10 порад для молодих журналістів від Владислава Головченка

Наталія Клименко Журналістка-медіаторка

05 березня 2023 12:04

Професійні журналісти продовжують брати участь у проєкті «Знайомтеся — журналісТка». Проєкт започаткований у лютому 2023 року — місяці, який став відліком річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну. Цього разу в гостях був військовий журналіст В’ячеслав Головченко, а він має за плечима солідний стаж роботи кореспондента, піарника, військовослужбовця та викладача. Якими секретами ділився журналіст — читайте у нашому матеріалі.

В’ячеслав Головченко

Кожна нова зустріч — це неповторні історії, це досвід для початківців та кроки в професію. Нагадаю, що проєкт був започаткований з метою набуття практичних навичок студентами кафедри журналістики, реклами та PR-технологій НУК імені адмірала Макарова. Як практикуюча журналістка, дуже добре розумію: аби виростити майбутнього фахівця, насамперед, важливі практика та досвід від журналістів, що в журналістиці. Даруйте за тавтологію. Теорія — це добре, але без практики не можна навчитися майстерності нашої професії. Тож у нашому проєкті беруть участь журналісти-практики, які, як кажуть в народі, «зуби з’їли на цьому». Владислав Головченко — один із таких. Відверто скажу: самій було дуже цікаво почути журналістський шлях колеги, бо ж ми часто-густо нічого одне про одного не знаємо. Хоча з В’ячеславом знаємося давно, та якось не приходилося про творчий шлях спілкуватися. Тепер собі дозволили.

Проєкт передбачає виступ спікера, запитання від студентів та викладачів кафедри, а ще поради від професіоналів. Це спільний проєкт, де всі мають право голосу. У нас все демократично, просто, без помпезностей, так, як є в житті. Якщо комусь буде цікаво — можете зазирнути. Ми зустрічаємося щопонеділка, о 10.30, на платформі ZOOM. Всі подробиці — в приватній розмові.

Слово про колегу

В’ячеслав із родом із миколаївських корабелів. Як каже сам, «я перший, який наважився поламати традиції родини і стати не корабелом, а інформаційником». Причому обрав військову журналістику, яка, власне, все життя його і супроводжує. Багатий знаннями, глибоко розуміється на історичних процесах, досвідчений у журналістських справах, він зумів пронести честь професії крізь десятиліття. Сьогодні він не просто практикуючий журналіст, а й викладач, який дає інструменти молоді та готує фахівців медійної галузі. Наразі є очільником онлайн-видання «Губернський тиждень», де інформація з трьох південних областей: Одеської, Херсонської та Миколаївської, а також є активним учасником різноманітних журналістських проєктів.

В’ячеслав Головченко

Розкажіть про шлях у професію

— З дитинства багато чув про військових кореспондентів. Ще зі школи звернув увагу на цю професію, відвідував гурток, робив дописи. Тож відтоді й почав вибудовувати свій кар’єрний шлях. Виш, який обрав, а це Львівське вище політичне училище, був єдиним в усьому соцтаборі в такому статусі. Тоді там навчалися студенти з 26 країн світу. В першу чергу, нас навчалися військовій справі, а також ми вивчали глибоко філософію, культорологічні дисципліни. Наш випуск був дуже потужним. Тоді, в той рік, а це був 1988-й, десь близько ста випускників було. Тепер ми всі по різні лінії барикад і дуже чітко усвідомлюємо свою місію. А от коли Радянський Союз розвалився, я не бачив себе у військовій журналістиці. Хоча ще кілька років ніс службу. Я поїхав у 1991 році році в Латвійську республіку. Це були буремні роки виборювання незалежності в Латвії. Тож чимало побачив.

В 1993 повернувся до Миколаєва і з того часу з братом заснували першу піар-агенцію «Корисна інформація» Тоді ж ми стикнулися з голодом на журналістські кадри. До Миколаєва бажаючих було мало. І ми започаткували корпоративний проєкт по підготовці кадрів, який згодом переріс у самостійний виш «Коледж преси та телебачення». За 28 років своєї діяльності ми маємо багато випускників, які нині працюють у різних точках України та Європи. Я викладав там кілька дисциплін практичної журналістики. Тепер викладаю в Одеському політехнічному університеті на спеціальності «Журналістика».

Чим керувалися, вибираючи фах військового журналіста?

— Мабуть, спершу – це журналістика, а вже потім військова. Військові журналісти завжди у вирі подій. Чим військовий відрізняється від цивільного журналіста? Найперше — може захищати країну зі зброєю в руках. По-друге, він на сто відсотків підлеглий і має беззаперечно виконувати накази. Щодо якостей, військовий журналіст, як і будь-який інший, має бути кмітливим та творчим. І тут дилема, адже якщо ти творча особистість і тобі треба виконувати накази — завжди буде конфлікт. Тож військовий журналіст ще й має бути максимально гнучким. Це людина, яка має бути в темі і знати все на сто відсотків.

В чому особливості роботи в гарячих точках? І що треба знати про це журналістам, працюючим на нулі?

Запитання від студентки Юлії Голокоз.

