12 грудня у Первомайську, в Центрі культури імені Єфросинії Зарницької, відбувся перший публічний показ перформансу «Захищені» художниці з Грушівки Галини Андрусенко. Глядачі зібралися на центральній площі міста, не здогадуючись, яке дійство на них чекає. Уже за кілька хвилин вони перестали бути лише спостерігачами й стали учасниками мистецького переживання. Журналістка теж була часткою цього дійства.
Галинк Андрусенко у Первомайську
Що таке перформанс
Перформанс — це форма сучасного мистецтва, у якій твором стають дії митця (або групи митців) у реальному часі та конкретному просторі. Він поєднує тіло, рух, час і взаємодію з глядачем. Це не традиційна вистава з фіксованим сюжетом, а живе дійство, яке руйнує звичні рамки й часто викликає сильні емоції, перетворюючи сам процес на мистецтво.
Перформанс від Галини Андрусенко міг розгорнутися по-різному. Він — без чіткого сценарію, без наперед визначеного фіналу. Лише з внутрішнього імпульсу та готовності слухати простір. І те, що починалося як споглядання, швидко перетворилося на особистий досвід для кожного, хто опинився в полі дії.
На сцені Центру культури імені Зарницької
Хто така Галина Андрусенко?
Галина Андрусенко — наша землячка із Грушівки (Первомайський район, Миколаївська область). У своїй практиці досліджує теми захисту, пам’яті й дому в контексті війни та людської вразливості. Працює з живописом і графікою, звертається до фотографії, відео та перформансу.
Хто підтримує перформанс «Захищені»?
Перформанс «Захищені» створений за підтримки Стипендії імені Антонена Арто в межах другої Південної едиції (випуску) 2025, сфокусованої на незалежних мисткинях і митцях з півдня України.
Едицію реалізує фонд proto produkciia у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та Платформою MY ART за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Витоки теми
До теми захисту, або його неможливості, Галина Андрусенко звернулася у 2022 році. Її зацікавив жест огортання пам’ятників у публічних просторах захисними матеріалами — тканиною, бульбашковою плівкою, мішками з піском. Ці об’єкти набували подвійного сенсу: з одного боку — турботливо збережені, з іншого — такі, що нагадують про постійну загрозу. Так виникли графічні серії «Захищені» та «Не захищені».
12 грудня художниця повернулася до Первомайська, щоб представити нову роботу в цьому ж тематичному полі — перформанс «Захищені».
Від площі — до батьківського дому
Все почалося на центральній площі Первомайська. Тут зібралися творчі люди, серед яких режисерка театру «Атомс» Тетяна Гаврилюк зі своїми вихованцями, бібліотекарка гімназії №9 Ольга Островська, співачка та керівниця колективу «Кум та веселі кумасі» Оксана Лісовець, рідні, близькі та однодумці художниці. Випадкових, як кажуть, не було.
Кожен прийшов свідомо, аби побачити, як через мистецтво Галина говорить про захист свого роду. Водночас ніхто не знав, як саме відбуватиметься перформанс: чи залучатиме він глядачів, які емоції викличе, де проляже межа між сценою й залом.
Для самої художниці, як вона скаже пізніше, це також був перший досвід роботи з живими учасниками. Коли група сформувалася, Галина запропонувала не обговорювати майбутнє дійство, а відчути все на собі. Далі ми пішли «чорним ходом» на сцену Центру імені Зарницької. Так почалася подорож у відчуття авторки.
Сцена, що стала домом
На сцені глядачів чекала майже домашня інсталяція: дзеркало в кутку, швейна машинка, світлини, ляльки, стільці, розставлені колом, стіл зі свічкою посередині, гойдалка. Здавалося, що присутні потрапили до чиєїсь кімнати — затишної, але водночас тривожної.
Галина вийшла босоніж, у домашньому одязі, й мовчки почала огортати білим полотном всі сценічні артефакти та учасників дійства. Як ми потім дізналися, спочатку огорталися рідні мисткині: мама, тато, бабуся, тітка, сестра, племінниця. Потім — інші учасники, а місце для свого коханого вона свідомо залишила порожнім.
Тиша на сцені густішала. Кожен по-своєму проживав момент, коли Галина виносила тканину, розривала її, коли огортала нею усіх, хто був на сцені. Мисткиня в прямому сенсі слова ковзала між учасниками дійства, а полотно поволі огортало присутніх. Так було уже у художниці (про це вона розповість згодом), коли вона на початку повномасштабного вторгнення огортала пам’ятники. То була її надія та жест турботи на захист рідних від біди та болю. Але, як показує життя, захист дуже вразливий.
Коли всі опинилися під тканиною, художниця стягнула її нитками, ніби намагаючись утримати й вберегти. Це про пам'ять та життєву цінність. Потім відбулося повільне «звільнення».
