Річниця подій під Вугледаром для бійців 186-го батальйону 123-ї бригади — це спогади, які неможливо стерти. Втрати, невимовний біль і водночас постать людини, яка тримала їх разом — командир батальйону Ігор Гриб. Для своїх він був не лише офіцером, а й другом, наставником, тим, хто вмів слухати й розуміти. Журналістка зібрала спогади про комбата. Обставини його загибелі досі з’ясовуються.
Передмова від авторки
Цими днями минає річниця подій під Вугледаром. Забути те, що відбулося минулого року, — неможливо. І мова насамперед про бійців, які були на передовій, та про комбата 186-го батальйону 123-ї бригади Ігоря Гриба. Його смерть і досі оповита чутками й версіями, про неї говорять пошепки. Але одне відомо точно: це була Людина з великої букви, командир, який став для своїх хлопців і безумовним авторитетом.
Довго вагалися, в якому форматі зберегти пам’ять. Спершу обговорювали круглий стіл, але зрештою вирішили, що найцінніше — це живе слово тих, хто був поруч. Так народилася ідея журналістського матеріалу зі спогадів бійців.
На зустріч прийшло п’ятеро військових: Андрій на позивний «Горіх», Володимир «Студент», Олександр «Кінолог», Сергій «Луна», Олексій «Анатоліч». У кожного своя історія, пов’язана з комбатом. Ще маємо відеозапис від Олега на позивний «Шум» та надіслане повідомлення від Олександра Бузінського, в якому він згадує добрим словом комбата та дуже недобрим — внутрішнього ворога. До речі, весь цей час із нами на зв’язку був і Олег на позивний «Грек».
Із цих голосів склалася цілісна картина про людину, яку побратими згадують із повагою і любов’ю. Усі вони прийшли практично на початку повномасштабного вторгнення з цивільного життя у військо і потрапили до 123-ї ОБрТрО.
Спогади про комбата Ігоря Гриба
Володимир «Студент»
— Перший раз я зустрів Ігоря Гриба на початку вторгнення, — пригадує Володимир «Студент». — Це було в перші дні повномасштабки. Ми мало що розуміли, я взагалі не мав навіть строкової служби за плечима. Пам’ятаю, як нам видали зброю, як брали коктейлі Молотова, робили барикади. Люди приносили все: від тапочок до продуктів. А через кілька днів приїхав комбат. Я навіть не зрозумів, що це начальник. Він не афішував свій статус, не командував, просто спілкувався. З того і почалося наше знайомство — не з «командира», а з Людини, яка вміла слухати. Він завжди називав мене «Вовчиком». Тоді я не розумів, чому, а тепер згадую з теплом.
— Багато хто з нас прийшов добровільно, уже з життям за плечима, — додає Олексій «Анатоліч». — Він розумів, що з такими людьми треба говорити інакше: з повагою, без тиску. Завдання ставив чітко, але дозволяв коригування, якщо хтось краще знав місцевість чи мав досвід. Він ніколи не принижував гідність, а просто говорив і слухав.
— Коли нас перекинули під Снігурівку, — продовжує «Студент», — ми облаштували бліндаж, навіть «баню в землі», зробили кухню. Комбат приїжджав зі штабом і завжди питав: «Як ви? Як настрій?» А далі була робота на воді, навчання просто в бою: ремонтували човни, евакуйовували людей. Комбат керував цим особисто, виїжджав у поля, брав участь в евакуаціях. Одного разу ми загубилися, сіли на мілину. І все одно виконали завдання — бо він був на зв’язку, давав чіткі вказівки: «Тихо, Вовчику, направо, наліво». Це рятувало.
Сергій «Луна»
— У мене тринадцятирічний стаж в армії, — каже Сергій «Луна». — Я бачив різних командирів. Ігор Анатолійович ніколи не був категоричним. Якщо пропонували краще рішення, він прислухався. Якщо казали, що так не вийде, він давав змогу шукати інший шлях. Він відрізнявся від багатьох «штабних», які вирішували все згори.
Олександр «Кінолог»
— Був випадок, — додає Олександр «Кінолог». — Наших хлопців відправили в інший підрозділ, де намагалися «поставити на місце». Комбат приїхав сам і забрав людей. Це показувало, що він дбав передусім про людей.
— Пам’ятаю ночі під обстрілами, — знову бере слово «Луна». — Рація дзвонить, тут приліт, а він спокійно виходить на зв’язок, дає вказівки, контролює. Його спокій рятував. А коли треба було евакуювати, він сам сідав у машину чи човен і їхав.
— Коли гинули хлопці, — кажуть бійці, — він не відвертався. Організовував, допомагав, підтримував. І навіть коли хтось їхав додому через хворобу чи втрату, першим, хто телефонував і цікавився, був він.
Попри все, комбат постійно стикався з бюрократією: затримки фінансування, «завислі» кошти, проблеми з постачанням човнів, моторів, приладів. Доводилося ризикувати, домовлятися. Але він робив усе, що міг.
Андрій «Горіх»
— Для нас Ігор Гриб, — кажуть бійці, — це приклад комбата, який поєднав професіоналізм і людяність. Він не любив пафосу, не кричав, але був поруч у найважчі моменти.
Про долю батальйону: свідчення очевидців
— Я досі не можу зрозуміти, — каже «Студент», — як у маси пішла брехня, ніби ми «залишили позиції й пішли на Вугледар». Хочу подивитися в очі тим, хто це сказав. Після загибелі комбата почався хаос: зміни командирів, перерозподіл людей. І це створило «вінегрет», до якого багато хто опинився неготовим.
Проблеми були з логістикою й ротаціями: підрозділи іноді заходили «на гарячу», без знання місцевості, без передачі інформації. Через це були великі втрати.
Ми, хто працював на воді, знали ціну досвіду. Це не «бойовища на вулиці», а знання протоків, течій, мілин. Люди, які опинилися там уперше, губилися й заходили у пастки. Були випадки, коли човни відправляли вдень — і це закінчувалося втратами.
Бувало, що нас змінювали без узгодження — і частина людей потрапляла в оточення, декого брали в полон. Це не про мужність, а про організаційні недоліки, які коштували життів.
Ще одна проблема — техніка. У нас були зразки озброєння «музейного типу», які не давали ефекту. Часто доводилося ремонтувати «те, що є».
І бюрократія: гроші зависали, документація затримувалася. Люди в штабах боялися підписувати папери, а для нас кожна затримка була ризиком.
— Головне, — підсумовують бійці, — війна — це не лише героїчні кадри. Це логістика, знання місцевості, підготовка. Якщо ці елементи зламані — платимо життями.
Бійці переконані, що треба відверто говорити про помилки, шукати причини й винних у системних провалах, але робити це на основі фактів, а не соцмережевих звинувачень.
— Ми повинні пам’ятати про загиблих і підтримувати живих, — кажуть вони. — Люди, які пішли добровольцями, заслуговують на чесне ставлення і гідне розслідування.
Розслідування загибелі комбата все ще триває: чи дізнаємося ми правду?
