Вячеслав Хоменко — командир роти вогневої підтримки 21 механізованої бригади. Повномасштабну війну зустрів в складі третього дивізіону сорокової бригади на посаді командира взводу забезпечення. Воював на Донеччині, Харківщині та Запоріжжі. Зараз здійснює набір військових до особового складу 21 бригади. Як проходить рекрутинг та що думає Вячеслав про війну? Журналістка Гард.City розпитала.
З Вячеславом особисто знайома здавна. Ще до повномасштабного вторгнення нас поєднували спільні громадські справи, а уже коли почалася велика війна комунікувала як волонтерка з військовослужбовцем. Зараз Вячеслав приїхав у відпустку. На повноцінний відпочинок дав собі кілька днів. Як розповідає сам: «Виїхав у гори, щоб вивітриться». Кілька днів провів у Карпатах і лише потім взявся за справи. Наша розмова відбулася в перерві між його відпочинком та роботою.
«З п’ятої ранку, коли почався наступ, я «познайомився» з війною»
Слава прийшов на зустріч в звичайному цивільному одязі. Відразу й не скажеш, що військова людина. І тільки очі, глибокі й не дуже веселі, та коротка стрижка говорили про те, що людина бувала. Розмова зав’язалася швидко й невимушено і я би сказала — довірливо. Хоча я не оминула запитання, а чи можу розповідати про все, що почую. На що була відповідь: «А що ми можемо розповісти такого, що не знає про нас ворог? Навпаки, хай бачить, що ми маємо потенціал і не збираємося здаватися».
У липні 2023 року Вячеслав разом із третім дивізіоном сорокової бригади заїхав в район виконання бойових завдань на Харківщину. Тоді він був командиром взводу забезпечення.
— Відтоді, — розповідає боєць, — з п’ятої ранку, як все почалося, я і познайомився з війною. Через місяць прийшло розпорядження про те, що треба підсилювати Ізюм. І я в складі новоствореної роти піхоти сорокової бригади відправився на захист Ізюму. Це був мій перший бойовий досвід, мої перші бої. Уперше я відчув, як біля мене свистіли кулі та розривалися гранати. Це був населений пункт Кам’янка, що в десяти кілометрах від Ізюму. Потім ми були прикомандировані до 95 штурмової і разом з нею до вересня, аж до звільнення Ізюма, знаходився там. Був командиром взводу, штурмової групи. Ми звільняли та відбивали кожне село, самостійно утримуючи позиції аж Великої Комишувахи. А коли почалася контратака на Ізюм спецпідрозділом Кракен-95, то ми зайшли з південної частини. Я коли побачив Ізюм, то все всередині перевернулося. Наступного вересня мене перекинули на Бахмут. Там пробув чотири місяці разом з штурмовою групою і уже в складі артилерії «зустрічав» вагнерівців на Бахмуті. Навесні 2023 року мене перекидують у 21 механізовану бригаду. Бригада формувалася в Подільську і я зайшов туди як командир взводу забезпечення танкового батальйону. Через три місяці побачив німецькі «Леопарди», які доблесно готувалися на запорізький напрямок разом з 47 бригадою. Все було так гарно розпіарено: нас готували, танки готували, контратака готувалась, запорізький напрямок... І я свято вірив, що заїду танком на Крим. Але чи то командування спасувало, чи то піар нашкодив, та чомусь все сталося не так, як намріялося. Танки заходили в Роботине, як ворог заходив в Київ — колоною. В результаті із 20 танків лише шість вціліли. Їх вже потім через півроку перекинули в Лиман. Потім я отримав звання молодшого лейтенанта і мене було призначено офіцером-психологом. Згодом я перевівся у штаб, де вісім місяців проводив розслідування, пов’язані з травмуванням, пораненням, втраченим майном, зброєю. Набрався хорошого досвіду воєнної адвокатури. Згодом мені довірили командувати 21 ротою вогневої підтримки. Скажу відверто: коли вступав на посаду — рота була слабкою. Працював лише 60 міномет і взвод БПЛА. Втім, як з’ясувалося, один бомбер і один міномет — не так вже і мало, адже могли змістити два — три кілометри фронту просто за один день.
З побратимом. Вячеслав праворучФото: з особистого архіву
— За місяць після того, як прийняв роту, я почав налагоджувати комунікацію, — продовжує Вячеслав. — Ходив з хлопцями по позиціям, витягував з них «занози», які в голові були. Паралельно ми облаштовувалися, займалися підготовкою забезпечення. І це треба було зробити в максимально короткий термін. Але крім цього я формував управління, бо розумів, якщо його не буде, то й не буде зброї, БК, техніки. Тому першим чином взявся за те, щоб зробити управління. Сьогодні воно практично сформоване і я можу говорити командуванню, що рота справляється з поставленими задачами. Тепер набираю особовий склад. Звісно, намагаюся мотивувати, але буває по всякому. Були такі випадки, коли після виходу на позицію воїни поверталися в панічному стані, то мені доводилося приводити їх до ладу. Важко, звісно, було пояснювати, чому здали позицію, але маючи вже певний досвід, за години три я повертав хлопців до нормального стану. Разом з бійцями виїжджаю, стаю разом на позиції. Як то кажуть, все демонструю на власному досвіді. І сьогодні у мене уже 42 солдата і двадцять одиниць техніки. Є технiка, зброя, але не вистачає водіїв, бойового медика, інших фахівців.
