Четверта ранку. Львів ще спить глибоким сном. Лише на залізничному вокзалі відчутне життя. Люди пересуваються із зали в залу, шукають колії, виходять з автобусів і заходять у кафешки. Лише з шостої ранку почнуть курсувати місцеві маршрутні автобуси. Дві години треба десь згаяти.

Озираюся довкола. Поруч мене жіночка. Як з'ясувалося — з Миколаєва. Розговорилися. Працює в пологовому в нашому обласному центрі. Сюди на відпочинок. А неподалік неї ще одна відчайдуха. Приїхала на екскурсію до Львова. Ліва рука в гіпсові, але це її не спинило. Година пролетіла. Мені — до Стрийського вокзалу. Думаю: а може хто раніше буде їхати? Таксі брати не хочу. Сподіваюся на громадський транспорт. Пішла на зупинку. Може швидше буде, подумала.

Там ще одна жіночка. Знайомимося. Овва! Вона теж з Миколаєва! І їй теж на Стрийський. Тішуся, що разом. Не дочекалися громадського, викликали таки таксі. Але з шостої ранку ціна в половину менше. Застосунок Bolt на висоті. Ганна розповідає свою історію. Працює тут, у Львові, а чоловік на фронті ще з 2014-го. Самій доводиться піднімати трьох синів. В голосі відчутна втома. Але, каже, витримаю! Головне, щоб хлопці на фронті трималися!

Знаємо, що витримають!

Прощаючись, обмінюємося номерами телефонів. Знаю, що зустрінемося. Не буває випадкових випадковостей!

Читайте також: Дорожні замітки журналістки: нові знайомства

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися