ззовні»
Від багатьох людей я чув, що це Зеленський та його «тупі» виборці винні в тому, що путін розпочав вторгнення, і це, звичайно, неправда. Напад московії відбувся б за будь-якого Президента, який би не прогнувся перед московитами. Проблема, як ми вже вказали, набагато глибша — існуюча мафіозна система не дасть себе змінити без радикальних заходів. Мафіозі будуть проштовхувати до влади інших мафіозі. Будуть змінюватися лише прізвища, а не сутність. Про яку радикальність тоді може іти мова і яка реальна сила існує в Україні, яка б могла протидіяти корумпованій системі та перемогти? Багато хто з українців покладає надію на військових, які повернуться додому після закінчення війни, але це оманлива думка. Наші герої будуть потребувати реабілітації і їм буде дуже важко (це не приниження) вести активні «бойові дії» в політичному житті, направлені на зміну сутності влади. Що ж тоді нам залишається і чи є взагалі надія для українців? Зразу дамо відповідь — є (з моєї точки зору), але цей вихід багатьом не сподобається. Україна перепробувала вже практично все — від намагання зробити внутрішні реформи до очікування допомоги з-за кордону, але все повертається «на круги своя». Єдиний шлях, яким ще не намагалася йти наша держава, і єдиною силою, яка не намагалася по-справжньому впливати на політичне життя суспільства, є Церква України.
Уроки Реформації та світовий досвід
Пам'ятник Мартін ЛютеруФото: dw.com
Я веду мову не про поодинокі агітаційні заходи з боку священників різних християнських конфесій України, як агітаторів якихось окремих політичних сил, а маю на увазі спільну потужну діяльність Церкви на політичних теренах України. Перш ніж остаточно закричати «зрада», «єресь» і тому подібне, і викинути цю статтю, нумо поглянемо на досвід інших держав, які в сучасному світі вважаються успішними, демократичними та заможними. Зрозуміло, що мова піде про країни Європи та Америки. Скоріш за все, знайшлося б небагато людей, які б поставили під сумнів важливість Реформації для Європи та Сполучених Штатів Америки. Лютер, Кальвін, анабаптисти, потім євангельські християнські течії докорінно змінили ментальність багатьох народів Європи та США. Мова іде не тільки про відокремлену від держави духовну діяльність Церкви. Лютер мав колосальний вплив на політиків Німеччини, Кальвін безпосередньо керував політичними процесами та життям в Женеві, християнські біженці з Європи вплинули на суспільне і політичне життя американців. Зараз в багатьох розвинених країнах є політичні партії, які засновані християнами чи декларують своє походження від християнських принципів. Республіканці в Сполучених Штатах, ХДС/ХСС в Німеччині є прикладами таких політичних сил. Я не стверджую, що всі люди, які знаходяться в цих партіях, справжні християни, але очевидно, що, як мінімум, при створенні та на початку діяльності вони керувались саме християнськими ідеями. Наявність таких та схожих політичних сил говорить про дуже сильний вплив християн на політичне та суспільне життя таких країн. Церква розуміла, що не має стояти осторонь політичних процесів, бо вони безпосередньо впливають на життя суспільства, духовний стан та добробут людей. Вважаю, що саме це бачення і, як результат, реальний вплив Церкви на політичні процеси, призвели до того морального стану західного суспільства, який ми бачимо нині. На жаль, сучасні тенденції в цих країнах змінилися, на тлі чого ми бачимо Трампа, зігуючого Маска, Орбана, Фіцо, «Альтернатива для Німеччини» та інше.
Історична місія української Церкви
Але повернемось до наших реалій. Християнам України треба визнати, що корумпованість та нечистота можновладців осквернятиме весь народ. Як я писав вище, ментальність нашого народу завжди була близькою до інших європейських народів. Народ землеробів та воїнів, українці завжди були волелюбними та працьовитими. Не будемо заглиблюватись в історію (яка, до речі, нам досі відома лише частково), але четверо дочок Ярослава Мудрого, які стали королевами Англії, Франції, Угорщини, Норвегії, говорять про те, що поріднитись з українцями було за честь, і це свідчить про справжню ментальність та розвиненість нашого народу. Культура та мова підтверджують те, що українці є величною європейською нацією. Чому ж тоді у нас все так погано, і ми не можемо ніяк виправити цю ситуацію?
