Це ще один текст про заклик плекати своє і цінувати власну культуру, власні традиції, власні звичаї та власний продукт. В усіх сферах. Нині про духовне. Про сферу культури. Якщо вужче — про кіно. Ось вже кілька місяців у медійному просторі не вщухає шок. Бо російська стрічка про «пацанів з 90-х» б'є рекорди популярності. І надто серед молоді. Це, безперечно, тривожний дзвіночок. Але цьому цілком можна зарадити. Слід запропонувати альтернативу власного виробництва. І вона є. Але їй напевно таки бракує інформаційної підтримки, якщо «рязанські пацани» завойовують свідомість українських підлітків. Тоді як на брак українських якісних фільмів нині вже точно не слід грішити. Вони є.

Що не так із ностальгією за трешовим минулим?

Ми любимо згадувати минуле. Яке б воно не було з точки зору цивілізаційного розвитку, ідеологічної дійсності або політичних реалій. Наше минуле — це наша молодість. Ось і все. Це головний і єдиний аргумент, чому наші батьки глибоко вдихають і скрушно хитають головою, згадуючи «порядок і стабільність». І так само багато хто нині згадує з піднесенням у голосі сумні направду і страшні та непередбачувані 90-ті. Бо тоді були молодші. А ще тому, що вижили. І згадуєм тепер про них, сидячи переважно вдома, в теплі та добрі. Відтак, і спогади оповиті романтичною ностальгією. А лихе та скрутне пам'ять вже затерла. Таким чином вона подбала про нас. Наша менталка в такий спосіб захищає себе від знищення. І це давно і добре відомий факт.

І тому звідси вже й похідні, серед яких «феномен» романтизації дев'яностих. Який насправді не феномен. А виклик. І ось чому.

Попри формальне отримання незалежності Україною в 1991 році культурно, ідеологічно та інформаційно ми продовжували перебувати в логові… в лоні себто, «старшого брата». Кожна дитина дев'яностих пам'ятає на рівні рефлексу мелодію програми «Врємя», що лунала справно щовечора у більшості українських родин. Новорічний порядок денний формували, звісно ж, алкоголік Женя Лукашин з обіженим Іполітом, на якого «тепленька пішла», примадонна Пугачова зі своїм кудрявим Філіпом, ще кілька попсових гуртів з грудастими та безголосими виконавицями, які мінялися щороку, того їхні назви не встигали осідати в пам'яті. Та головне — з екрану транслювали феєрверки, радість, п'янку, словом — «порядок та стабільність». Яких так потребували згорьовані щоденним питанням, як би його вижити, люди. Тому і звикли всі до того. І тому, коли замість програми «Врємя» стали з'являтися раптом якісь «Подробності», ТСН, в людей виникав внутрішній спротив: «Шо це за хрінь собача?! Де наш Єльцин?!»

Воно й не дивно. Бо в середині дев'яностих, коли місце на екранах намагалися відбити щойно створені українські телеканали, ресурсу для культурного та ідеологічного поступу в медійному просторі Україна не мала. Як технічно, так і професійно наш продукт сильно поступався «старшому брату». А відтак, поступово утворився такий собі сурогат. Яскравим його портретом є спільні мюзикли початку двотисячних. Там вже були класні і талановиті українські актори, співаки, зірки естради. Але поруч з ними ті ж таки примадони, Філіпи і Колюнька Басков. Народу заходило на «ура». І мені заходило, не все, але заходило. Бо це було щось свіже, щось цікаве та нове.

Отак у цьому дивному симбіозі і жила українська культура. Аж поки не відчула внутрішню і зовнішню потребу позбутися зайвого. А з цим виявилось не все так просто. І нашумілий серіал про рязанські (?!) дев'яності тому гарний приклад.

