Первомайчанка Ірина Лагіш опанувала японське мистецтво канзаші. Тепер вона створює унікальні квіткові композиції для вшанування пам’яті загиблих військових, перетворюючи атласні стрічки на символи вдячності. У кожній її роботі — особистий біль та молитва за тих, хто не повернувся з бою. Так майстриня знайшла власний спосіб говорити про війну та берегти пам’ять. У розмові з журналісткою Ірина розповіла про свій шлях: як особиста втрата та драматичний досвід порятунку доньки з окупованого Херсона стали поштовхом до творчості.
Ірина Лагіш
У Первомайську пані Ірину знають як активну волонтерку та дружину військовослужбовця. Її благодійні ярмарки стали вагомим внеском у підтримку ЗСУ, допомагаючи закривати потреби фронту. Окрім волонтерства та успішної роботи у б’юті-індустрії, нещодавно Ірина опанувала нову творчу нішу — мистецтво канзаші. Свій хист майстриня спрямувала у русло меморіальної флористики, створюючи символічні «вічні букети» на знак пошани до героїв.
Коли стрічка стає пам’яттю
У невеликій майстерні Ірини Лагіш звичайна атласна стрічка перетворюється на символ пам’яті. Тут народжуються композиції, які несуть до місць поховання загиблих захисників. Жовто-блакитні, червоно-чорні, бордові — обов’язково з непарною кількістю квітів. Для Ірини створення меморіальних композицій — це не просто робота з матеріалом, а спосіб увічнення пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну.
— Їх не важко робити руками, важко усвідомлювати, для кого вони призначені, — ділиться Ірина. — Кожна композиція — це подумки молитва і подяка.
Навіть після десятка робіт, зізнається майстриня, емоційно не стає легше:
Від бісеру до «вічних» букетів
Творчість супроводжувала Ірину з дитинства. Вона пробувала різні техніки — від в’язання до бісероплетіння, створювала прикраси та вишивала картини.
— Мені з дитинства подобається щось робити руками. Я постійно шукала себе, — розповідає вона.
Під час другої вагітності захопилася вишивкою бісером — виготовляла ікони та картини, працювала на замовлення. Згодом додала до цього прикраси — браслети та гердани.
Переломним моментом стала особиста трагедія — загибель племінника чоловіка. Напередодні 40-го дня Ірина вирішила зробити для нього особливу композицію.
— Я спочатку хотіла замовити, а потім подумала: чому б не спробувати самій?
Перші роботи були далекими від ідеалу, але саме цей процес — складання пелюстки за пелюсткою — дав відчуття внутрішньої опори. Так з’явилася справа, яка згодом переросла у більше, ніж просто захоплення.
Творчість як терапія
Особливого сенсу справа набула тоді, коли чоловік Ірини пішов на фронт.
— Я не спала ночами, постійно думала про нього. А коли почала працювати зі стрічками — думки переключилися. Це як терапія, — зізнається майстриня.
На відміну від вишивки, де результат передбачуваний, у канзаші кожна робота народжується в процесі:
— Ти береш стрічку і не знаєш, що вийде. А потім дивишся — і це вже квітка.
Квіти Ірини ЛагішФото: з особистого архіву
Анатомія пам’яті
Кожна композиція — це кропітка ручна праця. Стрічку розрізають на частини, формують пелюстки, склеюють, збирають у квітку, додають листя й оформлення.
Особливу увагу майстриня приділяє практичності:
— Якщо композиція для кладовища, обов’язково обтяжуємо її гіпсом або шпаклівкою, щоб вона витримала вітер.
Сьогодні більшість її робіт — саме для вшанування полеглих.
— Так склалося, що зараз мої квіти — для героїв.
Більше, ніж ремесло
Попри попит, Ірина не перетворює свою справу на бізнес.
— Якщо це для загиблого воїна — беру лише за матеріали. Свою роботу не рахую, — говорить вона. — Це мій спосіб допомагати, мій спосіб віддати шану. Хоча б так, бо інакше не можу.
Війна, яка прийшла в дім
Родина Ірини ЛагішФото: з особистого архіву
Повномасштабна війна для родини почалася з дзвінка доньки, яка навчалася у Херсоні.
— Мам, тут щось бахкає. Мені страшно, — згадує Ірина.
Дівчина не встигла виїхати: місто опинилося в окупації, транспорт зупинили, мости підірвали. Вона залишилася сама в гуртожитку, ховаючись у підвалі під звуки вибухів. Згодом її прихистила родина знайомих, і лише через тривалий час вдалося організувати виїзд. Колона зі ста машин рухалася під обстрілами, проходячи блокпости.
— Машину підкидало від вибухів. Було дуже страшно, — передає слова доньки Ірина.
Полегшення настало лише тоді, коли вони побачили українських військових. Додому дівчина повернулася пізно вночі:
— Вранці вона сказала: «Мамо, я вперше за цей страшний час виспалася і дуже радію поверненню в Первомайськ».
Фото: з родинного архіву
Про повагу
Як дружина військового, Ірина гостро реагує на випадки зневаги до захисників. Один із таких стався у маршрутці, де військового принизили через пільговий проїзд.
— Ви не знаєте, що він бачив і через що пройшов, — згадує вона свою реакцію.
На її думку, повагу потрібно виховувати змалку:
— Дорослих змінити важко, а дітям це треба закладати.
Канзаші Ірини ЛагішФото: з особистого архіву
Пам’ять, що не зникає
Сьогодні Ірина продовжує працювати. У її руках стрічка перетворюється на символ, який не в’яне під сонцем і дощем:
— Коли доводиш роботу до того вигляду, який відчуваєш правильним, — тоді розумієш, що зробила все, як треба.
Її композиції — це не просто декоративні вироби. Це ще одна форма пам’яті, яка не дає нам забути ціну нашого спокою.
