Материнство під час війни не починається з двох смужок на тесті. Воно починається зі страху. З питань, на які немає чітких відповідей. Чи безпечно? Чи вистачить сил? Чи буде, кому допомогти? Чи не зламаюсь я? Українські жінки народжують у країні, де сирени стали фоном життя, а планування майбутнього — радше винятком, ніж правилом. Три жінки. Три вагітності під час війни. Три історії про те, як материнство перестало бути «природним етапом» і стало складним, усвідомленим, майже бунтівним вибором.
«Найперше зникає відчуття безпеки»
Психологиня Ірина Семенова працює з жінками, які планують вагітність, виношують дітей і проходять післяпологовий період уже в умовах війни. Вона каже: перше, що руйнує війна, — це не фінанси й не плани, а базове відчуття безпеки:
«Коли починається війна, в першу чергу страждає база — базові потреби. А найважливіша з них — відчуття безпеки. І саме воно найчастіше стопорить людей у прийнятті рішень. Навіть не усвідомлено. Жінка може відкладати вагітність, може не розуміти, чому не виходить завагітніти, а потім, коли з’являється хоча б мінімальне відчуття контролю, страх трохи знижується — і вагітність настає».
Фото: з особистого архіву Ірини Семенової
За словами психологині, страх, який супроводжує материнство під час війни, — це рідко страх грошей:
«Частіше це не про «не потягнемо фінансово». Це про «я не витримаю психологічно». Про страх виснажитися, здутися, втратити енергію. І це дуже тонка грань — коли жінка починає боятися, що в якийсь момент може не відчувати радості від материнства».
За словами психологині, саме тому іноді трапляються парадоксальні ситуації: жінка довго не може завагітніти, приходить у терапію, починає розкладати страхи «по поличках», повертає бодай мінімальне відчуття контролю — і вагітність настає.
Відчуття безпеки червоною ниткою проходить через усі етапи — планування, вагітність, пологи й перші місяці після народження дитини. У цій реальності особливо важливими стають опори: близькі люди, допомога родини, навіть дрібні ритуали щоденного життя.
Світло зникає, страх залишається
Любов Черновол — мама трьох дітей і власниця бізнесу у сфері громадського харчування. Її наймолодша дитина народилася півтора місяця тому. Третю вагітність вони з чоловіком обговорювали ще до повномасштабної війни, але після 24 лютого це рішення ніби зникло з порядку денного — як щось недоречне й небезпечне. На початку повномасштабного вторгнення Любов із тоді ще двома дітьми виїхала за кордон, але згодом повернулась до Первомайська. Розуміла, що у рідному місті відносно спокійно, і українці потрібні країні вдома. Відтак, попри воєнну турбулентність доклала максимум зусиль, аби бізнес втримався на плаву. Ба більше, допомагала з роботою тим, хто потребував найбільше: працевлаштовувала вимушених переселенців. Зрештою, відчувши внутрішню впевненість у собі, знову повернулась до ідеї ще однієї дитини. Любов говорить про це спокійно, але в її словах відчувається напруга того періоду:
«Ми ще до війни хотіли третю дитину. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, це питання просто відпустили. Було повне нерозуміння, де ми будемо, що буде з містом, з роботою, з медициною. А потім вагітність ніби сама вирішила, що вже час».
Фото: з сімейного архіву Любові Черновол
Найбільшим страхом для неї була не сама війна. А вплив та наслідки: ворожі обстріли та спричинені ними перебої з електрикою:
«Мене лякала не війна як така. Найбільший страх був за медицину. Це треті пологи, третій кесарів розтин. І я весь час думала: а раптом не буде лікарів, а раптом щось піде не так, а раптом просто не буде, кому робити операцію».
