Як це — відкрити свою справу, коли троє дітей вже дорослі, а сам відсвяткував 50-річний ювілей? А чи взагалі можливо: працювати, одночасно відпочиваючи? «Коли йду додому, то вже подумки повертаюсь назад, у кафе, і не можу дочекатись ранку, щоб розпочати наступний робочий день», — Наталя Пироженко із Первомайська розповість, як їй це вдається.
Увагу редакції привернули пости Наталі Пироженко у фейсбуці. Здавалося б, багато хто публікує свої кондитерські досягнення. Однак її дописи відрізнялися таким щирим захопленням, що журналісти зацікавилися: а що ж це за кафе таке — «Маня», куди так славно запрошують?
Нагадаємо: Гард.City продовжує працювати у проєкті «Медіатори громад» і розповідати про первомайців, які під час повномасштабної війни наважилися відкрити свою справу.
«Робити солодощі без любові, лише тому, що так потрібно — не змогла»
— Чому саме випічка та солодощі, з чого почався ваш шлях?
— Мій шлях кондитера почався із самого дитинства, все пішло від матері. Вона працювала шеф-кухарем в місцевому ресторані, а після роботи пекла торти та солодощі на замовлення, готувала на весіллях страви (як колись раніше ставили «шалаш» і запрошували кухара, щоб робив святкове меню). Коли було багато замовлень, мама залучала мене для допомоги. Ось так з 8 років я допомагала з випічкою, а в 13 років вже самостійно випікала торти. Мама також виходила з солодощами на базар, щоб заробити зайву копійку. Чесно, я не мріяла в підлітковому віці, що буду займатися кондитерськими виробами, тому що мама тяжко працювала на роботі, а потім вдома — і так цілими днями. Це було перевантаження, і я в цьому задоволення не бачила. Але життя привело мене до випічки. Я вивчилась в училищі на кондитера, і потім хотіла продовжити навчання, щоб отримати вищу освіту, але вийшло по-іншому. Вискочила заміж, народила доньку. Виходила працювати в кондитерський цех, але хотіла творити, а там потрібно по шаблону і нічого не можна змінювати. Звільнилась і почала випікати вдома. Але не так, як мама, — працювати цілодобово, а я працювала в задоволення, знаходила рецепти, шукала кулінарну літературу, придумувала свої рецепти, і творила. Так поступово з’явились перші клієнти, які, до речі, досі залишаються моїми замовниками.
— Як це — втілювати свою мрію?
— Мрія відкрити свою справу була в мене давно, але вона, мабуть, не дозрівала, можливо, мені не вистачало якогось поштовху або підтримки. Я ще студенткою, коли була в Одесі, побачила ларьки з хот-догами, і тоді я перший раз замислилась, щоб випікати і одразу продавати, не заморожувати, нікуди не перевозити, ні перепродавати в декілька рук, щоб було все свіже. Я так тривалий час випікала вдома, спочатку в першому шлюбі, потім, після розлучення, стала більше випікати, тому що коштів на життя не вистачало. Але робити солодощі без любові, лише тому що так потрібно — не змогла. У мене колись було замовлення: 10 весільних тортів за два дні. Скажу одне: гроші заробила, але втомилась, і знову повторюсь: цілодобово пекти, як моя мати, не хотіла. Потім вийшла вдруге заміж, народила сина та доньку. І моя мрія про власну справу ще трохи відсунулась в часі. Так і випікала потрохи вдома на замовлення. Але коли почався карантин у 2020 році, замовлення впали, була змушена вийти знову працювати в кондитерський цех, на конвеєр, так сказати, а хотіла творити, але що поробиш. Коли почалась повномасштабна війна, я працювала на господаря, але і там замовлення зменшились.
«Мрію свою справу зробити родинною»
— Хто вас підтримав, хто вас надихає на нові кондитерські витвори?
— Мої діти. Вони мене надихають і вони мені допомагають. Старша дочка якраз тоді вже поїхала з Києва в Англію, там добре влаштувалася, знайшла роботу, про яку мріяла. І ми розговорились якось по телефону, що я теж хочу відкрити власну справу. І вона мене підтримала. І морально, і фінансово. Я мала якраз зуби лікувати, а донька так цікаво тоді висловилась, каже: «Мамо, я тобі гроші надішлю, хочеш — зуби роби, хочеш — справу відкривай, що тобі до душі». Авжеж я вибрала справу, на зуби ще зароблю (сміється — авт.). Я мрію свою справу зробити родинною і залишити потім її своїм дітям.
— Яка фішка вашого закладу?
— Звісно, це солодощі, кондитерські вироби, я коли випікаю — я відпочиваю душею, це такий релакс. Але я хочу з часом розширити асортимент, додати їжу, більше напоїв. Перші і другі страви, навпроти коледж, хочу годувати учнів та студентів.
— Чула, шаховий турнір намічається, розкажете?
— О, це моя ідея — зробити не просто кафе, а такий ніби клуб за інтересами. Зараз всі звертають свою увагу лише на гаджети, а я хочу, щоб більше було живого спілкування. Я в фейсбуці дала об’яву, що пропоную провести шаховий турнір, безкоштовно для всіх охочих, а переможець отримає від мене солодкий приз. Я вже навіть шахову дошку замовила, на днях її отримаю. Сама полюбляю в шахи грати, тому розпочала саме з них. До речі, вже кілька учасників записались на цей турнір. Можливо, далі ще щось придумаю.
— Що головне у вашій діяльності, які аспекти?
— Готувати смачно, якісно і з любов’ю.
— З якими труднощами зіткнулися при відкритті своєї справи?
— Ви не повірите (сміється — авт.), стикнулася з кавомашиною. Ніколи раніше з нею не працювала, ох, і пошмагала вона мені нерви. Але, як кажуть, «гугл в поміч». Дякую щиро власниці приміщення (приміщенні Наталя орендує — авт.), вона розумничка — приходила, вчила мене, як користуватися, як готувати різні кавові напої, терпляче повторювала і показувала. Потім ще з баристою зв’язалась, він теж мене вчив.
Тут Наталя запитує в мене, чи сподобалася кава, я замовляла флет-вайт, відповідаю: так, дуже смачно.
Кава в кафе «У Мані» смакує
— Чи немає в планах у вас податися на грант від держави?
— Ви знаєте, я на цьому не розуміюся, моє — це випічка: нові рецепти, нові витвори. Та, я думаю, донька мені з часом з цим допоможе, авжеж, хотіла б, тому що починати справу самотужки без допомоги держави чи якихось фондів насправді нелегко. Але я не з боягузливих.
На завершення нашої розмови Наталя додає:
— Я б хотіла звернутися до домогосподарок, які закривають фрукти: малина, полуниця, вишня. Хочу придбати за адекватну ціну. Я у своїх виробах використовую лише натуральні інгредієнти, не поважаю все штучне. Звертайтесь до кафе «Маня», ми з вами домовимось.
І ще хочу сказати найголовніше: ніколи не пізно починати, особливо, якщо ця справа вам до душі і цим живете, кайфуєте. Я коли йду додому, то вже подумки повертаюсь назад, у кафе, і не можу дочекатись ранку, щоб розпочати наступний робочий день — вигадати рецепт нового десерту і зробити день ще кращим для своїх клієнтів.
Редакція Гард.City радо підтримує підприємицю, яка тільки розпочинає свою справу. Заходьте до її кафе за адресою: вулиця Ернеста Гемінгвея (в минулому Кренкеля), 44/1, фасад виходить на Одеську, навпроти коледжа. Телефон: +38 (066) 590-42-12.
