Так багато встигнути відчути і побачити за 4 дні не вдавалось ще ніколи. Настільки різних «сюрпризів» життя теж ще ніколи не робило.
П'ятниця, 7 жовтня. У столиці прекрасна осінь. Точніше те, що називаємо бабиним літом. Крізь вікно у затишній кафешці на Золотих воротах спостерігаю за звичним столичним двіжем. Хтось кудись біжить, хтось не біжить, ті фоткаються, хтось просто споглядає. Цю кафешку ми з колегами з Infopoint Agency облюбували для офлайн-зустрічей, які домовились проводити раз на місяць-півтора. Чудова ідея від керівниці нашої команди. Такі зустрічі, як ковток повітря. Кафешка цілком відповідає атмосфері всередині нашої команди — вона така ж маленька, затишна, стильна, тут все гармонійно. Як і в нас, хоч роботи і чимало, але коли поряд такі класні люди, робити її приємно і надихаюче.
Суперпродуктивна ділова зустріч ще триває, коли в спільному з друзями чаті дізнаємось — за дивним збігом обставин (ох уже ці збіги!), в столиці наш товариш, буквально на кілька днів приїхав з фронту. Приїхав, звісно ж, не для того, аби побачити нас (хотілося б, але навряд для командира така причина вважалась би поважною). Наш друг, який нещодавно зробив пропозицію своїй дівчині, має одружитись та обвінчатись. Радості нашій (в чаті) немає меж, відтак увечері вже обіймаємо щасливих наречених. А поміж собою створюємо ще один секретний чат, в якому радимось, що подарувати і як максимально нетупо заявитись на розпис, куди нікого не запрошували. В понеділок. 10 жовтня. Таку дату наші молодята обрали недарма. Але точно навряд вони так собі уявляли той день.
— Слухай, Вовіч, ну тобі тре лишитись. Під'їдемо під РАЦС, привітаємо, і хай собі ідуть вінчаються, ми працювати, а ти додому.
— Та да, побудеш вже в нас вихідні, подивимось футбол, та й Франко (це кіт, якщо що) до тебе вже звик. А молодим приємно буде.
Тамуючи докори сумління, дзвоню додому пояснювати, що затримаюсь на добу, що раптово в Києві зберемось вчотирьох вперше від січня і що треба онлайн-консиліум про те, що подарувати. Сумління зітхнуло з полегшенням, коли дружина зраділа запрошенню на симпозіум і здивувалась, як це можна взагалі НЕ привітати друга, якшо така радісна подія. Тут слід сказати, що саме цього друга вона назвала «світлим», хоча бачила його всього раз і тоді було темно.
Наступний ранок подарував гарний настрій на весь день новинами про те, що Кримський міст «втомився», а відтак, хвилею талановитих і не дуже мемів. В цьому українці неперевершені. День суботи, сонячний і теплий, тихий та приємний минув у роботі, так, теж приємній і надихаючій. А вечір ми втрьох (крім нашого друга нареченого) присвятили прогулянці середмістям. Хрещатик. Майдан. Європейська площа. Оглядовий майданчик. Скляний міст. Володимирська гірка. Михайлівський Золотоверхий. Софія. За розмовою не помічаємо, що вже скоро комендантська година і треба поспішати додому. Пізно ввечері відбувся запланований симпозіум, на якому вирішили… все вирішити вранці. Бо на чомусь певному остаточно не зійшлись.
Рішення це, врешті, було правильним, бо на ранок все вибрали і придбали досить швидко. І самі себе за то похвалили. Потім була ударна доза футболу. Так багато його в моєму розпорядку дня не було вже більше року. Приємна ностальгія, під кльові матчі була професійна дискусія, під інші — розмови про життя. А надвечір раптом стало тривожно-щемливо-тоскно і якось ще. Нє, я не берусь доводити, що я щось відчував і що маю екстрасенсорні здібності. Але засиналось неспокійно. Десь за кількасот кілометрів кричить не своїм голосом донька… Чи не за кількасот? Чи не донька? Відкривши очі, зрозумів, що верещить Франко. Той самий статечний кіт, який до мене звик і був одним із аргументів лишатись в Києві ще на день.
