Російське вторгнення змінило плани багатьох. Все, про що думалося до 24 лютого, по-іншому вибудувалося після цієї дати. Не стало виключенням і життя підопічних Первомайського психоневрологічного інтернату, який багато років поспіль очолює Ігор Бойко. На якийсь час з-під ніг пішла земля. І без того обділені долею, інтернатні мешканці почали відчувати себе ще більш розгубленими. Та в житті так буває: в одному втрачаєш, в іншому знаходиш. В момент, коли безвихідь, здавалося, була безпросвітною, до інтернату завітали волонтерки Віра Волошина та Світлана Ліпартія. Їм вкрай не вистачало рук для плетіння маскувальних сіток. З того моменту в інтернаті завирувало нове життя — в унісон з воєнним сьогоденням. Журналістка мала можливість на власні очі побачити, як змінилося життя в інтернаті за воєнних умов.
Інтернат — особливе місце у Первомайську. Тут своє життя, свої правила і свої традиції. Та і люди тут особливі: довірливі, як діти, часом капризні, зі змінним настроєм, але щирі, добрі та відкриті. Вони, як ніхто інший, уміють відчувати людей і чітко відрізняють фальш від щирості. Свій візит до інтернату журналістка разом із волонтерками запланувала завчасно. Тож на нас уже очікували. А коли побачили, що ми уже в подвір’ї, — радості не було меж. Дівчата бігли до нас з широкими обіймами і теплими посмішками. Вітали і щебетали одна з поперед іншої. Ось так в дружніх обіймах і радісному супроводі ми зайшли до них у приміщення. А там — справжнісінький цех із виробництва сіток! І дівчата в очікування команди початку роботи. Треба відзначити, що всі вони добре знають свої обов’язки і жодна не дозволить собі перейняти чиюсь ініціативу. Як то кажуть, всі ролі зайняті.
Їхня наставниця, або мама Таня, як її тут називають, повідомила усім про старт робочого процесу і дівчата завзято почали демонструвати свої уміння та навички. До речі, тут у них є своя бригадирка Ліда, яка розподіляє роботу, контролює робочий процес і допомагає забезпечувати матеріалом. На момент нашого візиту дівчата завершували двадцяту — ювілейну! — маскувальну сітку. І раділи цьому факту, як діти.
Тетяна Коряжнікова, інструкторка з працетерапії, розповідає, що їхні підопічні дуже чуттєві люди. І коли вони дізналися про війну, то стали дуже перейматися. Та найбільше їм хотілося бути корисними ЗСУ. Тож коли волонтерки прийшли по допомогу, вони відразу пристали на їхню пропозицію. Окрім усього, директор інтернату Ігор Бойко доклав максимум зусиль, аби їхні дівчата долучилися до робочого процесу. І наразі продовжує сприяти цьому всьому. До слова мовити, на момент нашого візиту очільника не було на місці, натомість на його адресу ми почули дуже багато теплих слів. Сказали, що дуже добра і порядна людина. Думаю, це дорогого вартує.
Тетяна Коряжнікова, інструкторка з працетерапії Первомайського психоневрологічного інтернату
«Ми є працівниками цього закладу, а наші підопічні — вони живуть тут. Але всіх біда застала на своїх місцях, хто де живе, хто де працює. Тому ми своїми силами допомагаємо армії. Дівчата наші в’яжуть маскувальні сітки. Це ювілейна, двадцята сітка, Вони в’яжуть як павучки, за два-три дні — 10-12 квадратних метрів. Дуже стараються. Роблять вони це вже майже професійно. Отримуємо ми матеріал і готовий, і підрізаємо самі. Ми дякуємо волонтерам, які допомагають нам, а ми допомагаємо їм. Таким чином ми всі долучаємося до Перемоги. Просимо усіх: хто може, допомагати нам, а ми, чим можемо, теж допоможемо. Правда, Катюша?
Катерина відповідає: «Так».
Вони розумнички всі. Ось Луїза, а це Ліда — наш бригадир, вона у нас тут керує усім, куди збирати, кому забирати, якого кольору в'язати. Отак може бути густіше. В’яжуть вони сітки за порами року. Коли була весна, то більше було рожевого кольору, літом — різного кольору. Ви самі бачите, що це різнобарвна сіточка. Мабуть, на осінь ми будемо переходити в жовті кольори. І ми дуже сподіваємося, дуже хочемо, щоб кожна сітка, яку ми в’яжемо, щоб вона була остання, щоб ми більше не в’язали під ці потреби. Ми дуже просимо наших захисників, щоб вони старалися, щоб Бог їм поміг закінчити цю війну, а людей, від яких ця війна зав’язалася, щоб Бог їм дав розуму прийти до порозуміння. «Війна» — це слово взагалі не має існувати. Страшнішого слова немає, а нам усім треба мир. Ми бажаємо усім миру, нашим захисникам здоров’я, підтримки, наснаги і щоб вони всі пам’ятали, знали, що ми всі за них: мами, дочки, жінки, онуки. Ми всі за них молимося. Ми бажаємо їм всього найкращого!»
