Наратив про те, що Україна нібито є «незаконною державою», просувається російською пропагандою в інфопросторі вже не перший десяток років. Із новою силою «лейтмотив» став повторюватися з 2014 року, після анексії Криму росією. Цей наратив повторив путін у своїй промові напередодні повномасштабного вторгнення рф в Україну у лютому 2022 року. Раз у раз подібні заяви лунали від пропагандистів різного рівня: від депутатів госдуми до анонімних блогерів у соцмережах. Навіщо росія розганяє це хибне твердження та що із ним не так: розбираємося разом з фахівцями юридичної та історичної царини і спростовуємо ворожий наратив.
Для вашої зручності пропонуємо інтерактивний зміст: натиснувши на посилання, можна перейти до відповідного розділу.
- VoxCheck спростував російський фейк про те, начебто Україна не має офіційних кордонів.
- Як проросійський наратив поширюється в Мережі: сайт електронних петицій і ТІкТок.
- Які офіційні документи підтверджують суверенність України та її кордони.
- Коментар Михайла Борисевича, викладача права, третейського судді, щодо законности виходу України з срср.
- Коментар Оксани Дорошенко, кандидатки історичних наук, членкині Асоціації українських письменників, щодо історичних кордонів України.
- Коментар Сергія Штурхецького, Голови комітету Незалежної Медіа-Профспілки України (НМПУ).
До і після повномасштабного вторгнення: як ворог поширює свій наратив про «незаконність української держави»
Сутність наративу полягає в тому, що, нібито, «Україна вийшла зі складу СРСР незаконним чином» і через це, буцімто, «не має офіційних кордонів». Так росія намагається виправдати окупаційну політику щодо України, прикриваючись тим, що начебто «рф є законним спадкоємцем СРСР, а отже вся територія України належить їй. Якщо ж офіційних кордонів немає, отже, і порушувати нема чого». Цей наратив рф вже понад 10 років активно використовує задля виправдання анексії Криму, агресії на Донбасі і врешті вторгнення 24 лютого 2022 року.
У промові напередодні повномасштабного вторгнення рф в Україну у лютому 2022 року путін повторив російський наратив про «незаконність української держави» та її кордонівФото: YouTube
VoxCheck спростував російський фейк про те, що начебто Україна не має офіційних кордонів
Спираючись на цей наратив, росіяни висувають хибне твердження, начебто Україна не має офіційно встановлених кордонів. Широкого поширення цей фейк набув у 2020 році, коли пропаганда цитувала колишнього генерального секретаря ООН Пан Гі Муна, що начебто Україна — не держава, а адміністративний округ СРСР, оскільки не узгодила свої кордони з ООН, а отже, і порушувати нема чого. При цьому росзмі посилалися на виступ Пан ГІ Муна у Thames Television. Це спростувала команда VoxCheck: насправді колишній генсек таких заяв не робив, а кордони має узгоджувати не ООН, а держави, у яких цей кордон спільний. Договір про сухопутний кордон між Україною і рф, а також про кордон в Азовському морі і Керченський протоці був підписаний ще у 2003 році; Договір про демаркацію на його основі — у 2010 році.
У тому ж 2020-му році на основі російської «негарної і не нової пісні» про незаконність виходу України з СРСР з’явилася навіть петиція на сайті електронних петицій Президента України. Йшлося у ній про те, нібито продаж землі в Україні не є законним, бо це начебто спірні території через те, що «спадкоємицею СРСР є росія», а Україна знов-таки, «вийшла з нього незаконно і тому не може розпоряджатися своїми землями».
Звісно, ця «петиція» не була підтримана Але, попри численні спростування, роспропаганда досі гне своє, і після повномасштабного вторгнення наратив про «недодержаву» продовжує вигулькувати в інфопросторі. Наприклад, у соцмережі ТікТок.
Причому поширюється як анонімними акаунтами із кількома підписниками, так і пропагандистськими каналами з тисячами слідкувачів. Спікер з відео заявлений як депутат госдуми, заголовок відео стверджує: «Украина вышла из СРСР незаконно. поэтому война».
