Журналіст спробував себе у ролі нічного сторожа. І не був би журналістом, якби не написав про це!
Я люблю свою роботу. Чи любив. Бо обирав її свідомо, і жодного разу за кільканадцять років про те не шкодував. Наприкінці минулого року супер дивовижно і раптово стартувала нова сторінка у кар'єрі і після кількаденного рекрутингу та кількагодинного он-бордингу, я вже частина неймовірної команди одного з найкращих медіа країни. Чи не мрія? Так, вона. Аж наврочити боявся та іноді себе пощипував, чи це дійсно сталось.
З початком війни, коли коло викликів звузилось до головного — врятуватись та вижити, думки про роботу не полишали все одно. Хотілося будь-що робити якомога більше, сильніше, частіше і краще. Але, мабуть, дива наші лише попереду, бо як би всім не хотілось, медіа одними з перших відчули на собі «військові рейки» економіки. Доходів стало рівно нуль, а отже, постало питання, чи закривати видатки. І отже, нова сторінка кар'єри залишилась недописаною. Я, так само, як і купа друзів-журналістів, тепер у творчій відпустці. Вимушеній, щоправда. Півтори доби прострації, пару днів надактивної фізичної роботи, аби замахатись так, щоб не було сил думати ні про що, і роздуми, що робити далі. Цей процес у фоновому режимі триває цілодобово, займаючи мінімум третину оперативної пам'яті. А тоді одного вечора — дзвінок.
— Слухай, мені тут треба терміново на Волинь поїхати по гуманітарку, треба підмінитися на пару нічних змін. Підстрахуєш? Там нескладно, я все поясню
— Та добре, все одно нічого не роблю, корисного.
Так я і спробував себе у ролі нічного сторожа. Причому головною мотивацією була саме можливість, яку давала моя робота людині:, поїхати по важливий вантаж, який комусь допоможе. Бо неспроможність приносити бодай якусь користь — то найбільший хробак, який точить безперервно.
— Знач, дивись, оцим ключем відкриєш двері, коли хтось на територію заїде, питай, на скільки вони часу. Якщо на ніч, то даватимуть 30 гривень. Ясно?
— Ага.
— На території собаки є, вони голосисті, відгонять кого хоч.
— Да? А скіки їх?
— Троє загалом. Одна вагітна, другий песик вже пенсіонер і третій є, трохи кульгає і загалом людей боїться. Тому вдень не вилазить з-під контейнера, але вночі бдіт добре.
— О, та в мене ціла гвардія виходить.
— Вночі двері запирай, якщо раптом приїдуть, то посигналять. Якшо шо, звони. Ясно?
— Та ніби так…
Вступний експрес-інструктаж зачитаний, гвардія завзято сьорбає лагуміники, якими мене завбачливо спорядили, йду обстежувати сторожку. Чи нічліжку. Чи як воно там, не володію термінологією, даруйте. В сторожці чи нічліжці пахне, як… Пахне так, що свіжий букет бузку, попри воду в пляшці, зів'яв на ніц. Але працює телевізор! Показує телемарафон. Не бачив тєліку від минулого року. Чи минулого життя. До війни.
На територію закочується величезний МАН, водій сам йде назустріч.
— Ви на ніч чи довше? - питаю.
— Так, на ніч, а потім ще на дві чи три доби. Будем бачити. Соляри геть нема, дають 10 літрів. А шо мені ці 10 літрів? Завестись хіба.
Вечоріє. Тут і тепер є час стопнутись і озирнутись навколо. Бо попередні тижні і місяці був нон-стоп марафон із табу на зупинку. Треба працювати. Попрацював? Робиш щось вдома. Зробив? У дворі. Впорався? Ну ок, поспи, і знов працюй. І так по колу. Щойно зупинився, зразу думаєш, якого фіга, там люди гинуть, інші воюють, хтось волонтерить, нема чо бамбук курити.
Тут над головою щось гаркає, кашляє, і здається, що десь на підльоті орківський «Калібр», не менше. Фух, нє, то холодильник ввімкнувся… Йоп, а це шо?!! Я ж ворота закрив… А там три машини залітають буквально, і в різні боки. Як в фільмах про «суровиє 90-є». Бляха, ну робить нема що, виповзаю назовні. Ще й дрючка ніякого, і гвардія хоч би гавкнула.
— О, Вовчик, от кого-кого я точно ніколи не чекав тут побачити, так це тебе! — зі здорового позашляховика вилазить не менш здоровий дядько, з яким знайомі вже не пам'ятаю, скільки років.