Сучасна дійсність не сильно відрізняється від радянської

Не буду вдаватися в подробиці його огляду, бо це дуже гарно та професійно зробили фахівці. Дуже раджу почитати аналіз від колег з BBC Україна, ось цитата з нього:

«Симпатики фільму кажуть: фільм зроблений професійно, тому й став популярним в тому числі в Україні. Такої думки дотримується режисер і продюсер Олександр Роднянський, який створив український канал «1+1», а потім тривалий час працював у Росії і був там одним із найвпливовіших телепродюсерів. «Це безпрецедентний успіх. Про серіал говорять, сперечаються, наслідують його героїв, вимагають серіал заборонити… Я не розумію поки що, чи є в серіалі художня цінність, але зроблено його безперечними професіоналами. Він «працює», — каже Роднянський ВВС Україна.

Воєнний оглядач Кирило Данильченко пропонує шукати причину популярності серіалу «в собі». Сучасна українська реальність, на його думку, не так вже й відрізняється від пізньої радянської:

«Те, що у нас рівно такі ж хрущовки, яким реновацію робити 50 років мало, а з розваг на районі наливайка та «качалка» у підвалі, через 30 років – винні не російські наративи. Причина того, що залітають ці фільми про чушпанів та шкаларупу – совок досі поряд. Часто через стіну у будинку. Через 30 років… Нам би в собі спочатку розібратися, а потім уже в російських наративах та конкуренції у кіно», — пише він.

Прекрасні думки озвучують і колеги з Liga.net, з ними погоджуюсь повністю і також наполегливо раджу почитати їхню аналітику про те, що робити з «феноменом» популярності російського трешняка.

Потрібна тільки альтернатива — своя, якісна, автентична

«Можна погодитись з тезою про аморальність споживання та публічного захоплення російськими продуктами на гроші Кремля під час великої війни. З моральної точки зору.

Але, на жаль, у сучасному космополітичному світі конкуренції культурна ідентичність часто розмивається, і за відсутністю вітчизняної альтернативи люди дивляться «Слово пацана», – хоча, як вже було згадано, такі історії мали місце і в Україні.

Що робити? Знімати якісні та саме попсові фільми про тих самих криворізьких «Бігунів». Можна подякувати Олегу Сенцову за х/ф «Носоріг», який був яскравою рефлексією на 1990-ті в Україні з метафорою про «сповідь» головного героя, але «Носоріг» — це артхаус, а йдеться про необхідність саме продукту для масового споживача, який так само будуть органічно розганяти блогери через TikTok та Instagram.

Міністерству культури варто виділяти кошти платників податків не тільки на «Скажене весілля», «рагуль-комедії» про Поворознюка та фільми, які намагаються компенсувати відсутність сценарію та бездарну постановку «патріотичністю теми», але й на кінопродукти, які справді резонуватимуть в українців, зокрема, у молоді. Талановиті режисери, сценаристи та продюсери в Україні є. Досвід останніх років, коли вийшло чимало хороших стрічок, це доводить.

Ніхто не закликає намагатись «переплюнути Голлівуд», це неможливо. Але робити свій якісний продукт про чутливі та резонуючі теми з української історії життєво необхідно.

Вся база та можливості для цього є.

Тому тільки альтернатива — своя, якісна, автентична. Інакше ця історія повториться ще безліч разів. Не буде умовного українського «Слова Бігуна», в топах залишатиметься «Слово пацана». Оскільки природа, як відомо, не терпить порожнечі. Особливо дика», — йдеться в огляді.

Ще гарно розклали по полицях наративи і протидію їм в огляді на LB.ua. Ну і на десерт — величезний і глибокий аналіз від Детектор.медіа. В ньому грунтовне дослідження, дуже цікаві висновки, нестандартні підходи. Категорично раджу почитати! І також невелика цитата звідти:

«Якщо нашою метою є закапсулюватися всередині себе та повністю відмовитися від амбіцій впливу на ворога — то для чого тоді говорити про «декомпозицію Росії»? Хто її буде робити? Чому і з яких причин хтось, крім нас, має думати про «декомпозицію Росії»? Сконцентруймося винятково на собі та в обов’язковому порядку демонструймо в середній школі підліткам такі фільми, як «Носоріг» Олега Сенцова, «Дике поле» Ярослава Лодигіна, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, «Перші ластівки» Валентина Шпакова тощо. Хай Міністерство культури та інформаційної політики й Міністерство освіти України видадуть спільний наказ — щотижня демонструвати підліткам українські фільми та серіали в школах та інститутах, якщо вони не дивляться їх в інтернеті. Щоправда, це знову ж таки не має до «декомпозиції» чи до перемоги над Росією жодного відношення. Адже щоби перемогти ворога, потрібно добре знати і себе, і свого супротивника. Вивчати його сильні та слабкі сторони. Дивитися його серіали, щоби зрозуміти, чим ми відрізняємося та чому українські підлітки слухають російський контент».

