Арктика. Звучить як мрія для затятого мандрівника, якого не залякаєш ані білими ведмедями, ані білими ночами, ані білими й гострими вершинами гір. На архіпелазі Шпіцберген опинилося багато таких мандрівників, романтиків, шукачів пригод чи стабільного заробітку, та більш цікавим є не привід, через який там зупинилися всі ці люди, а історія. Попри те, що офіційно група островів належить Норвегії, а фактично влада зосередилася в російських загребущих лапах, на Шпіцбергені віддавна живе значний відсоток українців. Як так сталося, чим живе острів зараз та що на нього чекає у майбутньому? Про це та багато іншого можна дізнатися у книзі Максима Беспалова «Український Шпіцберген. Ведмеді, вугілля та комунізм».
Насамперед, звісно, це природа: гори, сніги, дивовижні льодовики. Та особливим це місце зробили саме люди, які потрапили туди з абсолютно різних причин. Наприклад, у першій половині ХХ століття на Шпіцбергені совєти почали активно видобувати вугілля. Звісно, на заробітки в Арктику масово почали виїжджати чоловіки — то були найкращі знавці своєї справи в усій країні, найпрацьовитіші та найвитриваліші. То були донбаські шахтарі та їхні сім’ї, і переселення українців тривало десятиліттями — до самісінького розпаду СРСР. На Шпіцберген потрапляли кращі з кращих, бо ж на одне місце претендувало більше десяти людей, і всі вони мали би залишити на острові свій слід. Та чи залишили?
Спершу українці залишали позаду дім, де щоранку завжди сходить сонце, а вночі обов’язково приходить темрява, де тобі не потрібно озброюватися рушницею, остерігаючись нападу величезного хижака, а людське око зазвичай розпізнає більше, ніж три кольори — брунатний, білий та чорний. Відтак вони були забезпечені житлом, дозвіллям, їжею: все це вони отримували абсолютно безкоштовно, водночас зарплатня щедро та регулярно нараховувалася на ощадні рахунки працівників у радянських банках. Тож, зрештою, чи не це було омріяним комунізмом, який все будували-будували, та ніяк не вибудували? Чому ж тоді селища на Свальбарді нині закинуті, законсервовані та знелюднені, коли все було так чудово? Чому цей етап залишився лише в історії острова, і то чи не найкращим його періодом?
Ця книга — про минуле Свальбарда. Про далекі та несправедливі радянські часи, де українці — працювали, а росіяни — керували. Ця книга про сумне й печально-ностальгійне «зараз», де все ще діє пропаганда, а межа між націями зовсім стерта. Ця книга про «потім», туманне й малоперспективне.
Ця книга — ще одна історія про наш народ та наших людей, який міг би залишити слід, утім не зміг, бо утопія. Комунізм. Кожному за потребами, от тільки питання — за чиїми?
Максим БеспаловФото: зі сторінки письменника у фейсбуці
Про автора: Максим Геннадійович Беспалов — український письменник, блогер та мандрівник, котрий відвідав понад 40 країн світу. Лауреат літературних конкурсів, зокрема «Смолоскип» та «Євроформат». 4 березня 2025 року на своїй сторінці у фейсбуці Максим Беспалов повідомив про те, що був мобілізований за повісткою до лав ЗСУ.