Спочатку Любов планувала народжувати в Одесі, була домовленість із приватною клінікою. Але у критичний момент працівники закладу не відреагували, як належить і тим самим змінили прагнення жінки народжувати там. Це був день, коли в Одесі через зливи та повінь стався колапс і лікарі просто не змогли дістатися до лікарні, тоді як породіллі знайшли таку можливість, але опинились у складній ситуації. Побачивши це, Любов вирішила, що не хоче довіряти цьому закладу свої пологи. Отже, народжувала у Первомайську — в умовах перманентної напруги через перебої з електропостачанням:
«Я була на сто відсотків упевнена, що в пологовому не можуть вимикати світло. Ну просто не можуть. А його вимкнули. І ти лежиш після операції з ліхтариком. І в якийсь момент думаєш не про себе, а про лікарів — як вони працюють у таких умовах? Хоча я знаю всіх наших первомайських лікарів, впевнена в них на всі сто і точно знаю, що в їхній кваліфікації сумніватися не слід. А от форс-мажор зі світлом спантеличив».
Фото: з сімейного архіву Любові Черновол
Найгостріша тривога була не за себе і навіть не за немовля. А за рідних, хто був не поруч. Через неспроможність контролювати ситуацію, в яку вони потрапили:
«Ще коли були в Одесі, і в нашій Миколаївській області оголосили тривогу, то я найбільше переживала за старших дітей. За ту дитину, яка була зі мною, я відчувала, що можу якось вплинути. А за інших — ні. І це було найважче відчуття».
Про перші тижні після пологів Любові довго згадувати не треба. Бо особливих спогадів чи переживань немає. Все тому, що жінка має настільки щільний графік, що просто не знаходить часу на нудьгу та тривалі саморефлексії:
«У мене не було вибору якось сильно розкисати чи думати про погане, тому що в мене кожного дня є якісь задачі робочі, мені потрібно вставати, йти, робити. Ну, і діти, у яких у кожного свої захоплення, гуртки і так далі. То з одним треба їхати на змагання, то з іншим потрібно там ще кудись. Ми постійно в русі, і ось цей рух не дав мені змоги якось жаліти себе, плакати, абощо. Я постійно кудись їхала, звідкись приїжджала і таким чином в ресурсі і трималася».
Фото: з сімейного архіву Любові Черновол
Але попри свою внутрішню стійкість та чималий материнський досвід Любов звернула увагу на кілька важливих моментів як під час вагітності, так і після пологів. Бо якщо в її випадку власний досвід та рідні поруч допомогли пройти все швидко та без проблем, для інших породіль чи майбутніх мам це може бути непросто.
«Коли я уже вирішила, що буду народжувати в Первомайську, то взагалі не розуміла, куди йти, — розповідає Любов. — Коли я народжувала попередню дитину, то це була жіноча консультація, ми туди зверталися. А коли я уже з цією вагітністю прийшла, то жіночої консультації немає. Де приймають лікарі, незрозуміло. Аналізи в одній стороні, лікарі в іншій стороні. Тобто я не розуміла, де знайти цю інформацію, аби чітко і швидко зорієнтуватися, де це все знаходиться. Я просто знайшла номер телефон лікаря, в якого я народжувала. І ось просто телефоном ми з ним узгодили, і все. Інакше я навіть і не знаю, як можна було знаходити інформацію».
Фото: з сімейного архіву Любові Черновол
Так само, на думку Любові Черновол, бракує підтримки породіллям і опісля того, як вони залишають стіни пологового будинку. Ініціативи, подібної тій, що виникла у Миколаєві і поширилась Україною, коли небайдужі жінки зустрічають породіль з пологового – у Первомайську немає. А зокрема дружини військових, які часто не мають поруч рідні, потребують підтримки та допомоги:
«Зараз дуже багато дружин військових. Приміром ми, коли народили дитину і пішли оформлювати всі ці папери, свідоцтва і так далі. Начебто все просто, ти там натискаєш одну галочку в Дії, і все. А по факту може бути так, що щось не підтягнулося, щось не спрацювало. І ми оце з тою дитиною бігаємо, він їсти хоче часто. І я вийшла з РАЦСу з чоловіком і думаю: а як та жінка, в якої нема з ким залишити дитину? Вона одна, чоловік, наприклад, на війні. Як вона має впоратись з оцією біганиною? Добре, якби хтось у такий момент їй допоміг, супроводив, підказав, полегшив ці процеси».
Коли чоловік військовий
Для Наталії Ботнару війна увійшла в життя не абстрактно — вона буквально оселилася в її родині. Вона — мама трьох дітей і дружина військовослужбовця. Її чоловік на фронті ще задовго до початку повномасштабного вторгнення. Служити почав, ще коли почалась російсько-українська війна. З Наталею познайомився, вже коли воював на Донеччині, відтак, перевіз її до свого рідного Первомайська, де жінка залишилася з дітьми й постійним очікуванням новин. Третя вагітність настала в момент, коли її чоловіка поранили.
