Моновиставу «Бо я і є Україна» представив Миколаївський академічний художній театр у головний фестивальний день Артмарафону Вінграновського 12 жовтня. Щемка та близька всім українцям історія біженки, яка співом у метро за кордоном збирає кошти на допомогу Україні, виклала у глядачів захоплення і сльози. За словами режисера Артема Свистуна, такою і була мета вистави.
«Сьогодні наші глядачі рефлексували, тому що кожного торкнулася війна. Театр через свої вистави має це робити, щоб людина прожила це: поплакала, посміялася, поспівала з нашою героїнею і відбувся катарсис для кожного глядача», — коментує емоції глядачів режисер.
Сюжет
У центрі сюжету історія Надії, яка зібрала у маленьку валізу все своє минуле життя і змушена чекати на закінчення війни за кордоном. Батьки дівчини в окупації. Друг на фронті. Єдине, що допомагає їй триматися — це спів! Вона співає в метро, збираючи гроші на допомогу Україні. Співає українські пісні, розповідаючи місцевим про величну культуру свого народу. Вона співає, щоб не втратити власну ідентичність. І отримує шанс — стає учасницею вокального шоу на якому розповідає свою історію, історію свого народу, своєї країни.
«Ця вистава народилася на День незалежності 2024 року. Ми порадились з нашою акторкою Ольгою Сторожук (виконавиця головної ролі у виставі — ред.), адже вона має музичну освіту, щодо того, щоб зробити виставу за творчістю Квітки Цісик і вона погодилась. Квартет на сцені — це родина Криворучко: тато, мама і дві доньки. Вони створили усі партитури, разом з Ольгою вивчили їх», — розповідає Артем Свистун.
Протягом вистави зі сцени звучать дивовижні пісні Квітки Цісик у виконанні актриси. Під живий акомпанемент вони створюють у глядачів потрібний настрій, підсилюють емоції від побаченого та почутого.
Врешті, не так вже й важливо чи переможе у шоу дівчина чи ні, адже для неї головне, щоб війна закінчилась і вона змогла врешті повернутись до своїх рідних, до себе додому.
Інтерв'ю з режисером та акторкою
Авторка п'єси, за якою створена вистава «Бо я і є Україна», Людмила Оспадова в перші дні повномасштабного вторгнення разом із іншими українками виїхала до Болгарії, де перебуває досі. За словами режисера, історія головної героїні вистави цілком реальна, зібрана зі всього побаченого авторкою в еміграції.
«Насправді це трішечки автобіографія кожного з нас. До повномасштабного вторгнення ми не об'єднувались навколо наших традицій, нашої нації, ми не розуміли, наскільки це важливо для нас, що насправді я найбільше в житті люблю свою сім'ю, свою родину і свою Україну. Цього розуміння не було.
Наразі ми об'єднані проти ворога, але війна закінчиться і нам треба буде об'єднатися навколо себе, своїх традицій, своєї нації. Це чи не найважливіше, щоб надалі наша єдність не згасла, а ми ставали ще сильнішими. Війна закінчиться і нам треба буде зробити висновки, як каже героїня вистави і жити далі, ставати ще міцнішими. Я думаю про це, коли граю. Насправді, робота над виставою — це безкінечний процес, ти постійно маєш над чим працювати.
Це в приципі складне життя, казатимемо правду. Під час підготовки я спілкувалася з дівчатами з Херсона, які пережили всю окупацію в Херсоні. Вони розповідають про свій досвід так просто. Вони не розуміють, наскільки вони сильні, що пережили все це. Це трагедія і водночас вони стали неймовірно сильними людьми. Але дівчата про це розповідають, як про звичайний досвід. Все життя українців зараз, наш досвід — і трагічний, і драматичний, але водночас потрібний для нашого зростання», — розповідає акторка театру Ольга Сторожук.
«Можливо, комусь боляче щось пригадувати, але це потрібно казати, потрібно пригадувати, переживати, треба виплакувати це, не накопичувати. Людина має вичавлювати це з себе і проходити терапію на таких виставах.
А за кордоном повинні бачити, що у нас в країні відбувається. Кожна дівчина в еміграції в якийсь момент опускає руки — що я тут одна зроблю. Вони повинні розуміти, що вони не самі, їх багато.
Цей проєкт створений для підтримки української діаспори за кордоном», — додає режисер.
Проте, на думку режисера, важлива ця вистава не лише для українців, іноземці теж мають її побачити, щоб врешті зрозуміти, що ж насправді відбувається в Україні: «На жаль, інформаційна війна триває, відеохроніка в Youtube стирається, тому що це доказова база цих жахіть.
Нещодавно ми повернулися з Болгарії (возили туди ще одну нашу виставу «Проста українська скіфська баба» — за романом «Доця» Тамари Горіха Зерня). Багатьом болгарам ми просто відкрили очі на події в Україні: ми показували їм відео прильотів ракет у лікарні, театри, житлові будинки. Розповідали, що до нас прийшов ворог-терорист, який знищує нас, нашу культуру, цілу націю: молодих чоловіків, жінок, дітей вбивають і це відбувається у 21 сторіччі. Вони ж досі були впевнені, що українці самі себе бомблять. Реакцією болгар на побачене був шок. Тож такі вистави просвітницького характеру вкрай важливі для нас. Ми вже готуємось до міжнародного фестивального туру. З виставою «Бо я і є Україна» нас запросили до Болгарії, Польщі, Італії».
Попри те що, на жаль, глядацька зала міського Центру культури не була заповнена, за словами пані Ольги, атмосфера, що там панувала, допомогла їй зіграти виставу:
«Моновистава — дуже цікавий формат, оскільки мої партнери — це мої глядачі. Я повинна зрозуміти, хто вони, які вони, знайти з ними ту синергію, той конект, адже у всіх свій життєвий досвід. Тому щоразу це нова вистава. Так, є п'єса, є текст, але навіть енергія, що панує в залі — різна, і перед початком ти щоразу в передчутті: що буде зараз?! Таке щемливе й радісне передчуття. Сьогодні на сцені було це передчуття».
І пані Ольга, і пан Артем залишались у Миколаєві увесь час. Навіть попри небезпеку, яка досить відчутно нависла над містом, актори продовжували працювати.
«Як керівник я розумів, що мені треба залишатися в місті. За мною стоїть колектив, за мною стоять люди, місто було на грані захоплення, але більше 100 осіб колективу дивились на керівника: що робити? Коли вже було дуже небезпечно, ворог стояв на підході. Місто без води. без світла, але ми працювали. Унікальність нашої роботи, нашої незламності, що ми працювали в шелтері, в укритті», — ділиться спогадами Артем Свистун.
Як і в історії головної героїні вистави, на виїзді Ольги Сторожук з Миколаєва наполягав її тато:«Чому я маю виїжджати зі свого дому, своєї країни? Я категорично не хотіла цього робити. Але якось ми з батьками потрапили під обстріл в Миколаєві і для тата це був фінальний аргумент, чому я маю виїхати. З точки зору чоловічої логіки я розумію, але з точки зору жіночої інтуіції, віри, надії й сподівань я зрозуміла, що цього я не зроблю».
