Пропонуємо сьогодні поговорити про неповторність та самобутність — про жінок, які поруч з нами. Знайомтеся: первомайчанка Вікторія Ткаченко. Як то воно — завжди бути самим собою? Журналістка розпитала.
Вікторія Ткаченко
Передмова від авторки
Ідея поговорити з Вікторією визріла дуже давно. Втім, як буває в житті, не завжди зорі сходяться. Цього разу наші плани співпали. Мені потрібно було вручити пані Вікторії солодкий приз, а у Вікторії саме вільні від роботи дні. Тож зустріч у новому 2025 році стала неминучою.
Зустрічаємося ми в затишній кав’ярні КіТкава. Як завжди Вікторія усміхнена та енергетично-позитивна. Про таких людей в народі кажуть: «рідна» або «своя». А ще цього разу я вловила в ній нотку жіночого спокою.
Тож замовляємо лате — і спілкуємося.
Розмову ми почали з новин, які сталися в житті пані Вікторії. Дізнаюся, що у неї нова родина — і щиро радію, бо це важливо для жінки. Це той причал, до якого пристаєш і де знаходиш спокій і затишок. Цікаво, що із старих історій життя перенесла в сьогодення моя героїня? Бо ж знаю, що захоплювалася ще здавна гавайськими танцями, займала активну громадську позицію, вела фітнес та мала безкінечний фонтан ідей в роботі.
Хто Вікторія за фахом?
За фахом пані Вікторія — логопединя. Закінчувала дефектологічний факультет Київського інституту. Працювала в реабілітаційному центрі, в сімнадцятій школі, в дитячому садочку №5, тепер — фахівчиня комунальної установи «Інклюзивно-ресурсний центр». ЇЇ робота — з дітьми з особливими потребами. Перейшла працювати в установу напередодні великої війни, в січні 2022-го. Як і для більшості, життя для Вікторії розділилося на «до» і «після». Тільки в особистому період «до» у неї розпочався трішки раніше. Це був момент, коли покинула попереднє місце роботи і знайшла себе в новому колективі. Тут, власне, відбулося переродження та набулися нові життєві цінності.
Інклюзивно-ресурсний центр, ПервомайськФото: з особистого архіву Вікторії Ткаченко
Про нове життя та як би моя співрозмовниця його охарактеризувала — моє перше запитання.
«Всьому свій час в цьому житті і поява важливих людей — теж»
— Це коли тебе розуміють з пів слова, коли тебе цінують і радіють твоїм успіхам, — розповідає Вікторія. — Я зустрілася з чудовими людьми і вдячна колективу за те, що прийняли мене такою, як я є. Особлива подяка моїй директорці Людмилі Сороковській. Це людина унікально-чуттєва, вона уміє підтримати та вселити в тебе віру. Знаєте, всьому свій час в цьому житті і поява важливих людей — теж. Вони не штовхають тебе, а допомагають рухатися, не примушують, а дають тобі енергетичний посил. Я зустріла таких людей саме тут. Це найцікавіша робота за все моє життя. Вона хоч і в рази важча за ті, попередні, але цікава й з цікавими людьми. А ще це робота з конкретним результатом. Так приємно бачити, коли з твоїх рук ідуть діти з уміннями та навичками.
— Напрацювали уже якісь методичні поради? – цікавлюся.
«Коли до тебе приходить дитина з певними проблемами, а ти знаєш, як їй допомогти, — це класне відчуття»
Вікторія з колегамиФото: з особистого архіву Вікторії Ткаченко
— Найважливіше, щоб досягти результату, має бути співпраця з батьками, — відповідає Вікторія. — Цей процес — спільна наша робота. Він — як пазли, які потім складаються у певну картинку. Десь ти складаєш, десь батьки допомагають, бо якщо ти один, то результат буде не такий цілісний. Діти у нас різновікові, починаючи з двох рочків. Робота хоч і непроста, але дуже захоплююча.
— Чому логопедія? — запитую.
— Бо це був єдиний факультет, де не треба було складати математику, — сміється Вікторія. — Мої батьки професійні спортсмени. Тато футболіст, потім був тренером, мама була заступницею директора спортивної школи, керувала футбольним відділенням школи імені Григорія Кривицького. Так от: мама мріяла, щоб я пішла в педагогіку. Щоб не розчаровувати батьків, я вступила на логопедію: і педагогіка, і, головне, — математики немає. Так вийшло, що з часом я закохалася у свою професію і тепер не уявляю свого життя без неї. По-перше, це цікаво, по-друге, вона не дає зупинятися. Ти постійно щось шукаєш, вигадуєш і, коли є результат, то отримуєш насолоду від своєї діяльності. Коли до тебе приходить дитина з певними проблемами, а ти знаєш, як їй допомогти, — це класне відчуття.
— А як ти сприйняла звістку про початок повномасштабного вторгнення? – це вже традиційне запитання, яке не можу не поставити кожному герою матеріалу.
«Війна? Не повірила»
— Я не повірила спочатку. Зранку їхала на роботу, а новини не читала до цього. А тут телефонує подруга і каже: «Війна!» А я їй: «Яка війна, не говори нісенітниць. Краще слухай Енріке Іглесіаса». Коли доїхала до роботи, зрозуміла — то не жарт. Звісно, як і для всіх, життя від початку повномасштабного вторгнення змінилося. Довелося відмовитися від певних традицій. Для прикладу, перестала займатися спортом, хоча мені цього дуже не вистачає, але поки інше в пріоритеті. Тепер я люблю збирати гриби (сміється — авт.) та готувати вечерю родині. Ось зовсім недавно в парку назбирали цілий кошик опеньок. Це насправді так класно. Втім, я сумую і за тим активним життям, коли були безкінечні тренування, громадські проєкти. Може, колись і запалає вогник, щоб відновити все те, що було колись. Поки мені комфортно так і я не дуже поспішаю, а, можливо, уже й не хочеться повертатися в минуле.
