Вона тікала взимку босоніж із двома маленькими дітьми на руках. Кров текла по обличчю, а позаду чоловік, який кричав, що вб’є. «Я пам’ятаю тільки одне: біжу дорогою і кричу сусідам: «Допоможіть». Діти в чому спали — в тому й вибігли. Я тоді вже не думала ні про речі, ні про себе. Я просто хотіла вижити», — згадує Любов Патрушева.
Зараз вона має фах психолога, допомагає жінкам, які переживають домашнє насильство. Консультує, підтримує, пояснює, як вибратися з пастки аб’юзивних стосунків і не втратити себе. Але п’ятнадцять років тому була тією жінкою, яка боялася телефонувати рідним, ховала синці, тікала до сусідів і вірила, що в усьому винна сама.
«Ти жінка — значить, маєш терпіти»
— У нас ніхто не розлучався. А якщо жінка йшла від чоловіка — її засуджували. Казали: «Кому ти потрібна з двома дітьми?», «Дітям потрібен батько», «Не руйнуй сім’ю». І я теж у це вірила.
За словами Любові, люди, які зростають у родинах, де постійні сварки, приниження й напруга стають звичними, часто несвідомо переймають ці моделі поведінки. Дитина бачить, як один із батьків терпить образи чи насильство, але не наважується змінити ситуацію. У дорослому житті вона або повторює знайомий сценарій, або все життя намагається втекти від нього. Часто людина переконана, що ніколи не допустить такого у власній родині, але з часом помічає, що опинилася в подібних стосунках.
В сім’ї Любові спочатку були крики, приниження, контроль. Потім — алкоголь і побої:
— Він поступово ізолював мене від усіх. Казав: «Твої батьки тебе не люблять», «Подруги погані», «Ти нікому не потрібна». Це класична схема аб’юзера: зробити так, щоб жертва залишилася сама.
Любов згадує: найстрашніше — не перший удар. Найстрашніше — момент, коли починаєш вірити, що це нормально:
— Він переконував мене, що я сама винна. Не купила алкоголь — значить, спровокувала. Відповіла щось не так — сама довела. І ти поступово починаєш у це вірити.
Фото: @kamranaydinov
«Я народила дівчинку — і насильство стало ще жорстокішим»
Після народження другої дитини насильство стало ще жорстокішим.
— Він хотів хлопчика. Коли народилася дівчинка, навіть не хотів забирати нас із пологового, а через кілька днів прийшов п’яний і кинувся бити мене. Я тоді ледве ходила після важких пологів.
Любов каже: саме тоді вперше по-справжньому злякалася за своє життя.
— Він кричав, що я народила «не ту дитину», а я стояла після пологів із немовлям на руках і не розуміла, як людина може бути настільки жорстокою.
Найстрашніше, що тоді поруч не було підтримки. Свекруха переконувала: «Терпіти». Рідні казали: «Сама вибрала». Поліція тоді просто не приїжджала на виклики:
— Я телефонувала й казала: «У мене маленькі діти, він неадекватний», а мені відповідали: «Помиріться».
«Я ховала синці й думала, що сама винна»
У садочку, куди водила дитину, бачили сліди побоїв:
— Питали: «Що з тобою відбувається?» А я брехала, казала: «Та нічого». Мені було соромно. Я думала, що це моя вина.
Саме сором, каже Любов, тримає тисячі жінок у пастці:
— Бути жертвою в нашому суспільстві — соромно. Людина боїться осуду більше, ніж болю.
Тим часом насильство ставало дедалі жорстокішим.
— Одного разу він так сильно побив мене, що кров текла по обличчю. Я схопила дітей і босоніж вибігла до сусідів. То була зима. Я кричала: «Викликайте поліцію, він мене вб’є».
Чоловіка забрали лише на кілька годин, а потім він повернувся.
— Після цього я рік боялася спати. Ми з дітьми лягали о сьомій вечора, вимикали всюди світло, щоб він подумав, ніби нас немає вдома. Він приходив п’яний під двері й кричав: «Я тебе вб’ю», — згадує пережите Любов.
«Найбільше мені хотілося почути: “Я поруч”»
Коли Любов просила допомоги, часто чула зовсім інше.
— Мені казали: «Ти сама винна, бо сама за нього вийшла», або: «Не провокуй його». Мені не потрібні тоді були поради. Я просто хотіла почути: «Ти не винна. Я поруч», — говорить жінка.
Фото: @freepik
«Діти вбирають насильство як норму»
Любов переконана: фраза «терплю заради дітей» — одна з найнебезпечніших.
— Діти не просто бачать насильство. Вони вбирають його як модель життя.
Її донька почала заїкатися.
— Ми не розуміли, чому це сталося. Водили її по знахарках, шукали причини. А причина була вдома: у страху, криках і побоях.
