Соняхи, автентичні хати, осінні пейзажі, домашні тварини й багато теплих кольорів. У Первомайську, у міській бібліотеці відкрилася перша персональна виставка художниці Катерини Коваль. Відкриття вийшло не офіційним: друзі, рідні, колеги, однокурсники, поціновувачі живопису, вірші, розмови й навіть чаювання. А поміж усім цим — картини, у яких художниця намагається зберегти те, що добре знає з дитинства і що поступово зникає з українського села.
Катерина Коваль
Зізнаюся, я не очікувала, що ця виставка так мене зачепить. Напевно тому, що в картинах Катерини є щось дуже знайоме. Хати, сільські подвір’я, дороги, дерева — усе це ніби з чиєїсь пам’яті, але водночас і з моєї.
І ще вона настільки сонячна — ця виставка. Не лише через жовтий, червоний, золотистий кольори. У ній є якесь особливе тепло, від якого не хочеться швидко йти. Навіть осінь на полотнах Катерини не холодна й сумна, а тепла, світла, така, яку хочеться запам’ятати.
Антоніна Григоренко, одна з організаторок виставки
Я розглядала її роботи й думала про те, як багато звичного ми перестаємо помічати, поки воно є поруч. Стара хата, вікно, дерево біля подвір’я, а потім виявляється, що саме цього вже може не бути.
Мабуть тому її картини так чіпляють. Катерина сама не приховує, що пастельні кольори — не зовсім її історія:
— Я люблю яскраве.
І це відчувається одразу. У її роботах багато сонця: навіть тоді, коли на них осінь.
Від зустрічі — до першої виставки
Тетяна Ляшенко в центрі
До персональної виставки Катерина не йшла за якимось заздалегідь складеним планом. Все почалося зі звичайної зустрічі з Тетяною Ляшенко, з якою вони колись працювали.
— Ми недавно зустрілися з Тетяною Степанівною. Вона запитала: «Чим ти займаєшся?» Кажу: «Господарка, пишу картини і макети». А вона: «Я тобі організую виставку». І вона оце все домовилася.
До справи долучилася Антоніна Григоренко, працівниця бібліотеки.
На відкриття прийшли люди, які знають Катерину багато років, друзі, рідні, колеги й ті, кому близьке мистецтво. Серед гостей були Олег Каніфольський, Ольга Островська, Ірина Тихончик, Тетяна Ляшенко, Лоріна Лисогурська, Ольга Лепська, Ніна Чорна.
Віра Усатюк
Для однокурсниці Олени Смольнікової це була ще й зустріч із Катериною після студентських років. Чотири роки вони разом навчалися в КІРУЕ.
Олена згадувала Катерину як просту мудру сільську дівчину — справжню, толерантну, спокійну, яка завжди пам’ятала, звідки родом. Тепер, каже, їй приємно і навіть трохи гордо бачити, як колишня однокурсниця виходить у світ зі своїми художніми полотнами.
На відкритті було багато теплих слів. Антоніна Григоренко, організаторка виставки, читала свої поезії. Свої вірші читали і Олег Каніфольський, Лоріна Лисогурська та Ірина Тихончик.
А ще під час виставки Катерина отримала нові пропозиції — представити свої роботи у краєзнавчому музеї та взяти участь у фестивалі.
Ірина Тихончик, наукова співробітниця Первомайського краєзнавчого музею
Від дитячого малювання — до улюблених сюжетів
Малювати Катерина любила ще змалку.
— Мама казала, що талановита. Як усі мами, — усміхається вона.
Потім було навчання в КІРУЕ — інституті, якого нині вже немає. Катерина здобула спеціальність дизайнера, промислового дизайнера. Саме там, за її словами, їй пощастило з викладачами живопису та рисунку.
— У нас були прекрасні викладачі. І вони показали мені будову, як нам передати колір.
За спеціальністю Катерина не працювала. Спочатку робила сувеніри з глини, потім зрозуміла, що найбільше її тягне до пензля і фарб.
Працювала у Центрі науково-технічної творчості, передавала свої знання дітям, а живопис тим часом залишався поруч. І поступово повертав її до того, що було знайоме з дитинства: до села, української хати, соняхів, знайомих доріг і краєвидів.
Катерина народилася у селі Лещівка на Кіровоградщині. Каже, місцеві пейзажі чимось нагадують їй наші грушівські місця: вода з-під каміння, річка Ятрань, звивисті дороги, простір.
— Я виросла в селі, люблю те, що там було. І намагаюся передати й зберегти це на картинах.
«Соняхи — це моя любов»
Є сюжети, до яких художник повертається знову і знову. У Катерини це хати й соняхи.
— Мені одногрупники завжди усміхалися з того, що соняхи — це моя любов. Соняхи, хатки — я це дуже люблю.
І так воно залишилося на картинах. Та за цим захопленням для Катерини є ще й тривога. Її непокоїть, що українська сільська архітектура зникає.
— З віком я зрозуміла, що шкода. Наша архітектура, сільська і міська, не дуже вивчена. До всього ж, сільська архітектура зараз зникає. Мені дуже жаль.
Хату можна забрати із собою
А ще Катерина створює макети сільських будинків. Не точні копії конкретних хат, а, як сама пояснює, макети «по відчуттях». Їй важливо передати фактуру, колір, вікна, вік будинку — те, що людина пам’ятає про свою хату.
— Я створюю макети в мініатюрі, макети не один до одного, а макети по відчуттях, щоб передати ту текстуру, колір, те, що кожна людина пам’ятає.
До речі, у цієї ідеї є й особливий сучасний сенс. Багато українців через війну опинилися далеко від своїх домівок.
— Справжню хату із собою не забереш, а ось макет — можна. Він маленький, компактний. І коли погляд падає на нього, знову повертаєшся в той час.
Лоріна Лисогурська
Картина іноді просто чекає
На виставці було представлено близько 30 картин і кілька макетів. Пише Катерина по-різному. Деякі роботи народжуються швидко, а деякі можуть довго чекати свого часу.
— Буває, деяка картина може стояти пів року недописана, тому що не виходить, не складається. А потім — раз, і дописала за два дні. І все. Готова.
Найбільше вона любить осінь. Каже — за кольори.
— Я обожнюю червоно-жовту гаму.
Тож зимових пейзажів у її творчості майже немає. Її стихія — колір.
— Малюнок мені чомусь не по душі. Чорно-білий. А я люблю колір. Колір для мене — це дуже така тепла історія.
