Гран-прі престижного міжнародного конкурсу, золота медаль, десятки визнаних робіт на міжнародних конкурсах і водночас — волонтерські аукціони на підтримку ЗСУ. Для фотохудожника й митця з Первомайська Олександра Ігнатьєва рік, що минає, став не просто плідним, а знаковим. Про творчі підсумки, нові напрямки у фотографії та мистецтво як інструмент спротиву — в інтерв’ю.
Олександр Ігнатьєв
Рік здобутків: перемоги, медалі та міжнародне визнання
— Олександре, рік добігає кінця. Яким він видався для вас у творчому плані?
— 2025 рік, якщо чесно, видався дуже вдалим. Я взяв участь у великій кількості конкурсів — як міжнародних, так і всеукраїнських. Майже в кожному з них були успіхи: золота медаль, гран-прі, золотий диплом та чимало інших відзнак.
— Про які досягнення цього року ви говорите насамперед?
— Перш за все, це результати участі в міжнародних конкурсах художньої фотографії в Україні, Грузії, Болгарії, Чорногорії, Бангладеш, Молдові, Словакії, проведені під патронатом Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP, — золота медаль, 6 дипломів, 26 робіт акцептовані і зареєстровані міжнародною федерацією як такі, що мають художню цінність. Це означає, що роботи визнають не лише в Україні, а й за кордоном. Звичайно, що найголовніше досягнення — це золота медаль в номінації «Пейзаж» на 20-му міжнародному салоні художньої фотографії «Вернісаж на Покрову 2025» за роботу «Туманові мандри».
Туманові мандри
Про 20-й Міжнародний салон художньої фотографії «Фотовернісаж на Покрову»
— Чим особливий фотоконкурс «Вернісаж на Покрову»?
— По-перше, це був ювілейний, двадцятий фотоконкурс. Проходив він під патронатом міжнародної федерації фотомистецтв FIAP. Це, без перебільшення, один із найпрестижніших конкурсів, що представляє Україну на міжнародній арені. Цього року в ньому взяли участь фотохудожники з 32 країн світу. Всього журі розглянуло на конкурсі понад 4 000 фотографій. Я був запрошений на нагородження і хочу відзначити високий рівень організації, а також подякувати Олександру Харвату — людині, яка вже 20 років розвиває цей проєкт і робить український фотоконкурс одним із найкращих у світі.
Фото: з архіву Олександра Ігнатьєва
Гран-прі фотоконкурсу «Життя у фокусі — 2025» приїхало до Первомайська
— Розкажіть детальніше про перемогу у міжнародному фотоконкурсі «Життя у фокусі — 2025».
— У листопаді завершився міжнародний фотоконкурс «Життя у фокусі — 2025», який організував фотоклуб «Запоріжжя» під патронатом Національної спілки фотохудожників України. Журі розглянуло 856 робіт з різних міст України: Києва, Одеси, Запоріжжя, Чернігова, Кривого Рогу та інших. Для мене великою честю стало те, що гран-прі конкурсу отримала моя робота «Неоновий туман річки Бог» у номінації «Пейзаж». Приємно усвідомлювати, що головна нагорода цього року приїхала саме до Первомайська. Ще одна моя робота — «Березневі котики» — посіла друге місце в номінації «Натюрморт». Хочу сказати, що Запорізька організація НСФХУ та безпосередньо Валерій Кошеленко доклали чималих зусиль для того, аби цей конкурс був започаткований, і є впевненість, що він стане традиційним.
Фото: з архіву Олександра Ігнатьєва
Цікаво, що «Березневі котики» перед Запорізьким фотоконкурсом отримали золотий диплом на Всеукраїнському фотоконкурсі «Україна Прекрасна —Весна 2025», організованому Одеською організацією Спілки фотохудожників України. Хочу наголосити, що одесити (основний організатор та модератор конкурсу — відомий фотохудожник Зорян Ліщинський) змогли на високому професійному та організаційному рівні влаштувати цей конкурс (а ще ж були «Україна Прекрасна – Зима, Літо, Осінь 2025»). Конкурс став дуже популярним і до участі в ньому долучилося велика кількість відомих українських фотохудожників. Тому отримати таку нагороду в Одеському конкурсі — дуже і дуже престижно.
«Березневі котики» засвітились і в Києві, ставши рекламною обкладинкою на благодійному Київському весняному фотовернісажі, які традиційно проводить Київська організація НСФХУ на чолі з Любов’ю Котляр.
Фото: з архіву Олександра Ігнатьєва
Від пейзажу до фотожурналістики
— Вас довгий час асоціювали передусім із пейзажною фотографією. Чи змінилися ваші творчі акценти?
— Так, я дійсно довго працював у пейзажі, але цього року активно почав виходити за ці межі. Зокрема, мене зацікавила концептуальна фотографія — напрям, де головне не картинка, а ідея, філософія, сенс, який має «дочитувати» глядач.
Антиподи
— А фотожурналістика?