— Найперше, треба планувати свою роботу, зібрати інформацію про те місце, куди їдете, про людей, з якими там маєте зустрічатися. Не раджу їхати, коли нікого не знаєте там. Мають бути пресофіцери, які проконсультують. Тому теперішня журналістська робота, як і завжди, вимагає знання обставин. Збір фактів про те, як і що відбувається, як і на якому майданчику, скільки там є людей, скільки техніки, які там обставини.

Ви заснували свою піар-агенцію. Що змусило вас піти з піару і знову повернутися в журналістику?

Запитання від студентки Ксенії Плахтіної.

— Якщо на військовій термінології, то піар і журналістика — це види зброї, але трохи різні. І саме тому що журналістика більш наступальна і агресивна зброя, тому я тут, а піар — більш лагідна, більш мирна зброя. Зараз у нас один піарник у війні — це Президент. І він дуже гарно це робить, він зав’язує стосунки зі світом, який нам вимушений допомагати. Тому поки що у піару значно менше завдань, аніж у журналістики. Бо журналістика вирішує більше оперативних нагальних питань, наприклад, якість води в Миколаєві, або недостача взагалі інформації про роботу структур місцевого самоврядування. Журналістика має опір на факти, а не на емоції, як це робить піар.

Війна де вас зачепила?

— Зачепила на вулиці Адміральській. Я якраз вів пару онлайн. Ось тоді ми разом відчули вибухову хвилю. Це був перший потужний удар в Миколаєві. А 29 березня знову приліт, і знову вибухова хвиля. Ще перший день був у нас десант зі стрільбою. Я тоді написав короткий пост. Мої колеги швидко перепостили, і це була п’ятниця 25 лютого. А сьогодні гугл підкинув інформацію, що 9 років тому я поїхав з Ялти, коли російські війська окупували Крим. Я тоді поїхав подивитися на все власними очима, то захоплення Криму відчув на собі. Бачив, як по Ялті бродила ватага ряджених козаків, яка чекала на різного роду команди.

Чи думали ви на початку війни про свою безпеку?

— Дійсно, про це подумав, бо я розумів, що це не випадковий конфлікт, це війна. І тому небезпека загрожує всім. Як тут дати раду? Підготовлена людина може трішки розібратися. Я розумів, що з точки зору фортифікації Миколаїв — ідеальне місце . Розумів, що Миколаїв може зустріти ворога. І генерал Марченко розробив ідеальний оборонний план. Саме він зумів зупинити ворогів. Я усвідомив, що цивільна оборона в Україні вкрай слабо організована. Сховищ практично не було, тому використовував принцип двох стін і так два місяці протрималися. Після того, як зникла вода та ситуація почала ще більш ускладнюватися, зробив висновок — треба шукати більш безпечне місце. Так я опинився в Одесі.

Роль ЗМІ у формуванні соціуму?

— Роблю дослідження, що більшість інформації, яка зроблена якісно, це інформація, запозичена з традиційних медіа. Біда в тому, що сьогодні люди читають низькопробний контент, читають все підряд і не аналізують. А це говорить про безграмотність. Бачу, що більшість контенту про війну, про військові обставини не так охоче читається. Більшість віддають перевагу інформації про графіки подачі води, про гуманітарну допомогу та інше. Люди беруть те, що ближче, а не те, що якісніше. До речі, Миколаєву пощастило, що мають такого гарного інформатора, як губернатор, він перекриває більшість факапів інформаційників. А загалом я вважаю, що інформаційники впоралися зі своїм завданням. Зрозуміло, що початок був дуже складним. Працювали у підвалах, деякі просто розгубилися, але головне своє завдання — донести інформацію — виконали.

Десять порад журналістам-початківцям, або Простими словами про журналістську освіту

Для того, щоб освіта не пройшла повз, — треба «розписатися». Не тільки мріяти, а сісти й писати. І робити це насправді легко, але навичка ця дається нелегко. Це як навчитися грати на музичному інструменті.
Якщо ви мрієте, а не дієте, то це дуже довгий шлях до сходження. Тож треба практикуватися тепер, коли є вимоги викладачів і свої. Бо це вас збагачує. Це вас розвиває, як особистості.
Придивляйтеся до інших журналістів. Читайте їхні дописи і навчайтеся.
Розрізняйте журналістів і блогерів. Журналіст більше робить роботи, аніж блогер. Бо блогер виголошує власну думку, а журналіст завжди має працювати, як мінімум, з трьома джерелами інформації.
Робіть все швидко і якісно. Молодість може брати різні висоти.
Шукайте теми, записуйте їх. Це дасть можливість усвідомити, чи ви можете стати майстром, чи виконробом.
Практикуйтеся в різних жанрах.
Журналістика — це професія це про відкритість і відкрита. Тому, якщо ви ще не відчули в собі потребу відкрити і відкриватись, то треба це робити.
«Ні дня без рядка» — ці знамениті слова Юрія Олеші візьміть за основу. «Кожного дня зафіксуй» — такий девіз має бути у 21 столітті.
Додавайте щодня подію, факт до своєї скарбнички, бо гарний журналіст — це товсті блокноти про людей. А люди — це носії інформації.