Поки ми спілкуємося з Тетяною Григорівною, дівчата вправно вив’язують сітки. Руки швидко управляються і рядок за рядком виплітаються схованки для українських солдат. техніка плетіння у них своя: спочатку зав’язують вузлик, роблять змійку, а кінчик тканини теж зав’язують. Це, кажуть дуже важливо, щоб сітки не були важкими. Звертають увагу і на розмір, бо ж він має значення. Найбільшою популярністю користуються п’яти та шестиметрові сітки.
Віра Волошина, волонтерка
«Сітки дуже важливі, — каже волонтерка Віра Волошина, — бо дуже багато наших хлопців гинуть від снайперського вогню, а сітка не дає точно прицілитися, тому сьогодні є такий великий попит на них. Причому різного розміру, в залежності від того, для яких цілей вони потрібні: для бліндажу чи техніки. Нам ідуть постійні замовлення. Часто буває, що нам не вистачає рук, тому доводиться шукати помічників. Ось ми і знайшли собі таких в інтернаті. Це прекрасні дівчатка. Ми щиро дякуємо і керівництву, і самим дівчатам за їхній труд і щире серце».
Інтернатні дівчата небагатослівні, зате дуже трудолюбиві і гомінкі. Їх чути на все подвір’я. Вони метушаться, намагаються привернути до себе увагу, щиро дякують за усе, горнуться, як діти, і вболівають за рідну неньку Україну. Знайомлячи нас із воєнним життям дівчат, інструкторка демонструє нам їхні роботи, виконані в мирний час. Вони дійсно дивують і викликають захоплення.
Тетяна Коряжнікова, інструкторка з працетерапії Первомайського психоневрологічного інтернату
«Ми зараз знаходимося в кабінеті працетерапії. Тут — роботи наших підопічних. Може, хтось мені не повірить, але ось роботи наших майстринь. Це Лідочкин стиль, вона завжди малює будинки. Є у нас така Світлана Павловна, вона чомусь завжди малює хмарки, числа і дерева. Це її стиль. Є у нас одна жіночка, яка живе весь час у казочці. У неї тільки казкові герої. Дуже у нас дівчата полюбляють бісером в'язати, але я хочу сказати, що у них все це сезонні роботи. Взимку вони бісером в’яжуть.
Ось таку берізку, коли ще був Ющенко Президентом, ми в’язали для міжнародної виставки людей з інвалідністю. А ось дерево добра і зла. Це вони самі захотіли таке зробити. А ще ось такі вони в’яжуть килимки у ванну із підручного матеріалу, з пакетів. Є й така шикарна робота із макаронів, просто пофарбовані макарони.
Але найбільшою гордістю нашою є оці кахлі. Вони зроблені із звичайних лотків для яєць. Пальчиками замочували, розминали і клеїли. І ось робота, якою я дуже пишаюся, — це із кісточок риби. Дуже вони люблять таку незвичайну роботу. Я дуже пишаюся ними. Може комусь здатися смішним, але із звичайних наших панчох дівчата в’яжуть ось такі килимки. Такий килимок на морозі, на сонці років з десять простоїть. На жаль, багатьох із дівчат, які творили цю красу, уже немає в живих.
А ще вони у нас люди настрою і уміють розпізнавати людей. Вони, як рентген, — бачать, що це людина добра, не брехлива. Дуже добрі вони, я дуже ними пишаюся, і пишаюся, що з ними працюю, хоч і дуже хочу, щоб таких людей було менше і щоб їх оберігали. Я дуже хочу, щоб вони були в сім’ях, тому що, на жаль, рідні їх покидають, а це страждання. Тут, у нас, вони знаходять свою родину. Я бажаю їм всім здоров’я і терпіння, і нам терпіння і всім здоров’я і все, щоб було у нас добре. Миру нам, злагоди і добра».
Поки ми знайомилися з творчими роботами, дівчата уже доплели двадцяту сітку і пообіцяли, що й надалі працюватимуть на благо ЗСУ. Головне, кажуть, дочекатися Перемоги! І вони в це свято вірять.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
