Перші нервові дні позаду, більшість рідних та друзів у безпеці. Відносній, звісно. За решту переживаєш у фоновому режимі, до чого зрештою так звикаєш, що в голові вже спеціально виокремлено під це певні кілобайти оперативної пам'яті. Вони так і звуться: «Де там моя Бася», «Сподіваюсь, з товаришем в Іванкові все ок», «Даня валить звичні свої приколи, знач, живий і здоровий» і так далі. І що цікаво, мозок настільки пристосувався до цієї вимушеної дефрагментації, що все одно штовхає кожної вільної хвилини гортати стрічку і кошмарити себе самого тим, що там бачу. Отже, потрібен був рецепт, як того позбутися. І він був знайдений.
Численні мої родичі є представниками найрізноманітніших цікавих професій та сфер життя. Тут тобі і вчителі, і адвокати, і працівники Кабміну (на мінуточку!), і навіть духовні лідери. Так, рідний старший брат дружини, Олексій, за фахом юрист, а за покликанням християнський пастор, власне, і став головним інгредієнтом мого рецепту «Як не мати часу нудьгувати та гортати новини».
Туди ж таки з'їхалися й інші його рідні сестри з родинами (зі мною в тому числі). А отже, перші дні минули в налагодженні спільного побуту в умовах щільності населення, близькій до японської. Чи китайської.
Кожен долав потрапляння в нові реалії по-своєму. Моя участь в роботі за основним напрямом була скромна, а отже, вільний час був спрямований на розетки, які потребували заміни, вимикачі, які треба було відремонтувати, та решту того, що траплялося під руку. Навіть, коли ремонт того ще міг терпіти.
Брат Олексій (дивний збіг, але коли почав писати цей текст, то назвати його ніяк інакше і не вийшло — родинний статус повністю співпав з церковним. випадковість? не думаю!), швидко освоївшись на новому місці, налагодив зв'язки з місцевою християнською спільнотою. Церква, до якої належить Олексій, широкому загалу відома як «п'ятидесятники». Але навряд має значення назва, коли йдеться про добрі наміри та конкретні справи.
Ще один невипадковий збіг був у тому, що духовний лідер церков цієї течії на Миколаївщині, єпископ Андрій Свірдан, живе саме у Первомайську. Отже, від їхньої першої зустрічі минуло два чи три дні, а вдома майже закінчились несправні розетки та вимикачі. «Чуєш, Володю, а давай-но ти долучишся до благої справи!» — сказав одного вечора брат Олексій. Знаю його відносно недавно, але ця його риса крута. Коли нема оцього «а чи не хотіли би ви часом…», але є «а давай завтра зранку розвантажимо 5 тонн гуманітарної допомоги». Вже згодом я дізнався, що Олексій пристав на пропозицію єпископа та очолив гуманітарний напрям в області.
Отже, наступного дня були 5 дядьків, ну, добре, 4 з половиною дядьків (бо поряд з іншими дядьками я був… еммм… дядьком на мінімалках, хай уже). Отже, були 4,5 дядьків з одного боку і 5-тонна вантажівка гуманітарної допомоги — з іншого. Долучитись до такого процесу було якимось почесним обов'язком за відчуттями і гарною фізичною розминкою водночас.
Трохи деталей про логістику та все таке. Бо ж точно, читаючи це, хтось стане шукати «зрадоньку», а що за гуманітарка? А звідки? А для кого? Так от, допомога прямує звідусіль, фактично, з усього світу, навіть з-за океану. Для кого? Та теж для всіх. Для всіх, хто її, допомоги, потребує.
«Наші спільноти по усьому світу дуже згуртовані, — каже брат Олексій. — І дуже добре горизонтально організовані. Приміром, десь у Німеччині наші брати і сестри закуповують продукти, організують їх доставку до кордону. Там інші наші брати знаходять машину, яка ці продукти забирає і везе до Львова. Там центр збору і розподілу гуманітарної допомоги. І вже ми тут на місцях контактуємо з братами у Львові, оцінюємо потреби наших земляків, передаємо до центру розподілу і направляємо туди машину з Первомайська».
На цьому етапі до процесу, власне, долучаюсь і я. Наше місто обране теж свого роду центром збору, але регіонального масштабу. Бо це наразі одне з найбільш безпечних міст на Миколаївщині. І саме звідси допомогу розповсюджують районами та селами, де розташовані євангельські церкви.
«Але стверджувати, що адресатами допомоги є лише прихожани нашої церкви, буде неправильно. На базі церков продукти та речі збирають та зберігають, а звертаються по допомогу усі жителі, які через війну перебувають у скруті, — розповідає брат Олексій. —Наші брати та сестри бачать на власні очі, кому вручають допомогу. Про це теж можна не переживати. В нас все засновано на абсолютній довірі, і жодного разу ця довіра не стала під сумнів».
Аналогічно на довірі ґрунтується і взаємодія із вірянами з-за кордону. Вони можуть комплектувати гуманітарні вантажі самі, а можуть фінансувати їх, точно знаючи, що десь у Львові чи Варшаві людина точно спрямує кошти за призначенням.
«Перший вантаж ми отримали аж з Португалії, — не приховує захоплення брат Олексій. — Наступний комплектували у західних областях України. І крім продуктів із Німеччини там була домашня консервація і ще багато чого від місцевих господинь. Крім того, за ці тижні ми зустрічали в себе братів з Волині та Буковини. Останній вантаж взагалі був організований спільно церквою із США та фондом Іванки Трамп! Тобто, нам допомагає реально увесь світ».
Ну, а на місцях вектор допомоги спрямували не лише на цивільних у гарячих точках Миколаївщини, але й на військових. Поступово налагодили зв'язок з 40 ОАБр, куди вже відправили пробні невеличкі партії продовольства і планують зробити поставки регулярними. Наразі також на базі церкви віряни власноруч готують їжу для військових, зокрема, ліплять вареники.
«Намагаємося бути максимально корисними і ефективними, — каже брат Олексій. — І з Божою допомогою робити якомога більше. В одному з вантажів була випічка. Багато. Дуже багато. Ми розуміли, що швидко розповсюдити її по області не зможемо, а на складі вона довше доби не пролежить — зіпсується. На ходу вигадали правильне рішення. Зконтактували з місцевою поліцією, і вийшло так, що того сонячного дня наші первомайські поліцейські смакували булочками та пиріжками з Волині. Так само частину відвезли військовим. І от виносимо ми ті близько десятка ящиків з пиріжками, а дивимось, військовий, який нас зустрічав, стоїть і плаче. В такі моменти ще більше відчуваєш, наскільки правильну справу робиш».
Минають дні і тижні, ми незчулися, як від початку війни минув місяць. Дні тижня так само плутаємо, натомість відлік ведемо від першого дня вторгнення. Це наша хвилинна стрілка. А віднедавна є і стрілка, яка відраховує години. Для нас це кількість вантажів, які прибули до Первомайська і далі спрямовані за призначенням. З власного досвіду можу сказати, що відчув, нині вже нема кордонів та поділів — за вірою, віком, фахом і навіть національністю. Натомість є один найголовніший ідентифікатор — людяність. Яка, поза сумнівом, переможе.
Але раптом треба вимикач замінити чи розетку полагодити — все одно звертайтесь. Щось придумаємо.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