Окрім основної ідеї моїх роздумів, є ще один супутній історичний чинник, який обов’язково необхідно згадати. Це неодноразове поневолення московитами нашої Країни та постійна зрада з боку Європи. Не вважайте, що зараз я намагаюсь знайти виправдання і зобразити українців, як звичайну жертву обставин, це зовсім не так: українці — героїчний народ, який постійно був захисним буфером між людожерами московії та Європою. Московити, як це відомо, і як я згадував вище, постійно намагалися захопити Україну та поневолити і знищити українців. Нашому народові неодноразово доводилося битися з ними, а європейці вигідно відсиджувались за спиною українців, або й, навпаки, з радістю доєднувались до кацапні, разом із ними розчленовуючи українські землі. Вижити в таких умовах не змогла б жодна нація, все закінчилось багатосторічним поневоленням України московією.
У московії як людожерському створінні ніколи не було ні волі, ні моралі. Військовий злочинець путін дуже часто згадує розмову Петра І (ще одна ганебна і розбещена істота) з кимось із його підлеглих. У цій розмові московський цар вимагав повиганяти всіх крадіїв, що знаходились на державній службі. Відповідь Петру, яку з особливою погордою цитує путін, шокує всіх притомних людей: «Если поразганяешь всех воров, с кем останешся, государь»? Це і є справжня ментальність московитів в державотворенні та відносинах одне з одним — нелюдська розбещеність в усіх сферах життя (крадійство я наводжу, як приклад, який безпосередньо впливає на державотворення). Нумо до наведеного вище додамо ще одну характерну рису московитів: звичність до холопства. В такому середовищі, під керівництвом таких мерзенних людей, українській нації довелося прожити близько 400 років. Зрозуміло, що це не могло не вплинути на українців.
Окрім звичайного поневолення, кацапської спільноти та їхніх законів, український народ постійно піддавався геноциду та етноциду. Українців не просто нищили фізично і культурно, але й регулярно переселяли на інші землі московії (відправляли, як правило, до Сибіру та на Далекий Схід), а на спустошені землі привозили кацапню. Саме тому не слід дивуватися, що в Україні до останнього часу було так багато російськомовних людей, які з радістю кричали «росія-матушка» та «путин памаги». Враховуючи це, не треба дивуватись, що після набуття незалежності Україна, в сенсі державотворення та державного менеджменту, залишилась тією ж московією, практично повністю копіюючи її в цих аспектах державного життя.
Чи можливе єднання християн?
Як ми зазначили вище, саме Церква в цій ситуації мала б стати поводирем до змін. На жаль, Церква в Україні також була «заражена» московицьким церковним контекстом. Якщо прослідкувати, як розвивалися відносини московської церкви та московської держави, то ми побачимо, що кацапські релігійні структури, а, в першу чергу, російська православна церква, завжди знаходилась під жорстким прямим керівництвом держави. Показовим прикладом є набуття патріархального статуту московицької церкви, коли грецький патріарх утримувався московитами у «гостях», допоки не погодився об’явити російського митрополита патріархом, а московську митрополію — патріархією. Петро І ввів пряме правління держави над російською церквою, відмінивши посаду патріарха, створивши так званий священний синод — це лише кілька прикладів, які показують основний контекст, в якому існувала московська церква. Вважаю, що саме довгостроковий вплив поневоленою державою московицької церкви радикально вплинув на українських християн. Цей вплив обумовив той антагонізм і те неприйняття ідеї, що християни можуть і навіть зобов’язані впливати на політичні процеси, які відбуваються в суспільстві. Ідеї про те, що владі треба лише коритись, а впливати на неї можна лише молитвою та проповіддю Євангелія, походять саме з цього поневоленого стану московицької церкви. Насправді такий підхід, на мою думку, тільки виглядає «святим та праведним».