Більше того, таке саме відео на цьому акаунті є й про Литву, що підтверджує: якщо росію вчасно не зупинити, то на Україні агресор не збирається зупинятися.
Які офіційні документи підтверджують суверенність України та її кордони
Українська державність і кордони міжнародно визнані й грунтуються на офіційних документах.
- Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року, проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - України. У Акті зазначено: «Територія України є неподільною і недоторканною».
- Про суверенність української держави і недоторканність її кордонів йдеться у 1 та 2 статті Основного закону — Конституції України, прийнятою у 1996 році.
- У Законі України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року йдеться про правонаступництво і кордони України. Фактично, цей Закон проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.
- 1 грудня 1991 року на підтвердження Акту проголошення незалежності Верховна Рада України провела Всеукраїнський референдум. Із 37 885,6 тис. громадян України, внесених до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31 891,7 тис. (84,18 %). Позитивно відповіли «Так, підтверджую» 28 804,1 тис. виборців, тобто 90,32%.
- Із грудня 1991 року розпочалося визнання країнами світу незалежності України.. Першою Україну визнала Польща (2 грудня 1991 року). Тоді — Канада. Упродовж першого місяця існування Україну визнали 68 країн світу. А за період з грудня 1991 року до 27 вересня 2003 року Україну визнала 171 держава, у тому числі усі колишні радянські республіки.
- 30 січня 1992 року Україна вступила в ОБСЄ.
Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Про це йдеться у Законі «Про державний кордон України».
У статті 2 «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.», який був підписаний у 1997 році і ратифікованому у 1998 Україною, а у 1999 році — рф, йдеться: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Цей Договір росія порушила у 2014 році, розпочавши збройну агресію проти України.
Звернемося за коментарем до фахівців щодо законності виходу України з СРСР та її кордонів.
Обґрунтування законності виходу України зі складу СРСР
Коментар викладача права, третейського судді Михайла Борисевича щодо російських тез про те, що при виході України з СРСР були не в повній мірі дотримані закони СРСР, а по Криму мав би бути окремий референдум.
— Безперечно, розвал СРСР був масштабною подією, насиченою цілою низкою різнорідних політичних та правничих рішень. На мою думку, в спростуванні російського наративу про ніби незаконність виходу України зі складу СРСР важливий не лише юридичний, чисто буквоїдській аспект. Дійсно, певні процедури в державі, яка тріщала по швах та на всій швидкості неслася до свого розвалу, могли не дотримуватись, часто — через об’єктивну неможливість їх дотримання (про що буде далі).
Але в підґрунті російського наративу про «незаконність виходу» першочергово лежать не дещо сумнівні претензії щодо недотримання пари пунктів не менш сумнівного закону 1990 року, яким регламентувався вихід союзних республік з союзу. росіяни цією тезою намагаються спростувати саме право України — історичне, правове, політичне — відділятись від чогось великого та російського, як би воно не називалось. Та якраз ця теза і розбивається буквою законів.
Кожна радянська республіка мала право вільного виходу з срср згідно Конституції
До суті. Ще в ст. 17 «сталінської» Конституції СРСР 1936 р. за кожною союзною республікою (однією з яких була і Українська РСР) зберігалося право вільного виходу з СРСР. Слово в слово ця норма про право виходу (який позначається юридичним терміном сецесія) перекочувала до ст. 72 «брежневської» Конституції СРСР 1977 р. Сама конституція 1977 р. була останньою, яку за своє існування видала країна рад, відповідно вона діяла на час буремних часів розвалу совка, а тому нас і цікавить.
Примітно, що і в ст. 69 Конституції УРСР 1978 р., яка також діяла станом і на 1991 р., було закріплено, що «Українська РСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР». Підкреслю — вільного. Тобто, і союзний, і республіканський вищий закон право виходу з СРСР Україні таки надавав. При чому саме віль-но-го. Трактувати його інакше, як такого, що не потребує будь-якого схвалення зверху (тобто, москви) — я не можу, інакше слово «вільне» втрачає будь-яке сенсове навантаження в згаданих конституційних нормах.