— Ага, ну, я теж навряд повірив би, якби мені на початку року сказали, що сторожуватиму, —- ковтаю із полегшенням слину, а спиною десь до трусів сповзає холодна краплина поту.
Спускаюсь, вітаємось.
— Це ж Й…вич (хазяїна парковки звуть на по-батькові, і всі його саме так знають. Тому, з міркувань безпеки, бо об'єкт стратегічний, по-батькові засекречене) — мій батько, якщо що! — каже мій знайомий.
— Ну, а я, як в тому фільмі, де «А где бабуля?» — «Я за нее!» Так от «бабуля» — то мій родич.
— Оце ж тісний світ! Як сам?
— Нічо. Бувало й краще, але жалітись гріх. Ми тут машини поставимо на ніч, бо в дворі біля будинку ставити стрьомно, а зранку заберемо.
— Ноу проблем! Буду бдіть!
Тепер ясно, чого мовчала гвардія, бо ж не чужі приїхали. Як одразу не дотумкав?.. А гвардія між тим свій харч відпрацьовує на всі сто, до туалету по черзі проводжають, на перехожих гавкають. От якби ще з настанням темноти на Місяць не вили, ціни б їм не було. Бо заснути холодильник-«Калібр» все одно не дасть. Здається щоразу, ніби колона бронетехніки десь паркується поруч.
Звечоріло. Корм, який прихопив із собою, аби задобрити гвардію, їм не зайшов. Люди вигадали, от хай самі і жеруть. Відтак, ділюсь своєю вечерею. Зідзвонюємось з другом, він вже сторож на досвіді, каже, так завжди. Ділишся усім, бо в ті очі неможливо дивитись відсторонено.
Це ж треба, думаю собі, колись ми хлопчаками лазили в сусідній дитсадок тирити черешні й виноград, і вважалось екшном і невимовним подвигом драпати від охоронця, і примудритись не отримати по ребрах дрючком, який зазвичай у сторожа був. Ми ще й погрімуху вигадали «дуже образливу» на наш погляд: «сторожок-пірожок»!
А минуло кільканадцять років, і ось я йду за руку з малою моєю донею Басею додому повз бетонний паркан, а десь над нами на сходах біля сторожки кашляє «страшний» сторож, від того кашлю обидва мимоволі пригинаємось і роззираємось навкруги. А тоді сміємось і я знову згадую дитинство і «сторожка-пірожка». От і тепер згадую, коли стою на тих-таки сходах, над тим-таки парканом. І здається, що там внизу ми йшли так само давно, як і я хлопчаком тирив черешні і отримував дрючком. Давно. В минулому житті. А тепер…
«...отже, як бачимо, риторика росії відчутно змінилася порівняно з періодом лютого-березня… — лунає з радіоприймача, який увімкнув колега-сторож, що прийшов змінити мене».
«...жодна людина у світі не стоїть зараз осторонь долі України», — бадьоро тараторить дикторка. Не знаю, як у світі, але те, що тут, в Україні ця війна точно зачепила кожного, — це факт.
Сонце вже високо, з-під контейнера чути багатоголосе скавчання, у загоні гвардії поповнення. І заднє колесо на ровері знов спустило, треба латати камеру або сподіватись на те, що залитий три роки тому антипрокол не висох. Скавчання посилюється, їду шукати якогось молока, бо мій сніданок у вигляді банана гвардію не надихнув.
— Чуєш, Коля, а де це ця собачка наша, глянь позаду магазину, чи часом не народила там. Бо це ж люди підійти не зможуть близько, якщо цуценята..
— Та нє, не бачив наче.
— Ох, як же вона там… — бідкається продавчиня магазину сантехніки, що через дорогу від парковки.
Ні, я туди не по молоко пішов, його вже знайшов і віддав раніше.
— Все гаразд із собакою, народила вночі на парковці навпроти, — вклинююсь у розмову і заспокоюю тьотю.
— О! Слава богу! А ти відки знаєш?
— Годував щойно. Кран мені ось такий (показую свій поламаний після скакання дітей на трубі поливу), — дайте, будь ласка.
— А, такий є, тримайте. А собачка, кажете, вже мама? І скільки цуциків?
— Не знаю, не рахував.
Сідаю на ровер, їду додому, минаю парковку, де провів останні дві ночі. Дивуюсь новому досвіду і зауважую: навколо тиша… В сенсі — не гавкає ніхто. І це фактично мініпромзона. Там, де кілька років тому чотириногі вилазили з усіх щілин і ладні були відгризти, що завгодно, нині тиша. Дивляться, спостерігають, проводжають. Тепер бачу, шо таке «кожна собака знає».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