Так от завдяки йому, Франкові, тепер я знаю, чому наші захисники мають в себе на передовій пухнастих друзів і швидко реагують на їхню поведінку. Щойно останній «мммаааауууу» змовк, і ми усі відкрили очі, як за вікном дуже сильно гримнуло. Завили сигналізації в автівках. А ми, перезирнувшись, залишались в ступорі ще кільканадцять секунд. А тоді дружина друга нерішуче запропонувала: «А може б ми в укриття спустились про всяк випадок?..»
Схопивши необхідне, за півтори хвилини, максимум дві, ми були в укритті. Треба сказати, мені дуже сильно пощастило залишитись на ці кілька днів саме в цих друзів, а їм — зняти квартиру саме в цьому будинку. Бо укриття тут за всіма канонами — і два виходи, і розетки, словом, жити можна. Тільки холодно. І тривожно. До путя не відійшовши від першого вибуху, чуємо другий, третій, потім ще, ще. Стрічки майорять новинами: «У Києві вибухи», «Дніпро вибух», «У Львові вибух». А тоді Миколаїв, Запоріжжя, Франківськ, Хмельницький… І тут охопив справжній жах. По очах бачу, що не тільки мене. Відчуття, ніби повторюється 24 лютого. До укриття спускається ще кілька людей. В новинах читаємо, що летить друга хвиля ракет, тоді третя. І знову вибухи. Людей в укритті більшає. Видно, що люди з досвідом. В когось в руках намети та каремати, в інших розкладні крісла, пледи, термоси, ліхтарі. Пропонують одне одному чай та перекус. Не домовляючись, організовують для дітей спільні активності. Видовище, треба сказати, просто неймовірне. У футболі це звуть бездоганною командною взаємодією. А ще одразу впала в око повна відсутність у людей в очах страху чи паніки. Натомість — виваженість, концентрація і тиха холодна лють.
Наші молодята не змогли навіть дістатися РАЦСУ і застрягли в різних кінцях міста. Аби якось розрадити друга, зізнаємось йому про наш хитромудрий план, який теж, на жаль, не вдався. Друг сильно зворушений і приємно вражений. Жартує, отакий от салют «браття» влаштували, аби привітати. Але РАЦС не зацінив і зачинився. Все перенесли на 13 жовтня.
Години йшли, стрічки і далі рясніли звістками про вибухи по всій Україні, але новин про вдалу роботу ППО ставало більше. А отже, мимоволі всім ставало легше на душі. Франко, який всіх розбудив і потім заховався у найглибший закуток під диван, нині сидів тихо на руках і спокійно споглядав. Десь по кутках численних кімнат укриття гавкотіли пси, сміялись, сидячи у телефонах діти. Врешті, оголосили відбій повітряної тривоги, а ми ще якийсь час сиділи нерухомо на лаві і не наважувались вийти. Але таки вийшли.
А в Києві сонячна жовта осінь. В повітрі, здавалося, все ще висіло відлуння вибухів та сирен. Що робити далі, зрозуміти не допомогли навіть пів літра фільтркави. Поїздку на блалакарі, на яку я так сподівався, звісно ж, скасували. Як і більшість рейсів. А на ті, що залишились, вже не було місць. Перспектива застрягнути далеко від родини гнітила навіть попри те, що всі навколо казали: «А раптом зараз знову…» Тому таки наважуюсь їхати на південний виїзд з міста і дорогою щохвилини моніторю Блаблакар. Небо посилає мені не просто рятівний варіант, а ще й майже земляка — працівника Південноукраїнської АЕС, який від початку війни (тобто з 2014 року) волонтерить. Тому дорога додому минає не просто вдало, але й приємно.
Справжні відчуття та емоції почали нагрібати вже згодом. Навіть не наступного дня. І криє, маю зізнатися, ще досі. І поки висловити той букет емоцій слів бракує. Тішить, що всі рідні, друзі та знайомі цілі. Тішить, що мети своєї цей безглуздий акт жорстокості не досяг — українці замість злякатися за добу зібрали кількасот мільйонів на помсту ворогам. А ще сьогодні наш друг таки побрався зі своєю коханою. І наш план все одно був реалізований попри мою відсутність. Друзі дізналися час реєстрації і прийшли привітати. Так і має бути. Світлим людям все вдасться. Світло переможе темряву.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