Коли завіса піднялася, то глядачі побачили порожню залу. Це була мить, коли одні побачили шлях далі, а інші відчули, що світу ти не потрібен зі своїми болями. У декого на очах були сльози.
Про очікування і реальні відчуття учасників заходу
Деякі учасники зізнавалися: на початку здавалося, що на сцені є люди, підготовлені заздалегідь.
— Я думав, що дія розгортатиметься лише навколо них, — говорить один із учасників. — Але потім перформанс раптово змінив напрямок. І я зрозумів: це вже не сценарій, а імпровізація. Саме це мене здивувало найбільше.
Коли одну за одною фігури почали загортати в тканину, у спільному просторі з’явилося напруження.
— Після першої, другої людини з’являється відчуття невідворотності, — говорить Богдан Шелякін. — Ти розумієш, що прийдуть і до тебе, і до цієї дитини, і до кожного. Це відчуття кінця, який усе одно настане. Воно негативне, але я до нього звик. Я часто таке відчуваю.
Євген Андрусенко звернув увагу на зміну темпу:
— Спочатку все відбувалося повільно, обережно. Потім — швидше, різкіше, майже агресивно. Ніби часу вже немає і треба встигнути все. Особливо сильним для мене став образ ниток, які тягнулися між тканинами. Вони переходили від одних фігур до інших. Було видно, як усіх з’єднує щось спільне.
Для Єліни Андрусенко, зовсім маленької дівчинки, яка гойдалася на гойдалці, перформанс мав інши вимір.
— У якийсь момент, — зізнається дівчинка, — мені стало тепло. І дуже захотілося спати. Наче тебе вкрили.
Таке ж відчуття захищеності відчула і її бабуся — Валентина Степанок.
— Мені було дуже комфортно і затишно, — говорить пані Валентина. — Відчуття спокою й дому.
Мама художниці, Лариса Андрусенко, переживала перформанс вдруге:
— Мені було дуже затишно і тепло. Дуже гарна тканина. Я весь час думала про цінність життя. Ми часто в родині говоримо про ціну речей, але життя людини — найцінніше. Я рада, що моя донька це зрозуміла і несе цю думку далі — і в Україні, і за кордоном.
За словами Лариси Андрусенко, подібні перформанси вже викликали сильні емоції у глядачів за межами країни.
До речі, перформанс не мав «правильної» реакції.
— Я відчувала спокій, — каже одна з учасниць. — Наче мене прикрили, і я стала менш видимою.
Інші переживали втрату:
— Було відчуття, ніби хтось помер, і ти втратив щось дуже важливе. А коли тканину почали знімати — з’явилося відчуття повернення життя, спогадів.
Дехто відчував себе «не на своєму місці»:
— Спочатку мені здалося, ніби я тут зайвий. Але потім прийшло відчуття відсторонення — як спроба зберегти пам’ять, навіть коли вона зникає.
Режисерка театру «Атомс» Тетяна Гаврилюк побачила у перформансі особисту й колективну травму.
— Для мене це про пам’ять, — сказала вона. — Мені було страшно. Це про загублене дитинство, про моє «перекотиполе». А коли завіса відкрилася — це стало дуже схоже на те, що відбувається з Україною сьогодні, коли світ дивиться і мовчить.
Ольга Островська відчула обмеження простору:
— Ми настільки довірилися Галині, що дозволили себе обмежити. Для мене це було про замкнений простір — обмеження в думках, у спілкуванні. Але й про закарбування пам’яті: про родину, про людей, про те, що для неї справді цінне.
Родина, підтримка і децентралізація мистецтва
На перформансі була й родина Галини, яка приїхала з Києва спеціально, щоб підтримати мисткиню.
— Вона намагається зробити все можливе, щоб захистити те, що для неї дороге: своїх рідних, свою пам’ять, — каже Євген.
Сестра художниці Ганна наголошує:
— Це про творчість, про рід, про війну і про щось абсолютно нове для Первомайська. Це і є децентралізація мистецтва, коли важливі сенси приходять не лише у великі міста. В Україні такий перформанс відбувається вперше.
Слово авторки: експеримент і довіра
Для Галини Андрусенко цей перформанс став новим досвідом.
— Раніше я працювала з темою захисту через відео і документацію, — розповідає художниця. — Я залучала батьків, фіксувала це на камеру й показувала роботу на різних виступах проєкту. Але залучити глядачів наживо — це зовсім інше. Я не знала, як це відбуватиметься. Це був експеримент. І, здається, вдалий.
Без фіналу
Після дійства було обговоренням за чашечкою запашного чаю, яке залишило кожного з нас зі своїм відчуттям. Для когось це було тепло, захищеність, для когось — втрата чи страх. Але у всіх було спільне відчуття: життя таке крихке й вразливе. Треба берегти все, що цінне й дороге нам.
