Трапляються такі особистості, після знайомства з якими ти змінюєшся. У нашій історії люди, які зустрілися на шляху первомайської дівчинки, кардинально змінили її життя. Журналістка Гард.City познайомилася з Насібою Бобієвою. Усміхнена, позитивна, вродлива, комунікабельна, а ще — не по рокам доросла. Ця дівчина — зі складною долею і непростим дитинством — розповіла відверто про своє життя.
Насіба Бобієва
«Мої рідні батьки зловживали алкоголем»
У моїй рідній сім’ї у мене були проблеми з батьками — вони зловживали спиртними напоями, вели себе, не як належить батькам. Мати померла, коли мені було 16 років. Тож після 9-го класу я потрапила у КЗ «Первомайський центр соціально-психологічної реабілітації дітей», де прожила 9 місяців. До цього навчалася у ЗОШ №4, оцінки були хороші, але вступила до ПТУ, бо розуміла, що потрібно здобувати професію. Не знала, куди податися, тож подала документи, куди подала.
«Оксана Пастушок кардинально змінила мою долю»
У Центрі реабілітації мене помітила Оксана Євгенівна Пастушок, яка кардинально змінила мою долю і дуже допомогла в житті. Вона мені сказала: «Навіщо тобі ПТУ, ти завжди встигнеш туди повернутися, треба вчитися далі, переводься у школу». 10-й клас вже закінчила у ЗОШ №9. Але завершилися дев’ять місяців мого перебування у Центрі і, згідно закону, мене вже не мали права там утримувати. Знову потрібно було повертатися додому, а що вдома робити три місяці влітку? Оксана Євгенівна запропонувала піти попрацювати на фабрику «Санта Україна». Я погодилася і стала ученицею швачки. До цього я швейної машинки в очі не бачила, спочатку було складно, але потрохи я навчилася.
На фабриці з’явилися друзі, знайомі, ми з колегами могли кудись вийти погуляти. А головне — я сама заробляла гроші і вчилася керувати ними. Так пройшло три літніх місяці.
Мій батько, якому управління у справах дітей дало шанс змінити ситуацію в сім’ї і умови проживання, не виправився. Тож знову начальниця управління Наталя Миколаївна Перкова не знала, що зі мною робити. Знову мене потрібно було відправляти до Центру соціально-психологічної реабілітації. Але Оксана Євгенівна заперечила, аргументуючи, що у мене випускний 11-й клас, попереду ЗНО, випускний, вступ, і вона вирішила взяти мене до себе додому на свій ризик, без документів і рішень, поки управління у справах дітей підшукувало мені прийомну сім’ю.
Я зібрала якісь свої речі і ми поїхали до Оксани Євгенівни. Її родина мене зустріла дуже добре, це дивувало, бо я чужа дівчинка, з вулиці, вони мене зовсім не знали. Але поставилися до мене, як до члена їхньої родини. Ми всі разом ходили у кіно, їздили в Умань, були всюди, де тільки можна. Повністю мене забезпечили: одягли, купили взуття, все необхідне до школи, знайшли репетиторів, з якими я готувалася до ЗНО, Оксана Євгенівна скрізь ходила і домовлялася за мене, всі турботи взяла на себе. Я прожила в цій родині два з половиною місяці. І весь цей час мені підшукували прийомних батьків.
«Коли рідного батька позбавили батьківських прав, я переїхала жити до Ярових»
Потім у мене було перше знайомство з першою сім’єю. Прийомній мамі я не сподобалася, вона мене не взяла, бо побоялася, що доросла дівчина, а раптом школу покину, раптом загуляю. Наступного ранку ми знову поїхали у виконком — знайомитися з новою родиною. Я вже їхала з острахом, бо якийсь неприємний осад залишився. Сиджу така перелякана, не знаю, як себе вести, що казати, а що ні, але контакт з Олександром Леонідовичем та Оленою Валеріївною Яровими налагодили швидко і спокійно. Поки всі чекали на рішення суду, ми з новою родиною зустрічалися часто. На одній із зустрічей поїхали на дачу до собачок (Олександр є засновником кінологічного клубу «Аякс» — авт.), а потім на борщ. А коли вже вирішилися справи у суді і рідного батька позбавили батьківських прав, то я переїхала жити у цю сім’ю, де виховуються ще двоє діток — Емілія та Ілля. Ми з ними подружилися, Ілля — це такий енерджайзер, швидкий, веселий, я цікавилася жартома, коли у нього вимикаються батарейки. Емілія у нас творча, співає, танцює, обоє навчаються у школі, 6 та 8 класи. Я, навпаки, повільна, мені потрібно подумати, перш ніж щось зробити. І хоч ми різні за характером, але всі дружні, у нас хороші стосунки.
