Про прийомну родину Олени Кудревич з Первомайська

Тетяна Дуплик Журналістка

31 січня 2022 09:00

За кожною дитиною, що залишилася сиротою чи без батьківського піклування, — важка життєва історія. І тільки родина, де дитину оточує батьківська любов і турбота, здатна загоїти душевні травми. Олена Павлівна Кудревич зуміла створити належні умови для виховання та розвитку чотирьох прийомних дітей. Як їй це вдалося, що розповідають про свою маму діти та про формулу щасливої родини — читайте далі у нашій розповіді.

«Дитина буде щасливою лише в родині»

Родина Олени Павлівни велика: рідна донька, мати Тетяна Олексіївна, яка допомагає у всьому, і четверо прийомних діточок — сестра і брат Яна та Сергій Врадій, сестра і брат Каріна і Сергій Матвієнки. І хоч двоє з них вже студенти, а донька Тетяна давно пішла в самостійне життя — проживає і працює в іншому місті, та у свята збираються всі разом і будинок наповнюється привітаннями, радістю, успіхами, досягненнями та хвилюваннями.

Олена Павлівна Кудревич

— Олено Павлівно, що спонукало вас стати прийомною мамою? Ваші рідні підтримали рішення?

— Взагалі я хотіла усиновити дитину, але так сталося, що відразу двоє діточок увійшли в нашу родину, і я стала прийомною мамою. Я вчителька, можливо тому мала потребу допомогти цим діточкам. Мати і донька моє рішення підтримали, ми всі втрьох ходили відповідними службами, які на той час займалися прийомними родинами.

— Розкажіть про перше знайомство з Яною та Сергієм. Скільки їм було років? Якими були дітки?

— Я ще тоді працювала директором Центру технічної творчості, прийшла до притулку, а Яна з Сергієм були на занятті гуртка. Подивилася на них, як вони працюють, і вже через місяць ми їх забрали. Сергію було 7 років, а Яні — 8. Дітки були досить комунікабельними. З ними в нашу родину прийшли веселощі — пісні, танці. Вони займалися спортом — футболом, волейболом, туризмом, а також бісероплетінням, вишивкою. Весь час брали активну участь у шкільних конкурсах. Сергій був переможцем міського конкурсу «Лідер року» і в області на цьому конкурсі представляв наше місто, там посів ІІ місце.

— Як проходила адаптація дітей в родині і до чого ви були не готові?

— Кажуть, щоб дитина адаптувалася у прийомній родині, повинно пройти чотири роки. Це непростий період і для батьків, і для дітей. Але нам пощастило. Ми їх взяли навесні, а влітку у мене була відпустка і час на те, щоб присвятити його дітям, ми здружувалися, разом відпочивали. Сергій не вмів читати, за літо підтягнули всю шкільну програму. І Яна, і Сергій протягом наступних років добре навчалися у школі.

Я до багато чого була не готова, наприклад, що діти не привчені носити новий чистий одяг, ніколи не носили колготки, не їли і не бачили звичних для нас страв. Ти не можеш бути готовим до їхніх хвороб, тому що ти не знав дітей у їхньому ранньому дитинстві і не знаєш, як вони росли, розвивалися і як переносили ті чи інші хвороби. У Яни було дві операції через давню хворобу, і ми успішно з цим справилися, наразі все добре.

— У яких вузах навчаються Яна і Сергій?

— Яна — студентка Миколаївського державного аграрного університету, через півроку у неї захист диплому, а Сергій навчається у Харківському військовому інституті танкових військ. Обох держава забезпечила житлом.

— Розкажіть про діток, які виховуються нині у вашій родині.

— Влітку виповниться п’ять років, як в нашій родині з’явилися Каріна і Сергій. Мені зателефонували із Служби у справах дітей і сказали, що є двоє діток-сиріт, у яких закінчується термін перебування в притулку. Яким би не був інтернатний заклад, а дитина повинна виховуватися у родині.

— Ви стали для діток турботливою мамою, а що отримали від них натомість?

— Всього потрохи — і проблем, і радості, десь разом із ними розділиш їхні труднощі і печалі, потім радієш їхнім перемогам. Коли вони веселі і щасливі, то й мені добре.

— Як ви проводите вільний час із дітьми?

— Ми ходили у походи, на річку, читали книги, дивилися фільми, грали у шашки. Їздили на екскурсії до Миколаєва, Умані, відпочивали на морі, їздили в Карпати, піднімалися на Говерлу, відвідали багато міст Західної України: Дрогобич, Яремчу, Івано-Франківськ.

— Питання, яким часто задаються майбутні прийомні батьки: «Чи зможу я полюбити чужу дитину?» Тобто бажання є, але є й величезний страх. Що б ви порадили?

— У мене таке питання не стояло, тому що я вчителька, а вчитель апріорі любить дітей. Я люблю кожного з 24 учнів свого класу, хоч є слухняні і неслухняні. Люблю своїх прийомних дітей. Звісно, це нелегко, це велика праця, ми віддаємо себе, але чужих дітей не буває, і це основне, що рухає людиною у її рішенні. Тим, хто вагається, я скажу так: ви берете дитину, щоб подарувати їй родину. Щоб дитина була доглянута, відчувала себе потрібною, щасливою, побачила, що світ може бути іншим, з широкими можливостями. Ми їх наставляємо: ти маєш вчитися, маєш розвиватися, щоб бути готовим до дорослого життя. Тобто ми повинні підготувати дитину до потреб сьогодення. Бо з дитячого будинку вони виходять мало підготовленими до дорослого життя. Я завжди кажу, що прийомні родини — це шанс дитини на інше життя. Дитина буде щасливою лише в родині.

Про свою маму Олену розповідають Каріна та Сергій

Каріна: «Ми у нашій родині все робимо разом і це нас об’єднує. Я танцюю, ходжу на волейбол, займаюся туризмом, їжджу на різні змагання, добре навчаюся. Це все завдяки мамі. Наша мама добра, вродлива, працьовита, завжди у всьому нам допомагає. В житті я б хотіла бути такою ж, як вона».

Сергій: «Я навчаюся в 7-му класі, відвідую секції волейболу, футболу, гурток вишивання, туризму, танцювальний гурток, мрію стати військовим. В школі мені не важко, всі предмети подобаються, а якщо й виникають труднощі, то мама допомагає. Вона встигає гарно готувати, найбільше я люблю її пиріг з сиром і зеленню. Формула щастя нашої родини — це добро плюс взаємодопомога плюс дружба. Мамі я бажаю витримки, терпіння, здоров’я».

Читайте також: За 2021-й в Первомайську 82 дитини евакуйовані з місць, де їм загрожувала небезпека