Це було накладання двох протилежних станів — страху й радості, розгубленості й надії. Наталія згадує, що тоді майже не дозволяла собі радіти: боялася «злякати» це відчуття:
«Ми хотіли третю дитину, планували це. Але все ніяк не виходило. Перед цим у мене була завмерла вагітність, тож вирішили після цього відкласти нашу мету на потім. А тоді якось так сталось, що чоловік мав кілька днів вільних і я приїхала до нього у Павлоград. Він щойно із завдання важкого повернувся. І потім після цього знову рушив на наступне завдання, був певний час поза зв'язком. А потім я дізналась, що він зазнав поранення. Лікувався спершу у шпиталі Запоріжжя, потім його перевезли до Кропивницького. Увесь час я була поруч, дуже сильно переживала за чоловіка — і майже одночасно я дізналася, що вагітна. Це був такий момент, коли в голові все перемішалося. З одного боку — страх за чоловіка, за його життя. З іншого — розуміння, що з’являється ще одна дитина. Наче життя все одно йде далі, попри все».
Фото: архівне фото Гард.City
Вагітність проходила в постійному напруженні. Наталія говорить, що майже не пам’ятає періоду, коли була спокійною. Найбільший страх накрив під час пологів — не сам процес, а те, що він може співпасти з обстрілом.
«Я дуже погано спала, — каже жінка. — Постійно ловила себе на тривожних думках. Лікарі призначали заспокійливі, бо я весь час була напружена. Здається, я жила в режимі очікування: дзвінка, новин, тривоги. Я постійно думала: що буде, якщо під час пологів почнеться обстріл? Якщо доведеться спускатися в укриття? Як це взагалі має відбуватися з новонародженою дитиною?»
Поруч майже не було близьких людей. Велику частину відповідальності взяла на себе старша донька, також підтримувала і мама, яку жінці вдалось вивезти з Донеччини.
«У мене тут нікого немає. Крім чоловіка — нікого. Дуже допомагала старша донька. Вона стала для мене справжньою підтримкою, хоч сама ще дитина. Це дуже важко — бачити, як діти дорослішають раніше, ніж мали б», — говорить Наталія.
Фото: архівне фото Гард.City
Вона пишається своїми дітьми і над усе хоче, аби вони мали спокійне та щасливе майбутнє. Старша донька, яка виросла ще на Донеччині, дуже сумує за рідними місцями. Так само, як і її мати. І це ще один виклик, який треба долати:
«Та звісно, то ж рідне. Наче і придбали тут житло, вже ніби й все своє, а як наче все чуже. Не можеш звикнути. Про війну інколи враження, наче про якесь кіно розмовляєш. Насправді жодним розумом не осягнути горе та жах, який там коїться, і оце справді діра в серці. І дітям так само. В якийсь момент вагалась, зробила закордонні паспорти. З одного боку так, діти за кордоном у спокої, без тривог. А з іншого боку — сумуватимуть за домом ще більше. Плюс мовний бар'єр. Все нове. Це дуже великий стрес для них також буде. Не знаю, що краще, а що гірше. На щастя, нині ми у відносному спокої живемо, всі одне біля одного, тато біля нас, на реабілітації. Родиною воно все ж легше».
Фото: архівне фото Гард.City
Водночас Наталія наголошує, що, приїхавши до міста, зіткнулась із тим, про що говорила попередня героїня матеріалу. Складність знайти корисну інформацію, нерозуміння, куди йти і в кого про що питати. Врешті, усі потрібні відповіді на свої запитання жінка здобула від знайомих за принципом «сарафанного радіо».
Перша дитина — в реальності сирен
Для Яни Пшевозницької материнство стало першим досвідом — і одразу в реальності війни. Вона живе в Одесі, місті, де сирени й укриття стали частиною щоденного життя. Її вагітність була незапланованою, і цей факт додавав ще більше невизначеності. Новина про дитину співпала з втратою роботи — і в Яни, і в її чоловіка. Разом із радістю прийшло відчуття втрати опори під ногами.