Біблія показує нам багатьох величних Божих служителів, які займали високі посади в різних державах, і через це життя суспільства в цих країнах різко змінювалося. Вони або самі, як Давид, Іосафат та Єзекія, були царями та робили реформи, що призводили до богоугодного, чесного життя та праведності в державі, або, як Йосип, Даниїл, Мардохей, Естер були найближчими радниками царя і через це також радикально змінювалось життя в суспільстві. Апостол Павло від імені Господа проголошує той факт, що інститут влади як спосіб існування суспільства створений Богом, і в ідеалі керівник має бути Божим слугою на добро звичайним людям і для покарання та стримування злочинців. Про владу треба молитись, можновладцям треба проповідувати Євангеліє, а також картати, коли це потрібно, щоб не дати їй схилитись на хибний, злочинний шлях. Національна Українська Церква завжди була сильна через те, що її служителі, окрім церковного життя, вели освітню та політичну діяльність. Для прикладу візьмемо дуже відому історичну постать Петра Могили, який був митрополитом України того часу (не буду розписувати його церковних регалій, бо це займе багато часу). Факти про постать Петра Могили та його діяльність кожен читач може знайти сам, але тільки божевільний може поставити під сумнів велич цієї людини та її вплив на українське суспільство того часу і на сьогодення нашого народу. Показова річ — при спробі знайти в інтернеті інформацію про Петра Могилу пошуковик, в першу чергу, говорить про нього, як про політичного діяча, а вже потім, як про людину релігії та освіти. Наведенні вище приклади мають зруйнувати в нашому розумі міф про те, що християни мають цуратись політичного життя.
Повернемось до нашого українського сьогодення. Що робити? Згадаємо прислів’я: «Краще пізно, ніж ніколи». На мою думку, християни України різних конфесій мають усвідомити свою відповідальність за політичне життя суспільства та взяти на себе обов’язок по реформуванню життя суспільства і в політичній сфері також. В ідеалі служителі різних християнських конфесій мали б почати спілкування та консультації з приводу створення однієї потужної політичної партії, ядром якої та рушійною силою були б присвячені Богові християни. Ця політична сила мала б гучно заявити про себе, показуючи діяльність Церкви як структури, яка служила людям від імені Божого протягом всього існування України, яка сповідує принципи життя, закладені Богом, та спроможна перетворювати ці принципи безпосередньо в звичайне життя. Слід додати, що особливо зараз, в страшних реаліях війни, авторитет Церкви серед суспільства значно виріс. На тлі болю, страждань та нерозуміння на що і на кого можна покластися, люди потребують як Благої звістки Євангелія, так і конкретних кроків християн, які покажуть народові, як Істина Божа працює в реальному житті, змінюючи його на краще. Процес створення та діяльність християнської політичної партії в цей час може здаватися чимось нереальним, сюрреалістичним, адже всі українці не вірять у те, що Церква може існувати в якійсь єдності.
Всі звикли до того, що християни різних деномінацій постійно скубуться поміж собою, проклинають один одного і неспроможні до якоїсь справжньої спільної діяльності. Такі відносини — це також наслідки життя України під владою московії. На росії завжди домінантне положення займала московська православна церква, а всі інші вважались єретиками. Після набуття самостійності це міжконфесійне неприйняття природньо перекочувало в Україну. Українська свобода та волелюбність рано чи пізно подолали б цей неприродний для нашого народу стан, і міжконфесійний діалог в різних регіонах України почав створюватись ще з середини 90-х років. Війна ще більше змінила сприйняття християнами одне одного — вони зрозуміли, що основа Христос, а інші відмінності має оцінювати Сам Господь, а не люди. Так чи інакше, для тих, хто вірить у єдність християн, або для тих, хто скептично ставиться до цього, створення християнами політичної сили було б сприйняте, як справжнє диво. Люди могли б реально підтримати таку партію на виборах будь-якого рівня. Українці «наїлися» партії регіонів, тимошенківських батьківщін, солідарістів, «слуг», які служать не народу, «свободівців», що не несуть свободи, опзж та інших, і можуть насправді спробувати обрати той шлях, яким Україна йти ще не пробувала.
Не диктат, а відповідальність
Я веду мову не про диктат Церкви над суспільством: духовні істини та віра у Христа не можуть бути нав’язані силоміць. Маю на увазі лише дотримання норм Конституції України та законів нашої Держави. Конкретні кроки по перетворенню цієї ідеї має робити все християнське суспільство разом, об’єднавши зусилля заради очищення нашої країни від наслідків московитського поневолення та задля вільного життя народу.
У цьому роздумі я лише прагну підняти для обговорення тему докорінних змін в нашій Державі, які, на мій погляд, саме Церква має ініціювати та активно провадити через створення політичної сили, що буде складатися зі свідомих християн та підтримуватись усім християнським суспільством. Хай поможе нам Бог! Господи, приведи Україну до перемоги!