— У мене є досвід фоторепортажу ще з попередніх років. Зараз я до цього повертаюся. Мої роботи в напрямку фотожурналістики були відібрані на двох міжнародних конкурсах, зокрема я отримав диплом фотоконкурсу в Словакії. Мені цікава і вулична фотографія.
Фотографія як форма спротиву
— Після початку повномасштабної війни ви на певний час відійшли від конкурсної діяльності. Чому повернулися?
— Спочатку здавалося, що займатися мистецтвом недоречно. Але почали писати люди — з України, з-за кордону. Казали, що мої фотографії допомагають, показують Україну, її природу, її справжність. Я зрозумів, що фотографія теж може бути формою спротиву.
Мигійські пороги
Мистецтво, яке допомагає фронту
— Ви активно займаєтеся волонтерською діяльністю. Як саме поєднуєте мистецтво і допомогу ЗСУ?
— Я використовую те, що вмію. Минулого року проводив аукціон, всі кошти з якого пішли на підтримку ЗСУ. Зараз передав Гард.City роботи, які були визнані на міжнародних конкурсах і мають художню цінність. Вони знову ж таки виставляються на аукціони.
Перламутровий Гіпаніс
— Кому саме допомагаєте цього разу?
— Збираємо кошти для 159-ї бригади, зокрема, для підрозділу, який працює з безпілотниками. Це адресна, конкретна допомога.
На благодійному аукціоніФото: архів Гард.City
Про впевненість і відповідальність
— Підбиваючи підсумки року, що для вас було найціннішим?
— Впевненість у тому, що те, чим я займаюся все життя, має значення. Багато знайомств, спілкування з українськими митцями, які мають серйозні державні відзнаки. І водночас розуміння відповідальності: сьогодні кожен на своєму місці має робити максимум для країни.
— Які плани на перспективу?
— Я мрію реалізувати документальний проєкт про життя тилового міста під час війни. У центрі уваги будуть люди та їхні щоденні справи: волонтерські ініціативи, маленькі, на перший погляд непомітні, але надзвичайно важливі кроки допомоги Збройним Силам України. Мені цікаво фіксувати саме ці моменти, коли хтось плете сітки, хтось готує спорядження, хтось удома виготовляє необхідні для фронту речі, навіть пенсіонери, які роблять свій внесок у спільну справу. Усе це — тилова робота, без якої неможливий спротив. Цей проєкт буде про те, як тил живе війною, працює для фронту і тримає оборону через працю й небайдужість. Водночас я хочу показати не лише позитивні приклади, а й складні, суперечливі моменти. Бо важливо говорити правду і фіксувати реальні процеси, які відбуваються в тилу.
— Що б ви хотіли побажати первомайцям і всім українцям напередодні Нового року?
— Я не буду оригінальним. Хочу побажати миру. Але не будь-якого, а справжнього миру, за який не буде соромно. І ще, щоб кожен замислився, що може статися, якщо ми програємо. Це дуже серйозне питання, і відповідь на нього має бути усвідомленою.
Тупик хибної концепції
Про щирість, коріння і любов до рідної землі
— Що ви найбільше цінуєте в людях?
— Передусім — щирість і відчуття причетності до своєї землі. Для мене Західна Україна, Карпати — це завжди свято, особлива енергія. Але не менш цінне й те місце, де я живу сьогодні.
— Що для вас означає ваша мала батьківщина?
— Це не лише конкретне село чи населений пункт. Для мене це вся територія з її історією, подіями, назвами, пам’яттю. Тут ще далеко не все досліджено й не все написано. Навіть самі назви місць — скелі, пороги, острови — говорять про те, що тут була Україна давно і ґрунтовно. Недарма росія намагається знищити музеї, артефакти, будь-які докази нашої історичної присутності. Бо якщо стерти пам’ять — можна нав’язати іншу версію минулого. Саме тому сьогодні так важливо цікавитися історією, своїм корінням, розуміти, хто ми і звідки. До речі, війна змусила багатьох повернутися до історії, переосмислити події, зрозуміти, що таке УПА, хто такі Бандера та інші постаті, які раніше викликали суперечки. Зараз з’являється багато публікацій, досліджень, і це дуже важливо.
Фото: з архіву Олександра Ігнатьєва
— Які місця в Україні найбільше надихають на творчість?
— Переважно, це Карпати. Особливо, коли вдається вирватись на фотосесії, то це справжнє свято. Але основне місце, яке надихає на творчість, дає запас енергії й водночас відпочинку та відновлення сил — це рідна Мигія, «Бузький Гард», річка Південний Буг (Бог, Гіпаніс) зі своїми порогами та скелями. До речі, і досі продовжується боротьба за екологічний стан річки та острова Гард з корумпованими чиновниками «Енергоатому». Загалом я дуже люблю рідний край. І, якщо ви помітили, то всі свої фотографії, які публікую у соцмережах, я супроводжуються надписом: «Любіть свій край та свою Батьківщину! Вони найкращі!»