«Ми зраділи. Але це була дуже дивна радість — з домішкою страху, — ділиться Яна. — Бо одночасно ми залишилися без роботи. Я потрапила під скорочення, а чоловік саме міняв роботу, бо на попередній більше не було змоги лишатися. А нову натомість підібрати ще не встиг. А на додачу дуже сильно захворів мій батько. І ти ніби думаєш: добре, дитина — це щастя. Але як далі? На що жити? Де брати опору? Найбільшим страхом цього першого етапу було те, що ми не стягнемо фінансово».
Фото: з особистого архіву Яни Пшевозницької
Врешті, вдалося, як кажуть, зібрати себе докупи, і завдяки підтримці чоловіка та матері під час вагітності Яна відчувала себе впевненіше. З роботою вирішилось, родина винайняла більше житло, але воєнні реалії нікуди не зникли. І так чи інакше Яна відчувала на собі цей вплив. Інколи навіть несвідомо:
«Один раз був досить страшним, коли ми ще жили на старій квартирі, це четверта станція Фонтану. І прилетіло на проспект Шевченка, був дуже гучний вибух. Я дуже злякалася. І в мене, виходить, така дивна реакція пішла, що, звичайно, коли до цього були вибухи, я лякалася, просто лякалася, так, як ми всі боїмося. А тут у мене пішли сльози. І я цього абсолютно не контролювала. Тобто, ніби я була окремо, а тіло — окремо. Чоловік заходить до кімнати, а я плачу, і я йому кажу просто крізь сльози, очі самі плакали, я кажу: «Саш, я не можу це контролювати». Ось саме собою якось так сталось».
Фото: з особистого архіву Яни Пшевозницької
Також Яна згадує і день пологів. Тоді, на щастя, упродовж дня та вночі в Одесі було спокійно. А от з вечора і майже усю другу ніч, яку вона провела у пологовому, раз-по-раз оголошували повітряну тривогу. Яна згадує цей момент, як один із найстрашніших:
«Почалася тривога, десь о 3-й чи 4-й годині ночі. Я прокинулася, аби погодувати сина, і нам сказали, що забираємо дітей, йдемо в укриття. І проблема була, ну, як проблема, я була після епідуральної анестезії і трошки ще складно було стати на одну ногу. Вона в мене якось поверталася весь час набік. І я взяла дитину в переноску і пішла вниз сходами, тому що палата була на третьому поверсі. І мало не впала разом із ним, бо в мене нога підверталася. Але добре, що мені допомогли. Ще було дуже важко, і якась медсестра мені просто допомогла малого спустити в укриття».
Після народження дитини світ Яни дуже різко звузився. Вона зізнається, що цей стан було важко комусь пояснити. Коло спілкування обмежилось двома найближчими людьми, уваги знайомих та друзів бракувало. У жінки складалось враження, наче про неї всі забули і кудись поділись:
«Я відчула страшенну самотність. Наче весь мій світ зменшився до дитини і кількох метрів навколо. І ти залишаєшся наодинці зі своїми думками, зі страхами, з втомою. З боку здається, що ти просто стала мамою. А всередині — повна розгубленість. І дуже бракує підтримки, навіть просто, щоб хтось сказав: з тобою все нормально. Поміж тим, я дуже вдячна за підтримку чоловікові та мамі, скільки би і чого я не виливала свого емоційного на них – вони завжди це все не просто терпіли і слухали, але й знаходили слова та сили, аби мене підтримати. Але хотілося ширшого кола, якось вийти назовні із цього свого маленького всесвіту, вдихнути повітря».
Фото: з особистого архіву Яни Пшевозницької
Непросто нині молодій матері і думати про майбутнє. Про виклики та проблеми з чоловіком вони дбають на тактичному рівні: тут і зараз. Як і не намагаються забігати далеко у плануванні майбутнього.
