Цьому селу на Миколаївщині понад двісті років: офіційно засноване у 1800 році, проте козацькі поселенці жили тут і раніше. Нині воно дрімає у південному степу, гріючись на осонні, і снить своєю давниною. Махає крилами чапель над очеретами Арбузинки, бринить жаб’ячим хором надвечір, пахне літом, сонцем і травою у спекотний полудень. Тут немає великих крамниць, зате є старовинний маєток. А за маєтком — казковий ліс. Вгадали? Запрошуємо у подорож вихідного дня разом із журналісткою Гард.City.
Мандрівка до Трикрат
Місцеві охоче переповідають легенду: кажуть, якщо тричі запнешся-перечепишся, простуючи вулицями, то залишишся тут жити. Авторка статті свого часу перечепилася двічі:) І, принаймні, повертатися сюди знову і знову хочеться, щоби розвідати таємниці, котрими багата місцина. Самих тільки легенд про походження назви Трикрат існує чимало. Наприклад, одна говорить, що жителі села тричі виганяли зі своїх земель татаро-монголів. Інша легенда стверджує, що це запорожці тричі прогнали поміщиків, які намагалися захопити території. Є версія, що працьовиті трикратці тричі виганяли з села ледарів...
Є й така альтернативна легенда: перші поселенці тричі будували тут табір, але першого разу поселення уночі змела пилова буря. Вдруге влаштували оселі — їх зруйнував ураган. Аж на третій раз людям вдалося збудувати й зберегти оселі: після того, як у цьому степовому краї посадили ліс. Ліс цей стоїть і досі: тепер тут державне заповідне урочище. А тими поселенцями, за легендою, були козаки на чолі із Віктором Скаржинським. Хоча ця чудова легенда трохи не збігається з історичними фактами, котрі кажуть, що Скаржинський народився у родинній садибі, яка у 1787 році вже стояла тут. Хоча, можливо, маєток з’явився раніше, а у легенді йдеться про село, котре згодом виникло довкола садиби.
Річка Арбузинка
Колись село звалося Велика Скаржинка. Саме тут розташований маєток українського козацького роду Скаржинських, який походить від Олександра-Михайла Скаржинського, польського шляхтича, котрий працював перекладачем і був сотником Лубенського полку. Від його трьох синів (Івана, Михайла і Петра) пішли три лінії роду Скаржинських: Лубенська, Чернігівська і Херсонська. До Херсонської належать декілька визначних діячів тогочасної південної України, у тому числі Віктор Петрович Скаржинський, котрий народився у родовому маєтку в Трикратах. Тепер у цьому маєтку — дитяча школа мистецтв. Хоча зовнішній вигляд садиби змінився — за часів радянського союзу його «оздобили» цементною «шубою», проте родовий герб Скаржинський попід вершечком башти зберігся й досі.
Маєток Скаржинських, серпень 2023 року
А за маєтком починається ліс, який недарма звуть казковим: адже це зелене багатство дивом з’явилося серед південного степу. Точніше, не дивом, а завдяки наполегливій праці й хисту Віктора Скаржинського.
Він добре знався на ботаніці та вирощуванні рослин, тож заклав лісопарк у степу, на берегах Арбузинки. Замовив саджанці дерев і чагарників: хвойних, листяних, плодових, деякі з них були привезені із Північної Америки та Європи й акліматизовані тут завдяки таланту і праці Скаржинського. У середині 19 століття у дендрарії маєтку нараховувалося близько 300 видів декоративних і хвойних дерев і чагарників; у плодовому саду — близько 200 сортів різних фруктових дерев, а ще були виноградники. Скаржинський постачав саджанці до ботанічного саду Одеси, а також Вікіпедія каже, що саме він впровадив метод захисту посівів за допомогою лісосмуг.
Зміцнив береги річки Арбузинки гранітними плитами, влаштував систему штучних каналів для зрошення, водоспади, греблі, містки та ставки. Чимало споруд збереглися дотепер. Щоправда, де-не-де вже не працюють водоспади через те, що у річці значно знизився рівень води. Але й досі чарують казковими переплетіннями ці струмки, місточки, стежки. Недарма заповідне урочище має назву «Лабіринт». Друге назване «Василева пасіка». Також є урочище «Літній хутір Скаржинських» і «Миронів сад». У «Мироновому саду» — єдине місце Миколаївщини, де гніздиться колонія сірих чапель. Колись цих птахів майже знищили через красиве пір’я на голові, з якого робили прикраси для дамських зачісок і капелюхів. Тепер чаплі під охороною Червоної книги.
На Арбузинці живуть також білі чаплі, яких можна побачити, спустившись вулицею Скаржинського до мосту. Рівень води в Арбузинці сильно впав, вона майже заросла очеретом.
Уздовж берега тягнеться мілке широке плесо, тут і там по коліна у воді стоять чаплі. Надвечір вони знімаються і кудись відлітають.
Пір'їна чаплі
А попід берегом ходить, кумедно піднімаючи лапи, кулик-довгоніг.