«Мотивація — воля та незалежність»
— Як ви мотивуєте майбутніх солдат? Що ви їм кажете?
— Тут одна мотивація — воля та незалежність. Я кажу їм: чим більше ворога ми покладемо, тим менше нашим дітям роботи буде. Я розумію, що ми не дуже впливаємо на картину війни, але ми маємо знищувати ворога. І це наше основне завдання.
— Тобто, ті солдати, які приходять до вас, вони вмотивовані Україною?
— Так, вони розуміють, що назад дороги немає. Вони йдуть на поле бою, розуміючи, що під прапором України. Вони знають, що у них попереду ворог, який не просто наступає, а суне, і якщо його не зупинити — то або Україна, або рублі.
— Немає таких, хто не боїться смерті. Коли людина іде в бій, як ви її переконуєте?
— Зараз все це відбувається завдяки розпорядженням. Якщо перший рік війни ми не знали, що таке розпорядження та бойовий наказ, ми просто йшли, бо всі розуміли, що треба йти вперед. Нікому не треба було розповідати, за що ми воюємо. Кожний розумів, що це наше покликання — іти звільняти Україну. Уже зараз, коли третій рік війни, ситуація змінилася. Ми маємо 90 відсотків мобілізованих, людей, яких просто висмикнули з цивільного життя. Чесно скажу, їх мотивувати дуже важко. Тому вони просто піддаються наказу, бо розуміють, що дороги назад немає. Їм доводиться наказувати: ось є бойове розпорядження і ти маєш його виконати. Якщо ні, то це порушення. Або просто говорю: «Хлопці треба, якщо ми не підемо, то ..ідари підуть далі. Вони ж не зупиняються. Їх дуже багато. А нам треба їх стримувати, нам треба їх зупиняти. Якщо ми не будемо це робити — тоді хто?
21 окрема механізована бригадаФото: Вячеслав Хоменко
— Як ви думаєте, а що змінило ставлення людей до війни? В чому причина, що люди не хочуть іти воювати?
— Чіткої відповіді дати не можу, але, можливо, це пов’язане з політичною дискредитацією. Перший рік війни та й практично другий все було на вірі. А коли готувалися до контратаки, але нічого не вийшло, бо не вистачило волі керівництву та твердої руки, тоді у людей упала мотивація. А ще мотивація впала у зв’язку з тим, як проводяться мобілізаційні заходи. Адже це все вимушено, і коли мобілізовані потрапляють до нас, то нам дуже важко їх переналаштовувати. У людини мають бути чіткі знання того, що вона буде робити, і моє завдання — чітко визначити задачу. Знаєте, все залежить від командира. Він налаштовує, направляє. І там, де командири не бачать картину розвитку подій, хоча б на найближчий час, то дуже важко. Хочу зазначити, що з 1 березня цього року, коли до нас прийшов новий командир бригади, то у нас пішли серйозні зміни. Почалася велика комунікація, ми перейшли в той формат, де є бригада і є служби. У нас з’явився внутрішній комунікаційний зв'язок. І з цього часу я відчув, що бригада почала працювати в цілому, а не окремо. А це дуже важливо, коли є можливість почути кожного.
«Комунікація — це необхідність»
— Тобто, роль комунікацій є важливою?
— Це не просто важливо, це необхідність. Такої відкритості у нас не було. Не було таких можливостей, аби просто командиру бригади поставити питання, які напряму пов’язані з забезпеченням чи чимось іншим. Ми зараз виходимо на той рівень, коли у нас практично усе є, не вистачає лише особового складу. От у мене рота вогневої підтримки і я маю місяць на збір особового складу. Зараз уже сорок два чоловіки, а набрати потрібно 82.
— Рекрутинг — альтернатива традиційній мобілізації?
— Звісно, це можливість зацікавити людей службою, дати людині вибір і час на підготовку. Ми зараз над цим працюємо, причому підхід до кожного індивідуальний. Віковий ценз від 24 до 60 років. Має бути розуміння: поки війна не закінчиться, нічого не поміняється і ніяких великих перемін не буде. Все визначатиметься війною. А зараз трішки треба себе примусити. Нам, звісно, непросто працювати з військкоматами, бо там свої правила, тому намагаємося напрацьовувати свій власний досвід рекрутингу. Зараз оголошено велику рекрутингову кампанію по Миколаївські та Одеській областях. З цього питання можна до мене особисто звернутися.