І тут виринає цікавий нормативно-правовий акт зразка 1990 р. — Закон СРСР «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР», спрямований деталізувати на свій лад ст. 72 діючої тоді конституції СРСР та встановити деталізований порядок виходу різних РСР (як і самі з цим непогано б впорались).
Україна цілком правомірно вийшла з срср на підставі Всеукраїнського референдуму
Як зазначено в законі, вийти з союзу республіка могла лише на підставі референдуму. Власне, Всеукраїнський референдум і було проведено 1 грудня 1991 р., під час якого 90,32% підтвердили Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року.
Тут з’являється перша теза росіян — процедура не була завершена. Дійсно, відповідно до ст. 9 згаданого закону результати референдуму мали б бути затверджені З’їздом народних депутатів СРСР. Опустимо навіть неконституційні нотки цієї норми, що прямо суперечило принципу «вільного» виходу, тобто фактично такого, який мав оформлюватись односторонньо, не питаючи дозволу в москви та інших республік.
Проблема в іншому — союз просто посипався, і за всього бажання виконати цю норму було б неможливо. Той самий З’їзд народних депутатів СРСР, який за процедурою мав би затвердити результати Всеукраїнського референдуму, саморозпустився за три місяці до волевиявлення українців — у вересні 1991 р. — та більше ніколи не існував. Інших органів з такими повноваженнями визначено не було і не мало бути.
Тому Україна, на підставі референдуму, абсолютно законно скористалась правом сецесії, передбаченим ст. 72 Конституції СРСР та ст. 69 Конституції УРСР — взяла та «вільно вийшла з союзу». Не питаючи москви, та і затверджувати цей вихід за законами СРСР там вже було просто нікому.
Правові підстави щодо проведення окремого референдуму в Криму в грудні 1991 року — відсутні
Окрема тема — Крим. Ст. 3 закону про вихід з СРСР вимагала, аби при наявності будь-яких автономій в них референдум про вихід проводиться окремо, що само по собі було достатньо розпливчастою нормою. Хоча сучасному читачеві в контексті міжнародно визнаних кордонів України та приємних спогадів літнього відпочинку до 2014 року Крим згадується як АРК — себто Автономна Республіка Крим, півострів автономним був не завжди.
У 1954 р. до складу УРСР зі складу РРФСР було передано (не подаровано, а саме передано за складною і цілком законною процедурою) Кримську область. В Конституції УРСР 1978 р. Крим мав статус саме області, як і інші адміністративно-територіальні одиниці республіки, про жодну автономію не йшлося. Севастополь, до речі, за Конституцією УРСР 1978 р. — теж в Україні.
Питання автономії виринуло у 1989 р., коли з метою повноцінної реабілітації та відновлення прав депортованих кримських татар Верховна рада СРСР заявила, що в складі УРСР має бути створена Кримська АРСР. Звертаю увагу — у першу чергу згадуються інтереси кримськотатарського народу, не росіян. А вже 12 листопада 1990 р. Кримська обласна рада народних депутатів оголосила про проведення на початку 1991 р. референдуму за відновлення автономії.
Примітним є п. 1 рішення обласної ради — на ходу був склепаний тимчасовий порядок проведення референдуму в Кримській області. Чому? А тому що поняття місцевого референдуму просто не існувало в радянському законодавстві. Згадка про місцеві референдуми з’явилась в радянському законодавстві лише 27 грудня 1990 р. в законі СРСР «Про всенародне голосування (референдум СРСР)», тобто вже після оголошення Кримською обласною радою народних депутатів про проведення референдума за відновлення АРСР. Та і в грудні 1990 р. новим законом місцеві референдуми все одно не були регламентовані, лише висловлювалась необхідність врегулювання питання їх проведення «законами Союза РСР і законами республік».