Кулик-довгоніг
В очеретах лаштуються спати лебеді і качки, а вечорове повітря бринить від кумкання жаб.
Лебеді і качки
Земля помережана коров’ячими слідами та стежками, поміж низької степової рослинності стрибають коники і крихітні жабки.
Жабеня на пір'їні білої чаплі
Де-не-де у траві зоріють степові квіти. Ледь помітні стежки ведуть поміж трав до дороги, вимощеної бруківкою ще, мабуть, за часів Скаржинського; ця дорога вливається у сучасну асфальтовану трасу, що прямує через село у бік Актовського каньону. А одна з доріжок пірнає під старий мурований міст: мабуть, колись тут була річечка чи струмок, нині залишилася тільки стежка поміж трави, що веде попід мостом до криниці на тому боці дороги.
Вулиця плавно збігає згори вниз, до мосту через річку, і лине знову вгору.
Маленькі, але жовто-сині. Це круто. Йдеш вулицею, а усі зустрічні місцеві вітаються, хоча бачать нас уперше: «Добривечір!» І малі, й дорослі. Це незвично і приємно.
Дивишся далі, на паркани, ворота, хати, як же зветься головна вулиця? Бачиш табличку: вулиця лєніна. Тьху! Невже ж не перейменували, чому досі тут залишився цей артефакт радянщини? Але ні. Дивишся на інший бік вулиці. Аж там на паркані табличка: вулиця Скаржинського. Оце інша справа!
Приємно, що шанують в селі того, хто жив тут понад два століття тому і зробив багато гарних справ для цього чарівного кутка та й усього півдня України. І трошки сумно від того, що ті славетні для Трикрат часи минули: тільки старий маєток замислено згадує далеку минувщину, а поблизу нього у траві пасуться гуси.
Маєток Скаржинських, тепер дитяча школа мистецтв
Село невеличке й далеко від гамірних шляхів, але видно, що люди дбають про нього. Любов трикратців до свого села проявляється у красі. Тут файні хати, і навіть під’їзди у багатоповерхівці розмальовані котиками і квітами.
Розмальовані стіні у під'їзді
І зупинки на вулиці розмальовані: файно і натхненно.
Дивишся і думаєш: у невеликому селі така краса, а чому ж у місті зупинки не такі барвисті?
У селі всього пара багатоквартирних будинків. Біля них у траві стрибають коники і пасуться кози, а у дворі бігають кури та кукурікає півень. У затінку хекають невеличкі кудлаті собачки, а онде когось ловить біла кішка із сірими вухами. Діти гойдаються на вербі, хапаючись за довгі віти і стрибаючи зі схилу зі щасливими реготом, а увечері біжать по домівках, залишаючи іграшки і самокати надворі просто неба. Життя триває, і десь за селом схвально шумить верхівками Трикратський ліс, над яким вранці з туману сходить сонце.
Трикратські котики
А увечері сонце сідає десь за плесом, за деревами з іншого боку планети. Ластівок, що увесь день носяться над селом, змінюють кажани, що безгучно ширяють у сутінковому небі. Вечоріє. Біля будівлі, що схожа на старий сільський клуб, нині зачинений, на сходах сидить місцева молодь. Блимає світломузикою блютуз-колонка. Вулицею розноситься щось на кшталт «Disconnected...», а потім... якась недопісня росмовою. Отакої. А я вже сподівалася почути щось про те, як «Гаї шумлять»... Не дарма колонка не хотіла конектитись. Довго ж нам ще доведеться долати наслідки російської колонізації нашого українського півдня.
Як на мене, це дуже символічно. Це протистояння, боротьба між імперським минулим і українським майбутнім триває у всій Україні. Навіть у маленькому селі це добре простежується. З одного боку вулиці — старі таблички з лєніним. З іншого — нові, сучасні таблички з ім’ям Скаржинського. Підлітки вмикають російський «музон». Але понад ним уздовж вулиці тріпочуть українські прапори, а малеча вітається українською. Ми поволі прокидаємося від забуття і згадуємо, хто ми є. І колись всі таблички з лєніним заіржавіють і розсиплються в пил. А під сонцем переможно шумітимуть вікові дуби Трикратського лісу.
Прапори на головній вулиці
P.S. Цього разу не вдалося потрапити власне у ліс, тож сподіваюся на продовження історії. А поки що пропоную подивитися відео 2021 року, щоб побачити цей ліс очима мандрівників-ютуберів.
За історичну інформацію авторка блогу дякує Вікіпедії та сайту Україна Інкогніта.
Є на Миколаївщині і ще ліс, насаджений колись у степу серед пісків, зовсім недалеко від Первомайська. Почитайте, це цікаво.
Матеріал створений у рамках проєкту «Голоси України» в рамках ініціативи Ханни Арендт за підтримки фонду European Centre for Press and Media Freedom та Federal Foreign Office Germany. Партнери не впливають на контент і не несуть за нього відповідальності.