Коли чоловік остаточно пішов із життя родини, дитина поступово перестала заїкатися.
— Якщо хлопчик бачить, як батько б’є маму, велика ймовірність, що він повторить цей сценарій. Якщо дівчинка росте в атмосфері приниження, то вона може несвідомо обирати таких самих чоловіків.
«Я вступила в університет, щоб зрозуміти: що зі мною не так»
Після розлучення життя не стало легшим. Любов залишилася без роботи, з боргами і двома дітьми:
— Він продав майно, пропив гроші, залишив мене фактично ні з чим, а потім дзвонив і казав: «Ти без мене здохнеш».
Та саме тоді в її житті з’явилася психологія:
— Я вступила в університет лише з однією думкою: зрозуміти, що зі мною не так. Бо мене настільки зламали, що я справді вірила, що проблема в мені.
Саме під час навчання вона вперше почула слова «аб’юз», «маніпуляція», «нарцисизм», «коло насильства».
«Любов — це не страх»
Сьогодні Любов Патрушева працює психологинею і допомагає жінкам, які проходять через домашнє насильство. Вона каже: найважливіше — навчитися бачити перші тривожні сигнали.
— Якщо чоловік контролює ваш телефон, ізолює від друзів, принижує, змушує почуватися винною — це вже насильство. Воно не починається з удару. Воно починається з контролю і страху.
Вона додає:
— Коли людина любить — вона не б’є. Ніколи. Любов — це розмова, повага і партнерство. Без страху.
Фото: @kamranaydinov
«Коли дитина росте в любові, то в дорослому житті вона набагато рідше погоджується на приниження»
Після розлучення найважчими для Любові стали свята. Особливо — Новий рік. Саме тоді відчуття самотності накривало найбільше.
— На Новий рік я просто вимикала світло, нічого не накривала на стіл, накривалася подушками і засинала в сльозах, — згадує вона.
Їй здавалося, що вона «не змогла створити сім’ю». Було соромно, боляче і страшно залишитися самій. Любов каже: саме сором часто змушує жінок роками мовчати про насильство.
— Бути жертвою — «соромно». Жінки бояться, що на них тикатимуть пальцем.
У такі періоди, за словами психологині, у жінок можуть з’являтися і найтемніші думки — суїцидальні.
Пізніше, вже навчаючись психології та вивчаючи тему суїцидальної поведінки, вона зрозуміла важливу річ:
— Самогубство — це не бажання смерті. Це бажання, щоб перестало боліти.
Психологиня пригадує випадок, який досі стоїть перед очима. О четвертій ранку якась жінка сиділа на залізничній колії й кричала, що хоче померти.
— Я вийшла й почала говорити з нею: «Будь ласка, зійдіть із рейок, бо зранку тут діти йдуть у садок». І вона встала, — каже Любов.
Тепер вона пояснює: дуже часто люди плутають любов із намаганням компенсувати дитячі травми:
— Люди думають, що це любов, а насправді просто намагаються заповнити внутрішню порожнечу.
Вона наводить приклади родин, у яких роками терплять зради та приниження.
— Лише зараз я розумію, що все це — наслідок дитячих травм. Коли дитина росте в любові, підтримці та повазі, то в дорослому житті вона набагато рідше погоджується на приниження чи токсичні стосунки. Така людина не дозволить, щоб у її родині до неї ставилися зневажливо.
Фото: @jcomp
Алгоритм порятунку: поради жінкам
Любов наголошує: жінка в стані насильства часто не здатна мислити раціонально. Тому дуже важливо, щоб поруч був хтось, хто допоможе зробити перший крок.
Вона радить:
- не мовчати й говорити про насильство хоча б одній довіреній людині;
- звертатися до поліції та соціальних служб;
- за можливості заздалегідь підготувати документи й найнеобхідніші речі;
- не залишатися наодинці після втечі від кривдника;
- звертатися до психологів і кризових центрів;
- пам’ятати: діти теж є жертвами насильства.
— Якщо вам страшно — це не означає, що виходу немає. Це означає, що вам потрібна підтримка.
«Життя після насильства існує»
Сьогодні Любов допомагає іншим жінкам повірити в себе. Каже: найважче — зробити перший крок:
— Я вижила. І хочу, щоб інші жінки знали: життя після насильства існує. Можна знову сміятися. Можна вчитися. Можна вибудувати себе заново. Найголовніше — зрозуміти: ти варта любові. Без страху. Без болю. Без насильства.
Чому ми говоримо про це
Ця історія — не виняток. Це один із типових сценаріїв, де мовчання, хибний сором і відсутність підтримки утримують жінку в колі насильства роками. І водночас — це історія про вихід. Бо іноді все починається з одного речення: «Ти не винна. Я поруч».