З татом і мамою закінчила школу, здала ЗНО і вступила до Києво-Могилянської академії на факультет української філології. З біологічним батьком зв'язок не підтримую. Першими людьми, кому я зателефоную здалеку, будуть тато Олександр, мама Олена і Оксана Євгенівна.
«Тільки тепер зрозуміла, як це важливо, коли у тебе завжди є підтримка»
В новій родині проживаю майже рік. Тільки тепер зрозуміла, як це важливо, коли у тебе завжди є підтримка. Я завжди питаю, як правильно зробити, як краще поступити у тій чи іншій ситуації і у мене є мудрі батьки: мої друзі і порадники, які завжди підкажуть. Дякуючи батькам та Оксані Євгенівні, почуваюся щасливою і захищеною.
Моїм ще одним добрим порадником весь цей час була Наталя Миколаївна Перкова, їй першій я розповіла про свої негаразди в біологічній сім’ї, вона завжди давала мені слушні поради, саме вона з Оксаною Євгенівною переконали мене, що треба вчитися, вступати до вузу. Наталія Миколаївна весь час хвилювалася за мене і намагалася знайти родину, де б я почувалася добре, за це я їй вдячна.
Про те, як родина Ярових ухвалила рішення взяти до себе Насібу, розповів прийомний батько Олександр.
Олександр Яровий
«Для таких серйозних рішень потрібна підтримка всіх членів родини»
Наталя Миколаївна звернулася до мене з проханням взяти до себе в родину дівчинку. На той час у нас вже було двоє діток, я порадився з дружиною, тому що такі важливі рішення потрібно ухвалювати удвох, вона погодилася. Так у нашій родині з’явилася Насіба. Проблем з нею не було. У Насіби було одне завдання — вчитися, тому що випускний клас і попереду вступ до вузу. Будемо її підтримувати, бо вона ще дитина. Батькам, які хочуть взяти дитину у родину, якщо це йде від серця, варто брати. Всі труднощі можна подолати. Але якщо психологічно не готові, краще почекати. Для таких серйозних рішень потрібна підтримка всіх членів родини. У нас, слава богу, проблем з дітьми немає. Але є різні ситуації.
Наталя Перкова
«Усиновлювачі, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі здійснюють життєвий подвиг»
«30 вересня в Україні відзначають День усиновлення. Вітаємо всіх, хто причетний до цього свята — усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів. Слухаючи історії про усиновлених дітей, прийомних дітей, та спостерігаючи за їхнім життям в новій родині, розуміємо, що усиновлювачі, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі здійснюють життєвий подвиг. Прийняти в родину дитину-сироту чи дитину, позбавлену батьківського піклування, — означає проявити милосердя. Усиновлення заслуговує на повагу та пошану суспільства. Висловлюємо велику вдячність всім небайдужим до дитячої долі. Прийміть доземний уклін та найщиріші слова поваги. Ви дали кожній дитині, яка зростає у вашій сім’ї, найважливіше — щастя мати родину, тата і маму. Ви відкрили дитині своє серце, розділили з нею свою любов і душевне тепло. Хай повниться дитячим щасливим сміхом ваша домівка, хай ростуть здоровими і успішними ваші діти».
Насіба знайшла сім’ю, називає прийомних батьків — татом і мамою, що свідчить про гарні стосунки в родині. Хто знає, яка доля чекала б на цю тендітну дівчинку, якій рідний батько готував «професію»: бити горіхи і цим заробляти все життя, якби на її життєвому шляху не з’явилися небайдужі люди, які не просто допомогли, а кардинально змінили долю дитини. І як хочеться, щоб кожна сирота, кожна дитина, позбавлена батьківської опіки, зустріла на своєму шляху людей з великим серцем та знайшла люблячих батьків.