— Які гарантії солдату?
— Бронежилет, каска, автомобіль, автомат. У людини, звісно, мають бути певні навички, хоча ми навчаємо. У нас є полігони, техніка, інструктори, я сам проводжу навчання. Ми, офіцери, пройшли навчальні центри і готові передавати свій досвід. Ми сьогодні, в певній мірі, говоримо про переродження армії. До речі, у нас нічого не залишилося від радянщини, хіба що автомат Калашникова.
— Чого не вистачає нам для Перемоги?
— Ми не можемо закрити повітря, не можемо вправитися з важкими КАБами, і це те, що нас тримає. Зброя у нас начебто є, не вистачає БК, мін, важкої артилерії.
— Сьогодні багато хто говорить, що варто припинити війну шляхом переговорів?
— Нам не можна зупинятися. Якщо ми зараз зупинимося, чи визначимося з якимись домовленостями, то маємо розуміти, що ворог сидіти не буде. Він буде озброюватися і через пару років піде війною не тільки на нас, а і далі. Ми зараз ті, хто захищає усю Європу. Ми дуже добре розуміємо, що москаль — це ворог, це стадо, якому достатньо дати команду — вперед. І він піде. Якщо ми зупинимося — то приречемо себе.
— Війна вашими очима?
— Війна — це зміна нас як українців. Війна почалася б за будь-яких умов. Бо коли ми вигнали Януковича, Україна стала пробуджуватися. Московія рано чи пізно прийшла б до нас. Бо ми багаті. Сильні, у нас багато чого є, що хоче московія — це, в першу чергу, наші землі, а потім і наш народ.
— А чи є в світі сила, яка може спинити цю орду?
— Це лише Україна, тільки вона. Ми один на один — наша маленька Україна проти великої орди.
— Чи варто сьогодні говорити про відбудову?
— Однозначно, бо цивільні мають знати, що вони живуть в країні, яка рухається далі. Вони не мають думати про те, що це фініш. І поки війна іде, треба будувати дороги, водозабезпечення, комунальні інфраструктури. Ми ж таки люди, а не свині. Ми маємо все це демонструвати, а солдат, який приходить додому, має все це бачити. Ось я повернувся у відпустку і мені приємно, бо бачу чисте і незанедбане місто. Я відразу поїхав до Карпат, там вивітрився, а потім зайшов у соціум. Чотири дні не спускався з гір, потім заїхав до Львову. Скажу: місто живе і не забуває, що іде війна. Я став свідком, коли львів’яни прощалися з захисником, то всі — від мала до велика — стали на коліна. Я відчув, що люди не забувають про війну.
— У Первомайську і досі не визначилися з місцем вшанування загиблих захисників. Що ви думаєте з цього приводу?
— Це неправильно, бо по іншим містам я бачив в центрі встановлені конструкції з фотографіями загиблих воїнів. Має бути пам'ять. Треба буде поговорити з представниками влади на цю тему. А ще Хвилина мовчання — це теж один із моментів вшанування. Треба сьогодні виховувати у людей повагу до наших захисників.
— А що ви думаєте про ухилянтство?
— Я ніколи не задумувався над цією темою. Я за рік до повномасштабного вторгнення пішов служити до армії, а потім зрозумів, що хочу бити ворога. Тому коли була пропозиція піти в піхоту, я відразу зголосився, бо чим менше буде ворога, тим краще буде нашим дітям. А, власне, від чого ухилятися? Щоб потім на твою землю прийшов ворог, або діти запитали:, а що ти робив під час війни? Якщо ти чоловік і в тебе є яйця (якщо є), то ти маєш розуміти, що маєш взяти зброю в руки або ж бути корисним в тилу. Мені немає часу думати про ухилянство. Це якось не по-чоловічому. Ось днями побував в місцевій більярдній…
— Що б ви побажали українцям?
— Дякую, що не здаєтесь і не опускаєте руки. Бажаю, щоб люди і надалі підтримували ЗСУ. Стійкості усім та не зневірюватися.
— Як можна дізнатися про центр рекрутингу?
— Велику кампанію рекрутингу нині оголошено по всій Україні. Наш центр відкритий в Одесі. Він розташований на вулиці Косівській, 2-Д, й працює з понеділка по четвер, з 9:00 до 18:00, а в п’ятницю — з 9:00 до 16:45. Тут можна отримати консультації, інформацію про військові частини, посади й умови служби. Усі послуги надають конфіденційно, а мобілізуватися можна і з повісткою про уточнення даних. Можна звернутися і до мене. Мій телефон: +38 (066) 344-17-78.
- 21 окрема механізована бригада в соціальних мережах.
- Зв'язатися, поставити питання та домовитися про зустріч з рекрутерами можна за телефонами: +38 (048) 702-34-53, +38 (094) 954-64-53.
- Або можна заповнити анкету, і фахівці зв'яжуться з вами: посилання на анкету.