— А розкажи про свої заняття спортом, — прошу Вікторію, — бо ж уперше чую, що ти була тренеркою.
«Займалися для власного задоволення»
— У мене була дівчача фітнес група, — відповідає вона. — Ми займалися для власного задоволення, а заняття проходили в спортзалі 9-ї школи. Дякувати, директор Руслан Петрович нам ішов завжди назустріч. Ми кілька разів на тиждень займалися. І я кайфувала від того, зараз десь не вистачає такого ж ритму, але, повторюся, — поки не готова знову в омут з головою, хоча моя родина мене підтримує в цьому. Свого часу я і репетиції проводила по гавайським танцям. Це така особлива екзотична культура і дуже цікава, яка мене захопила ще з молодості і ми навіть гастролювали зі своєю програмою Україною. Але з часом все змінилося. Дівчата нашої танцювальної групи кожна себе реалізувала в чомусь іншому, то тепер лише спогади залишилися про гавайські танці.
— Я пам’ятаю тебе активною громадською діячкою, а чи не хотілося б знову повернутися до таких проєктів?
«Не треба бути зручним для всіх, варто бути самим собою»
— Не знаю, — щиро відповідає Вікторія, — свого часу мені відбили бажання. Бо ж горіла я громадськими проєктами дуже сильно, багато хотілося зреалізувати. Але коли зрозуміла, що залишаюся сама, віч-на віч з ними, без сторонньої допомоги, тоді й прийшло прозріння. Зараз я би сто разів подумала, перш ніж зважитися на такі кроки. Я, напевне, вигоріла. Можливо, колись і буде повернення, поки ще не запалав вогник в душі. Найбільш болюче — це розчарування в людях, на яких покладалася. Це досвід, який я отримала і пройшла гідно. Зараз не шкодую ні про що, просто тепер люблю інше: збирати гриби, для прикладу, та готувати вечерю рідним людям. Я зараз насолоджуюся відносним спокоєм. З’явилася певна стабільність в житті. Звісно, проблеми нікуди не ділися. Але я завжди оптимістично ставлюся до них. Бо все в цьому житті можна виправити, окрім смерті. Для мене стала великим ударом смерть моїх батьків, ось це я не змогла подолати. Зараз біля мене залишилися найвірніші, ті, на кого можу покластися та до кого можу звернутися в разі чого. Я стала набагато спокійнішою і це мені подобається. Я пережила важкі часи свого життя, завдячуючи моєму новому колективу. Ми просто працювали, а вони були просто поруч. Знаєте, в цьому житті не можна всім вгодити: для когось ти будеш занадто м’яким, для когось надто категоричним. Що б ми не робили, все рівно хтось буде незадоволеним. Не треба бути зручним для всіх, варто бути самим собою. І це найважливіше в цьому житті.
— Які цінності сьогодні в пріоритеті та які бажання маєш?
— Бажання одне: щоб була Перемога. Цінність — бути людиною, в першу чергу. Знаєте, наші люди вміють співчувати, але не уміють радіти твоїм успіхам. Коли у тебе досягнення, то чомусь до тебе по-іншому ставляться. Від певного періоду для мене думка інших не цікава. В моєму житті був складний період, але я зуміла його пережити. Колись мені дуже допоміг один ролик, в якому йшлося про людські думки. Одна дівчина переймалася діркою на своїх колготках і їй здавалося, що всі те помічають. Насправді людям до твоєї дірки ніякої справи. З того моменту я по-іншому стала дивитися на життєві ситуації і мало переймаюся тим, що про мене можуть говорити інші. Треба жити з усмішкою на обличчі, що я і роблю. Треба дарувати свій позитив іншим — цього притримуюся. Ось, буває, заходжу в магазин і кажу: «Добрий день, чарівні продавчині». І дівчата усміхаються, від цього і у мене на душі радісніше стає. Мені подобається, коли мої такі вітання уже чекають. І світ від того добріший.
— Що б ти побажала нашим людям? — запитую на завершення розмови.
«Я бажаю людям жити, а не виживати»
— Я побажаю людям жити, а не виживати, бо ніхто із нас не знає, що буде завтра, — відповідає Вікторія. — Не жалкувати за якимись моментами, а радіти, наприклад, сонечку. Написала подруга тобі — радій. Не лунають сирени — радій цьому. Я живу в такому районі, де щодня бачу, як в один момент може все зникнути, тому й раджу всім жити повноцінно. Хочеться, щоб діти розуміли цінність життя, щоб розуміли, наскільки сьогодні важлива наша мова рідна, наша музика. І ще бажаю, щоб вогонь надії завжди горів у душах людських. Бо без надії жити важко.
Зустріч у кав'ярні
Розмову ми закінчили, а мені слова Вікторії глибоко запали в душу і пригадалася притча про чотири свічки, які горіли і потихеньку гаснули через людську байдужість. І лише дитячий зойк про страх перед темрявою повернув їх до життя.
— Що ви робите?! Ви повинні горіти, я боюся темряви! — плакала дитина.
І тут четверта свічка промовила: «Не бійся і не плач! Поки я горю, завжди можна запалити інші три свічки. Адже я — Надія». Тож нехай вогонь надії завжди горить у ваших душах.
