24 квітня у Первомайському ліцеї «Престиж» відкрили меморіальну дошку пам’яті загиблим військовослужбовцям — випускникам школи. На захід зібралися ліцеїсти, педагоги та рідні воїнів. Побувала на відкритті й журналістка Гард.City.
Вічно в строю
На стіні пам’яті шкільного коридору тепер портрети семи бійців. Сергій Євпак, Максим Ропак, Денис Кельманський, Сергій Захаревич, Сергій Янченко, Сергій Іщенко, Максим Смєлов — захисники України, які загинули в боях за Батьківщину. Всі вони в різні роки закінчили колись четверту школу, тепер ліцей «Престиж». Жили своїм життям, будували плани на майбутнє, а коли ворог прийшов на нашу землю, першими встали на її захист. Тепер вони назавжди в строю ліцеїстів.
Ліцеїсти завмерли в очікуванні. Їхній погляд спрямований на меморіальну дошку. Вони вдивляються в портрети героїв. Для когось на портреті — батько, брат, дядько. Поруч згорьовані батьки. В їхніх руках жовто-блакитні квіті, на очах сльози і важка печаль. Ліцеїсти починають захід, дякують героям за життя і поміщають на символічне червоне паперове серце жовто-блакитні серця. Кожного згадують поіменно. Символічно, що це все відбувається в День міжнародної солідарності молоді.
— Найменше, — кажуть ліцеїсти, — що ми можемо зробити, — це пам’ятати. Доки живемо, доки дихаємо. Хай ця стіна буде вічною згадкою про їхній величний подвиг. Нехай їхні імена закарбуються у наших серцях.
Пам’ять, що виховує
— Ця стіна пам’яті, — каже директорка ліцею Ольга Бандалет, — не лише знак шани й вдячності, це символ мужності, нескореності та джерело патріотизму. Вона створена заради пам’яті й водночас заради майбутнього. Наше завдання — не забувати, не бути байдужими, не залишатися осторонь. Ми маємо виховувати наше молоде покоління свідомими, вдячними і сильними духом. Маємо зрозуміти, що свобода не дарована, а виборена, мир — не даність, а життя — найвища цінність, за яку вже заплачено найвищу ціну.
Хвилиною мовчання присутні вшановують пам'ять героїв, покладають квіти до меморіальної стіни та роблять спільне фото на згадку. Тепер у рідних є ще одне місце, де вони зустрічатимуться зі своїми янголами.
Олена Іщенко, мати Сергія Іщенка, розповідає, що чекали на свого захисника більше двох років. Сподівалися, що він у полоні. Та жорстока реальність сказала: він загинув. Але рідні продовжують надіятися, на помилку. Бо ж віра й надія тримають нас.