До речі, «референдум» у Криму 2014 р. у першу чергу незаконний не через «зелених чоловічків» і проведення під дулами автоматів, а саме з тієї ж причини — за збігом обставин в Україні на той момент в законодавстві не було передбачено місцевих референдумів — тільки всеукраїнські.
Більш того, хоча в ст. 91 Конституції СРСР (в редакції 14 березня 1990 р.) була передбачена теоретична можливість місцевих рад виносити якісь питання на референдум, та ж Конституція виключала односторонність та самостійність в цих питаннях, адже відповідно до п. 11 ст. 108 Конституції СРСР (в редакції, що діяла на момент оголошення референдуму) прийняття рішень про проведення всенародного голосування (референдуму) відносилось до виключної компетенції З’їзду народних депутатів СРСР.
По суті, самостійно оголошувати і проводити в листопаді 1990 р. якісь місцеві референдуми в СРСР були просто незаконним зайняттям. Цікаво, що і після прийняття закону «Про всенародне голосування (референдум СРСР)», де з’явились перші натяки на місцеві референдуми, Кримська обласна рада народних депутатів теж не мала б права оголошувати референдум, оскільки відповідно до ст. 5 референдум з питань, що належать до виключної компетенції З’їзду народних депутатів СРСР (створення нової АРСР належало саме до такої компетенції), міг оголошуватись тільки З’їздом.
Та 20 січня 1991 р. автономія кримцями була підтримана, Кримська АРСР законом УРСР та постановою Верховної ради УРСР внесена до Конституції УРСР. Але ж ми з вами буквоїди.
Центральна влада СРСР ревностно ставилась до питання національних автономій в союзних республіках — усі відносно нові АРСР (створені в 50–60-х роках) — Калмицька, Карельська, Тувинська, Чечено-Інгуська — були створені згори москвою, на місцях ніхто нікого особливо не питав. Тому відповідно до ст. 73 Конституції СРСР 1977 р. (в редакції 1990 р.) питання затвердження нових автономних республік — було виключною компетенцією саме вищих органів державної влади СРСР.
На момент проведення референдуму таким органом, відповідно до тексту ст. 108 Конституції СРСР був З’їзд народних депутатів СРСР, який в процесі створення Кримської АРСР взагалі не брав участі і тим паче нову автономну республіку не затверджував. Причому, З’їзд на момент проведення референдуму ще існував як державний орган і міг би це зробити. До ст. 85 Конституції СРСР, яка перелічувала усі АРСР союзу, Кримська АРСР також внесена не була.
От і виходить — незаконне рішення обласної ради народних депутатів (нова АРСР та оголошення всенародного голосування, тобто референдума — це виключні повноваження З’їзду народних депутатів СРСР), незаконний місцевий референдум (через нерегламентованість в законодавстві), незаконна процедура голосування (проведення його за якимось незрозумілим тимчасовим положенням), незавершена процедура створення (З’їзд народних депутатів СРСР не затвердив нової автономної республіки, в конституційний перелік усіх АРСР Кримська внесена не була). То яка ж кримська автономія? Просто область! А відповідно і відсутні правові підстави щодо проведення окремого референдуму в Криму в грудні 1991 р.
Тут важлива ремарка. Насправді автор коментаря жодним чином не схильний до історично-правового ревізіонізму — що сталося, те сталося. І Кримська АРСР, яка згодом стала українською АРК — це історичний факт. Просто таким от простим кримським прикладом автор демонструє нешановним росіянам, що цей ревізіонізм — гра, у яку можуть грати двоє.
Створена чи не створена була Кримська АРСР, чи точно була дотримана ст. 3 закону про вихід СРСР з сумнівною конституційністю — ці питання вже губляться в історичному потоці та вивчаються радше істориками, ніж юристами. Головне — в 1991 році 54% в Криму та 57% в Севастополі відповіли «ЗА» незалежності України. Головне — незалежність України була оформлена через референдум з більш ніж 90% підтримки. Головне — Україна скористалась прямою нормою ст. 72 Конституції СРСР та вільно і головне — законно — вийшла з нього. Іронічне — пропагандистські наративи росіян розбиваються таким нездорово улюбленим законодавством ес-ес-ес-ер.
Обґрунтування історичних кордонів України: коментар фахівця з історії
За обґрунтуванням історичних кордонів України звертаємося до Оксани Дорошенко, кандидатки історичних наук, членкині Асоціації українських письменників. Пані Оксана проаналізувала статтю проросійського політичного коментатора, присвячену аргументації цього наративу.
У цій статті Стоякін стверджує, нібито «Перша українська держава з'явилася за часів Богдана Хмельницького, а великі міста півдня України, мовляв, були засновані за часів єкатерини II». Наприклад, Одеса, пише він, заснована 1794 року. У той час як перша писемна згадка про Коцюбіїв (нині Одеса) датується 1415 роком (прим. авт). Далі у статті Стоякіна йдеться про період УНР, яка, за його словами, не контролювала свобю територію. Далі описаний радянський період, коли срср «звільнив» території заходу України, а Карпатська Україна нібито воліла приєднатися до Угорщини. Завершує Стоякін твердженням, начебто «Исторически территория Украины представлена примерно 8-ю областями центральной Украины».
Надаємо слово фахівчині зі сторії України.
Порівнювати мапи 1654 року з мапами 2024 року є некоректним і нелогічним: такий підхід — це маніпуляція
— Обговорення тем, що пов’язані з кордонами України відбувається в історичній, юридичній, політичній, а нині і медійні площині. Формування історичних меж країни, територіальні зміни, демаркація державних кордонів — це процеси, що притаманні всім державам і Україні, зокрема. Складно знайти на мапі світу державу кордони якої є сталими і незмінними протягом декількох століть.
Твердження Василя Стоякіна, політтехнолога та політичного коментатора, який публікує свої статті на антиукраїнських сайтах: «Сейчас принято говорить об Украине как о крупнейшей стране Европы. Это, в общем, правильно… Однако надо понимать простую вещь — заслуги самой Украины в расширении ее территории, по сути не было» сприймається неоднозначно. Адже автор чомусь не пояснює суті «заслуг» України.
Що то мають бути за «заслуги»: війна, окупація земель, анексія територій, колонізація економіки, організація «штучних республік», створення в’язниць для «инакомыслящих», винищення населення, депортація народів з історичних земель, асиміляція корінних жителів, колонізація економіки?
Світова історія знає сотні варіантів, коли державне утворення «отримало право» на розширення території у процесі кривавого «возз’єднання», «об’єднання» та «приєднання». І дуже добре, що Україна не мала такої моделі створення держави й відповідно її територіальні межі формувалися іншим шляхом.
Водночас, для того щоб пояснити становлення кордонів сучасної України, Василь Стоякін робить історичний екскурс у XVII століття, описуючи межі держави Богдана Хмельницького станом на 1654 рік. І робить висновки, що Південна Україна, Крим, Донбас, Слобожанщина, Галичина, Волинь, Закарпаття не були у складі історичних кордонів України.
Автор не зважає на те, що всі сучасні країни змінили свої територіальні межі в процесі історичного розвитку і, що порівнювати мапи 1654 року з мапами 2024 року є некоректним і нелогічним. Жодна країна світу нині не перебуває в межах кордонів XVII століття. Такий підхід — це маніпуляція, спрямована на насадження думки, що терени України були значно менші колись, ніж зараз і, що «не патріот Хмельницький» не мав амбіцій щодо розширення територій.
Топоніміка Південної України, зокрема, підтверджує те, що на цих теренах із часів ВКЛ живе корінне населення
Разом із тим, в статті охарактеризовано «безцінний внесок» російські імперії в розширення кордонів України. Ніхто не заперечує, що саме в ході російсько-турецьких воєн XVIII століття відбулось «приєднання» Криму і Південної України, а згодом, в результаті поділів Речі Посполитої — Правобережної України і Волині.
Та чи ці землі були приєднані до України? Чи турбувалася Катерина ІІ про створення Української держави в її етнокультурних межах? Відповідь очевидна — ні. Шляхом воєн з турками і нищенням польської державності захоплювалися етнічні землі кримських татар та українців і ставали частиною Російської імперії. Перебування під «протекторатом» російського уряду супроводжувалося нищенням української минувшини і самобутності. А щодо тези про залюднення Південної України за часів Російської імперії, то цей міф розповідали переважно в російські і радянській літературі. Царський уряд, справді роздавав землі південної України всім охочим: болгарам, полякам, сербам, німцям, молдаванам. Саме тому Південна Україна має таке національне культурне розмаїття. Але це не виключає того факту, що на цих теренах жило корінне населення, яке співіснувало з татарами і турками ще з часів Великого князівства Литовського. Що яскраво підтверджує топоніміка Південної України.
За Брест-Литовський мирним договором УНР було визнано незалежною, рівноправною державою
Щодо окреслення територіальних меж в період Української Народної Республіки, то Василь Стоякін використовує карикатурне більшовицьке гасло «в вагоне — Директория, под вагоном - территория». В якійсь мірі це так. Адже Українські визвольні змагання — це одночасно і приклад зрілості української нації, і абсолютне невміння політичної еліти консолідувати народ в єдину державу. Але ніхто не може заперечити того факту, що саме за часів Української Народної Республіки був підписаний Брест-Литовський мирний договір. За цим договором УНР було визнано незалежною, рівноправною державою. Українська Народна Республіка створювалася не шляхом війни і захопленням чужих територій, а шляхом суспільно-політичного договору.
На жаль, неможливість українських політичних еліт домовлятися і експансія російських більшовицьких сил знищили українську державність початку ХХ століття.
Радянська влада принесла на українські землі русифікацію і репресії
Завершує Василь Стоякін свою публікацію «вершиною» об’єднавчих процесів на українських землях — політикою Радянського Союзу. Зокрема, автор апелює до «несправедливої» оцінки ролі СРСР у приєднанні Західної України. Посилаючись на те, що і поляки були окупантами. Так вже сталося, що в першій половині ХХ століття Західна Україна була окупована і поляками, і німцями, і «совєтами». Однак, наслідки «окупації» цих земель були абсолютно різні. Радянська влада принесла масштабну русифікацію, гоніння релігії, зміну сталого соціально-економічного ладу, масові репресії. Фізичне нищення українців тривало фактично до середини 50-х років ХХ століття. Табори ГУЛАГу переповнювалися воїнами Повстанської Української Армії та членами їхніх сімей. Це є причиною «невдячності» українців.
Відносно Закарпаття і того твердження, що новоутворена Карпатська Україна «вовсе не стремилась присоединятся к Украине советской» і не асоціювала себе з Україною, а орієнтувалася на Угорщину… то є логічним питанням, чому ж назва держави — Карпатська Україна, а не якась інша?
У цілому публікація будується на досить старій, віджитій і потворній думці, що все для України нібито зробив «старший брат великорос» і Україну створив Ленін. У жодній історіографії, окрім російської або ж проросійської, така ідея не має місця.
Ці наративи — частина війни імперії проти своєї колишньої колонії, яка включає, окрім військової та економічної, ще і потужну інформаційну складову
Також прокоментував російський наратив фактчекер Сергій Штурхецький, Голова комітету Незалежної Медіа-Профспілки України (НМПУ).
— У 2014 році путін після анексії Криму заявив, що «проголошення Незалежної України не зовсім відповідало радянським нормам, які передбачають процедуру виходу з срср». Чи дійсно вихід України з срср був незаконним?