«Кожен раз, коли вночі я чую тривогу і чую це гудіння клятих шахедів, я щоразу турбуюся, а з урахуванням того, що у нас панорамне вікно велике, важко навіть пояснити, скільки в моїй голові програвалося сценаріїв, що ось летить, влучає, скло розбивається і нас січе уламками. І якщо я ще виживаю, то син настільки маленький, що всі ці уламки його просто вб'ють. Ця думка не раз проносилася в моїй голові, чесно кажучи. А ось у мене зараз через блекаут (станом на момент інтерв'ю в Одесі 6 днів відсутня електрика через масований обстріл – ред.) розморозилося все моє збережене молоко, мій банк молока. Мені так прикро, хоч вовком вий. Я його дуже довго збирала, ночами не спала, аби мати запас. І воно все зникло через блекаут. Ось зараз говорю, і прямо сльози навертаються».
«Жінки дуже хочуть здаватися сильними»
Психологиня Ірина Семенова говорить: війна загострила те, що й так було характерно для українського суспільства, — очікування від жінки постійної витривалості. Пані Ірина каже: одна з найбільших пасток — це культура витривалості. Вона пояснює, що багато матерів навіть не дозволяють собі визнати, що їм важко:
«Наші жінки дуже хочуть бути сильними. Вони знецінюють свої відчуття: «Та нічого, я витримаю». І це «витримаю» повторюється знову і знову. А потім ці стани накопичуються, як снігова куля, яка в якийсь момент просто накриває».
Особливо небезпечним вона вважає стан, коли жінка перестає відчувати радість від материнства:
«Коли жінка каже, що її перестає радувати власна дитина, що вона відчуває порожнечу або відстороненість, — це вже дуже серйозний сигнал. Тут не можна чекати й думати, що “само пройде”».
Фото: з особистого архіву Ірини Семенової
За словами психологині, післяпологова депресія в умовах війни може протікати важче й довше, бо немає стабільного середовища для відновлення:
«Війна забирає ресурс. Немає паузи, немає моменту, коли можна по-справжньому видихнути. Тому звернення по допомогу — це не слабкість. Іноді потрібна психотерапія, іноді — медикаментозна підтримка. І це абсолютно нормально».
Демографічна прірва, в якій народжують
Водночас варто поглянути на проблему материнства у часи війни ширше, аби розуміти потенційні наслідки. Демографиня Елла Лібанова говорить про них без емоцій — числами. І прогнози тут невтішні. За оцінкою фахівчині, втрати України внаслідок війни складають близько 10 мільйонів людей. Це і додаткова смертність, і міграція, і ненароджені через війну діти. І самими лише збільшеннями виплат після народження дитини тут проблемі не зарадити:
«Дійсно, багато народних депутатів вирішили, що якщо збільшили виплати, то всі в чергу вишикуються народжувати. Але ця допомога ніяк не пов’язана з підвищенням народжуваності. Вона для того, щоб дітям можна було купити памперси, суміші, іграшки та інше. Тобто це повʼязано з подоланням бідності родин з маленькими дітьми, але аж ніяк не про народжуваність».
Фото: УП Життя
За словами Елли Лібанової, у 2021 році в Україні, за рік до великої війни, на одну жінку припадало в середньому 2,1 дитини. Сьогодні, за розрахунками, – близько 0,7. Після війни не відразу, але з часом ми можемо дорости до 1,6. І це межа. Для того, щоб наступне покоління замістило покоління батьків, потрібно 2,15:
«Я не вірю в бебі-бум після війни, його не буде. Принаймні такого, який був після Другої світової війни. По-перше, тоді діти були економічною доцільністю. По-друге, тодішню вартість догляду й виховання дітей не порівняти з сьогоднішніми потребами. По-третє, тоді взагалі були інші вимоги до рівня і якості життя. Тому я дуже сумніваюся, що в нас буде помітне зростання народжуваності. Порівняно з тим періодом, сьогодні ще й спрацьовує фактор регулювання народжуваності. Після Другої світової засобів контрацепції майже не було. Сьогодні ж народжують ті, хто хоче народжувати».
Материнство без героїзації
Материнство в часи війни — це не обов’язок і не місія з порятунку демографії. Це рішення жінок, які живуть у реальності страху й нестабільності. І найбільше, що їм зараз потрібно, — не пафос і не тиск, а підтримка, безпека і право бути не сильними. Бо дитині передусім потрібна жива, здорова і хоча б трохи щаслива мама.
Тетяна Кострикіна, Володимир Галузінський для Гард.City
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