Нам не треба їхні пацани, бо маємо своїх... королів

Отже, з тим, що ж його робить, сяк-так розібрались. І тут в якості одного з прикладів фільму, який цілком міг би зайняти нішу російських, є музична кримінальна драма «Королі репу». Днями переглянув цей фільм і маю сказати, що це ще одна якісна українська стрічка про мрії, які не здійснились. А ще про сувору дійсність в українській глибинці.

Головні герої – молоді сільські пацани Діма «Казан» та Женя «Арахіс», які мріють стати справжніми всесвітньо відомими реперами. На ділі ж їм вдається сягнути хіба рівня сільського клубу. І то не завжди успішно. Діма слідом за батьками подумує про переїзд до міста, тоді як його друг цілком комфортно відчуває себе там, де він є. «Казан» же в місті бачить більше перспектив: для музичної кар'єри, успішної роботи та серйозних аргументів для Свєти, сільської красуні, яку дуже вподобав. І яка, своєю чергою, мріє звалити з села в будь-який спосіб. Навіть варіант заміжжя з турком, який керує будівництвом дороги поруч, дівчині не видається аж таким нереальним. Аби гроші, та від села подалі.

Отже, згодом, думки Діми матеріалізуються. Але не геть так, як він собі уявляв. «Мутний» друг дитинства, якого мама Діми зве рецидивістом і хреститься, втягує «Казана» у неприємну авантюру. Так, гроші в Діми таки з'явились. Але ще більше з'явилось і неприємностей. Вони врешті зламали життя юнакові. Всі мрії та надії зруйновані, дружбу втратив, дівчина з турком таки поїхала (але не назавжди, як потім з'ясувалось). А наприкінці стрічки головний герой розуміє: слід було просто жити, і не ганятися за примарними мріями.

Абсолютно простий і зрозумілий сюжет та наративи. Та головне, що дуже сильно і вигідно відрізняє наш контент від російського: режисер «Королів репу» Мирослав Латик не романтизує зло, насилля і всю ту фігню, яку підносять в кожній російській стрічці. І якою потім захоплюються одні і жахаються інші. В нашому кіно погане — це завжди погане. І дуже чітко та зрозуміло прослідковується згубний вплив поганого. Невідворотна відповідальність за невиважені вчинки, кара за нерозсудливість, руйнація всіх прагнень, бо звернув не туди. Це на мою думку є головна цінність цього фільму. І його головна зброя у боротьбі з російськими «пацанами».

Крім того, вдалим рішенням творців стрічки було запросити на другу головну роль Антона Вельбоя, добре відомого та популярного в Україні виконавця. Його природна харизма та органічне перебування в сільській дійсності додали фільму щирості та натуральності. Гарний і розлогий огляд з коментарями творців фільму є в колег з Укрінформа, розлоге та цікаве інтерв'ю з режисером зробили на Zaxid.net.

Якщо ще не встигли подивитись «Королів репу», виділіть на це час. Придбайте кіно для одноразового перегляду на котрійсь зі стрімінгових платформ. Підтримайте наше, українське. Також раджу подивитись і згадані вище «Носоріг» Олега Сенцова, «Дике поле» Ярослава Лодигіна, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, «Перші ластівки» Валентина Шпакова.

Читайте також: Наша відповідь «Володарю перснів». Чому український епос може конкурувати і в чому його переваги
Читайте також: Має бути в кожній родині: Різдвяний співаник від «Локальної історії»
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися