З цією родиною журналісти Гард.City вже спілкувалися у січні 2022 року, практично напередодні повномасштабного вторгнення. Родина не зовсім звичайна в традиційному розумінні цього слова. У ній — і власні діти, і прийомні. Тож журналістка поспілкувалася з Оленою Кудревич про те, як зустріли перший день великої війни, як живеться зараз. Цікавить редакцію тема імунізації населення, тож окремо розпитаємо, як велика сім'я пережила пандемію коронавірусу, чи щепилися тоді і як взагалі ставляться до вакцинації.
Олена Кудревич, первомайчанкаФото: з родинного архіву
Довідково
Олена Павлівна Кудревич — вчителька фізики. Працює у Первомайській гімназії №2. Родина велика: мати Тетяна Олексіївна, троє доньок, двоє синів. І хоч діти і свої, і прийомні майже всі дорослі, переважна більшість із них вже самостійно будує своє життя, однак мама залишається мамою — переживає, допомагає, підтримує.
«У нас звичайна нормальна родина, — говорить пані Олена. — Зі своїми плюсами і мінусами. Офіційно склад родини змінився, Врадїі наші, Яна та Сергій, виросли. Але по факту — нічого не змінилося. Вони наші. А менші діти вчаться у другій гімназії».
«Це було страшно — пояснювати дітям, що війна»
— Як ви пережили день 24 лютого? — цікавлюся на початку розмови.
— Про початок війни дізналася з телефонного дзвінка сина, — відповідає Олена Кудревич. — І що я? Перехрестила в умі дітей. Доньки тоді були в Миколаєві, Яна вчилася (Яна Врадій, прийомна донька — авт.). Потім вона виїхала в Польщу на рік, і повернулася в Миколаїв.
— А ви самі що робили в цей день?
— Заняття вела. У цей день у мене було 7 уроків. Ми працюємо дистанційно. О третій дня ми пішли з Кариною до магазину, бачили купу техніки, вона дуже злякалася. Пішли купити хліб, сірники, свічки. На той час у продажу вже нічого не було. Одна жінка з магазину біля ринку «Дерибасівського», від пошти якщо заходити — невеличкий продуктовий, каже: «Хліба вже немає, беріть муку». Це я так запам’ятала! Як вона, бідна, боїться, хвилюється, руки трусяться, але людям допомагала. Дала сірники, сіль, муку. Донька так тоді злякалася, що місяць із дому не виходила.
— А далі?
— Працювали. Школа працювала, й ми працювали. Тримали дітей за комп’ютерами, дали можливість батькам зібратися на силах, з духом, бо багато хто, як і ми, були в розпачі. А треба було тримати дітей.
Тож працювали і в цей день, і в наступний, поки щось вияснялося. Це було страшно — дивитися в очі дітям. Хоч і через екран. І пояснювати, що це війна. Чого не очікувала в своєму житті, то що мені доведеться таке робити.
Першочергова справа в такій ситуації — дізналися, хто де з рідних. Вибратися ж тоді з Миколаєва вже ніхто не міг. Спали ми одягнені першу ніч і всі разом. А потім плюнули і сказали: «Ні!» Є у нас дуже гарний проєкційний світильничок із зірочками на стелю, включили індійські пісні на ноутбуці. Щодня грали в настільні ігри ввечері. Виїхати думали, якщо ситуація вже геть стане поганою, тож критичну валізку зібрали.
Зараз намагаємося жити нормальним життям, наскільки це можливо. Влітку подорожували, їздили до рідних у Кропивницький, у Львів за цей час. Діти на гуртки ходять. Працюємо, вчимося. Звісно, донатимо, хвилюємося. Всі на телефонах. Стала молитися, раніше цього не робила. Кажуть, всі фізики вірять в Бога, значить, прийшов і мій час. Щовечора молюся, щоб зранку всі прокинулися. Але все нормально. Ми живемо.
«Все нормально. Ми живемо»Фото: з родинного архіву
Як родина пережила пандемію ковіду
— Щепилися? — просте запитання, яке для багатьох — як червона ганчірка для бика.
Однак пані Олена відповідає щиро і спокійно:
— Тричі. Перенесла щеплення більш-менш нормально. По-перше, ми були в таких умовах, що або ти вакцинуєшся, або звільняєшся. Тому що ми працюємо з дітьми і не маємо права не прививатися. Експеримент, не експеримент, але ми не хворіли. У моєму класі і дітей мало хворіло. Про вакцинацію від ковіду я розпитувала свого сімейного лікаря, вона підтвердила: вакцинуватися треба. Мама моя в групі ризику, теж щепилася.
«Ми — за щеплення»Фото: з родинного архіву
«Наша родина — за щеплення»
— А щодо рутинних щеплень? — продовжую розпитувати.
— Вважаю, що їх треба робити. Всі діти щеплені за графіком, як і годиться. Я прихильник вакцинації у будь-якому разі. Я знаю, що щеплення треба робити.
— Звідки у вас така впевненість?
— Розкажу вам цікаву історію. Чому люди вживають вітаміни? Колись давно, чи то в Китаї, чи у В’єтнамі у людей була дуже дивна хвороба. І ось вчені спостерігали таке. З’ясувалося, що хворіли наглядачі, а ув’язнені — не хворіли. Коли стали розбиратися далі, з’ясувалося, наглядачі їли очищений рис, а ув’язнені — не очищений. Отак відкрили один із вітамінів. Ніхто не хоче хворіти на віспу, на кір, на всі інші хвороби, то чому б не щепитися?
А потім я вам скажу так: хто не щепиться, то його особиста справа, але сиди тоді вдома і не інфікуй інших. У мене в класі 24 дитини, одна принесе кір і захворіють всі? На якій підставі, для чого?
Я й зараз, вже дорослою, роблю необхідні за графіком (мова йде про щеплення дорослих кожні 10 років проти дифтерії та правця - авт.).
У школі постійно проводимо роз’яснювальну роботу з дітьми: розповідаємо і про кір, і про дифтерію, і про туберкульоз та інші хвороби. Ми — за щеплення.