— Відразу відзначу, що я не зможу дати фаховий юридичний коментар, оскільки не є фахівцем з міжнародного права. Та я не думаю, що коментування кремлівських наративів потрібен саме фахівець із права, адже згадувані наративи — це частина війни імперії проти своєї колишньої колонії, яка включає, окрім військової та економічної, ще і потужну інформаційну складову. І юридичні норми тут ні до чого, тим більше коли ми чуємо про них про такого знаного представника «пітерської правничої школи» як путін. Це як у відомому українському прислів’ї — «Один дурень так закрутить, що і десять мудреців не розплутає». Зрештою, стиль ще радянського, а потім і російського керівництва як для міжнародної арени, так і для внутрішнього вжитку — брехня. Суцільна і безпросвітна. Нічого, крім брехні. Тому пересмикування фактів, маніпуляції із термінами та історичними подіями — це звична для кремлівської верхівки поведінка і от схоже, що лишень зараз на Заході почали здогадуватися про це.
У статті путіна «Про історичну єдність росіян та українців» чи не кожна теза має маніпулятивний або брехливий характер
Для путіна як офіцера КДБ розпад срср був великою історичною катастрофою. Він про це публічно оголосив 25 квітня 2005 року і можемо вважати, що з цього моменту , як у мультику про Сімпсонів, табличка «росія» знову змінилася на столі міжнародних переговорів на табличку «срср», власне, це була одна і та ж табличка, тільки на деякий час перефарбована. Щоб вже у нікого не виникло і сумнівів, що росія — це срср, ще наприкінці 2000-го року за «раннього» путіна було повернено на росію гімн, музика якого залишилася з сталінських часів.
Особливого загострення відчуття втрати отримало у грудні 2021 року. Тоді у фільмі, показаному на федеральному каналі, путін уточнив свій біль, для нього розпад срср став трагедією та «розпадом історичної Росії», тоді ж з’явилася теза про те, що держава втратила 40% територіі, населення та виробничих потужностей. До речі, тоді ж опитування ще відносно незалежного Левада-центру показало рекордний рівень ненависті росіян до українців, понад 60% росіян вважали українців найбільшими ворогами. Українці на десять пунктів випередили у ненависті традиційно «жахливих» американців! А рівно три роки тому, у липні 2021 року, на кремлівському сайті з’являється стаття, підписана путіним із промовистою назвою «Про історичну єдність росіян та українців». Чи не кожна теза із відносно невеликої за обсягом статті носила або маніпулятивний або й відверто брехливий характер. Чого варто лишень те, що у статті йдеться про українську мову як своєрідний «діалект російської», водночас на самому сайті кремля статтю чогось опублікувати і російською і українською мовами.
Для особливо допитливих раджу все ж дослідити питання і створення срср і його розпаду. Ви дізнаєтеся багато цікавого — наприклад, про те, що срср як такий… так і не був створений. Ну і якщо і пред’являти претензії щодо розпаду срср, то навряд чи це може росія Україні, яка навіть формально навіть маріонетковим урядом зразка 1922 року не підписувала ніяких угод з російською федерацією.
На чому би хотілося б наголосити, що даний російський наратив такий живучий, на жаль, тому, що Україна досі не випрацювала свого наративу, історично вивіреного і об’єктивного. Лише відносно нещодавно завдяки, у тому числі Олександру Зінченку, вийшов документальний фільм «Колапс...» та книга «Як українці зруйнували імперію Зла». Нам необхідно випрацювати наш наратив. Зрештою, ви бачите, до якої трагедії призвів ворожий наратив та, можливо, відсутність своєчасної реакції на нього.
— Виправдовуючи вторгнення росії в Україну, пропагандисти посилаються на те, що Україна не зареєструвала належним чином свої кордони в ООН, а також, що в Криму не був проведений окремий референдум, тому не може йтися про порушення кордонів.
— Знову маячня, шукаються зачіпки, які не мають ніякої юридичної ваги. Дискусію про такі «тонкі матерії», впевнений, припинять відразу будь-які фахові юристи, а якщо їм буде потрібно для аргументації очевидних речей певний час (зазвичай так буває в юриспруденції, коли очевидні речі доводяться не так вже і легко) — то в добру путь. Але змагання правників у красномовстві не повинно відбуватися під ракетними обстрілами, а судді — не сидіти під дулами автоматів. Злий сусід відібрав у вас силою ваше поле і замість того, щоб отримати покарання, контрибуцію і віддати належне вам — ще й сам позивається, бо бачте, на старих картах у вас десь не все було ще позначено. Делімітація кордонів до кінця не була проведена і довго не підписувалися угоди саме з через позицію росії. Мова йде не про прикордонний конфлікт за грушу коло плоту, а про відверту і наглу анексію величезної території, більшою за площею як Ізраїль і співрозмірною із Бельгією. Тому про що мова? Знову брехня, знову маніпуляція, знову спроба перевести справу у площину якихось навколоюридичних «нюансів», яких не існує. Є злодій. І цей злодій рано чи пізно віддасть награбоване і понесе покарання. Ось і весь нюанс. А щодо референдуму у Криму — то, даруйте — ви про що? Всі референдуми, які і могли би проводитися в Криму (за українським, звісно, законодавством), могли би щонайбільше носити рекомендаційний характер і аж ніяк не стосувалися б Державного кордону та Конституції України (про Крим уже йшлося вище, — прим. авт).
Ніщо не може виправдати нічим не спровоковану агресію росії. Міжнародна юстиція не так швидко, але поступово дає свої аргументи і на таку, здавалось би, очевидну тезу.
Можна, до речі, вести аргументовану дискусію щодо правомочності перебування росії в ООН взагалі і в якості члена Ради Безпеки, адже серед країн-засновниць ООН Україна нехай в якості УРСР та Білорусь в якості БРСР були, а росії ні в якій якості не було. Відкинувши свою історію (наповнену трагічними і не дуже приємними моментами — зрештою, як у всіх), росія натягнула на себе латану шовіністичну ковдру, яку назвала «історією». Присвоїли собі все — від кінематографу і (вибачте на слові) радянської поп-культури до російської мови і Перемоги у другій світовій війні… І на цій «простій» підставі вони тепер у 21 столітті від когось щось вимагають, бо «за їхніми даними» так було у 20-му та ще в 11 столітті… Я не кажу про будь-яку історичну логіку, я кажу про норми цивілізованого світу, в реалії якого це середньовічне імперське утворення не хоче вірити.
Справа не в юридичних нормах, а в самоусвідомленні українського народу
Звичайно, сприйняття росії як спадкоємиці срср на Заході формувалося не один рік і не одне десятиліття. Чи була це цілеспрямована політика увесь час — сказати можна із певними застереженнями, а от що була ця політика цілеспрямованою останні три десятиліття — то точно. Керівництво кремля надає великого значення зовнішньому враженню, блиску — на гарний фасад, який прикриває відхоже місце, вони не шкодують грошей і зусиль. Чи зробили ми, українці, достатньо для того, щоб протистояти цьому наративу? Вочевидь ні. Можливо, навіть і не задумувалися про це на державному рівні. Тільки зараз героїзм українського народу і запеклий спротив ЗСУ змусили світ зацікавитися і історією, і культурою і побачити на карті колишнього срср велику європейську державу, визначну культуру і чудових талановитих людей.
Справа не в юридичних нормах, справа в тому, що свідомість українського та інших поневолених в срср народів цілеспрямовано знищували і наша перемога (що означає для нас фізичне виживання) повністю залежить від того, наскільки ми швидко позбудемося рабського тавра у своїй свідомості. Смерть імперії — у самоусвідомленні поневолених нею народів. Про російський народ я поки що промовчу і про час, коли прийде його самоусвідомлення поза імперськими наративами, а от український народ, який вже розвалив срср, схоже, має зробити цю важку і невдячну роботу — очистити демократичну Європу від імперськості та авторитарного колоніалізму.
Отже, бачимо, що наведення росіянами «доказів» щодо незаконності Української держави є необгрунтованою маніпуляцією як з юридичної, так і з історичної точки зору. Що потрібно українцям, щоб впевнено протистояти ворогу у цій інформаційній війні? Знати свою історію, ретельно перевіряти інформацію і дотримуватися інформаційної гігієни, споживаючи контент у соцмережах.
Юлія Савва, Всеволод Кухаренко спеціально для Гард.City
