Днями футбольна спільнота Первомайська відзначала річницю із дня народження Заслуженого тренера України Леоніда Кривицького. Саме його зусиллями футбол у місті вийшов на гідний рівень. І, напевно, той факт, що нині в Первомайську функціонують аж 5 дитячих футбольних шкіл, і є головним свідченням та спадком знаного фахівця. Бо керують цими школами чи то його вихованці, чи вихованці його вихованців.

Ми знайшли одне з великих інтерв'ю, яке дав Леонід Григорович виданню UА-футбол у далекому 1997 році, і яке опублікували на сторінках сайту того року, коли тренера не стало. Нам здалось, що буде цінно зберігати будь-які згадки про цю людину, тож пропонуємо вашій увазі розмову з Леонідом Григоровичем про стан справ у футболі наприкінці 90-х та сторінки його власної біографії.

Леонід Кривицький, футбол, ПервомайськЛеонід Кривицький, Почесний громадянин ПервомайськаФото: Одеський футбол

Вступ від автора

«Про Кривицького, його знамениту футбольну школу в Первомайську та київському клубі «Сталь» я вперше почув у далекому 97-му на 60-річчі Андрія Андрійовича Біби.

Чи треба говорити, що на урочистому банкеті в готелі «Спорт» було достатньо футбольних та державних знаменитостей – проте популярність Кривицького, його проникливий спіч на адресу ювіляра вразили.

– Я Леоніда Григоровича знаю ще по Первомайську, куди у 70-х «Динамо» приїжджало на «виставкові» ігри: там у нього була відома на весь Союз футбольна школа… – здивував мене Андрій Андрійович. – Він відданий футболу, знає його до молекул і, головне, – любить дітей. Яким чином він умів знаходити здібних хлопчаків у цій глибинці та доводити їх до рівня майстрів, гравців класних команд – зрозуміти важко!

І Андрій Андрійович відвів нас у тихий куточок – біля ліфта. І хоча програма того вечора не дозволяла подібних розслаблень, нам таки вдалося поговорити.

Після того я неодноразово бував на іграх хлопчаків зі «Сталі», писав про меморіал колишнього почесного президента «Сталі», народного депутата Олександра Ємця, кілька разів брав участь у традиційному турнірі на призи легендарного Євгена Рудакова, який дружив із Кривицьким уже півстоліття – з тих коли вони обидва грали за миколаївський «Суднобудівник»... Заслужений тренер України, президент дитячого футбольного клубу весь цей час доводив київським клубам-ветеранам, що «не Боги горщики обпалюють».

Такий клуб – один-єдиний у місті: «Динамо», ЦСКА, «Зміна» мають за своєю спиною команди вищої та першої ліги, входять до їхньої інфраструктури, користуюсь підтримкою Порівняно з міцними міськими клубами, «Сталь» була «дворовою» командою з великими амбіціями. І при всьому цьому Кривицький докладав максимум зусиль, щоб створити на «Теремках» футбольний ліцей, який покликаний певною мірою зрівняє шанси.

Я розкопав у своєму архіві нашу з Леонідом Григоровичем бесіду – стан українського футболу з кожним роком дедалі більше турбував фахівців, і це, звичайно ж, пов'язували із відверто занедбаним дитячим спортом».

Повернення до дитячого футболу

– Після Чернігова ви, зустрівшись у Києві з Анушем Фахрадяном, який влаштувався на «Теремках», вирішили повернутися до дитячого футболу.

– Ануш – безмежно відданий футболу та дітям людина. До речі, він – мій учень із первомайської школи. Закінчив Київський інститут фізкультури. Саме з його дітей і починалася наша «Сталь» – варто мені побачити, як працює з дітьми Фахрадян, відразу ж зайнявся створенням клубу. «Теремки» були, як то кажуть, міською околицею, звідки найздібніші молоді спортсмени роз'їжджалися по всьому Києву – ось ми й вирішили повернути дітей додому... І в жовтні 1996 року, заручившись підтримкою друзів, ми зареєстрували у Києві дитячий футбольний клуб. Система дитячо-юнацьких спортивних шкіл практично розвалилася, і тому лише створення подібних клубів могло залучити до занять футболом якнайбільше дітей із не зовсім забезпечених сімей, які не зуміли пройти відбір до визнаних міських футбольних центрів.

– Більшість тренерів клубу – ваші учні?

– Не зовсім так. Щоправда, чого гріха таїти, до своїх учнів ставишся, зазвичай, з великою довірою – позаду спільна футбольна молодість. І хоча я намагаюся не втручатися у безпосередню роботу тренерів клубу, але іноді помічаю, що свого часу я вчинив би інакше. Ануш Фахрадян, Алік Ваганов та Сергій Ященко пройшли мої «університети» у Первомайську, Олег Жданов – з Миколаєва, теж земляк... А ось Слава Косянчук, Олег Анісімов та Сергій Комащук – кияни. До речі, Анісімов свого часу як гравець котирувався дуже високо – чи не на рівні Олега Блохіна!

З команди 1986 року, яку довгі роки тренував Фахрадян, три гравці є кандидатами до збірної України (Вадим Мілько, Віталій Карпенко, Сергій Зелде), з 87-го року (тренер Ященко) – до збірної покликаний Сергія Діордиця, а Саша Брадул, який став чемпіоном України у складі РУФК, на нещодавньому турнірі у Вінниці був визнаний найкращим гравцем. Дуже перспективно виглядають вихованці Геннадія Жданова – 1989. Раджу звернути увагу. До речі, син Жданова вже два роки тренується та грає у французькому «Метці» разом із Сергієм Скаченком та молодшим Заваровим. Останнім часом він навіть капітанствує у другій команді цього клубу.

– Розумію, що створення футбольного ліцею в «спальному» районі заслуговує на окрему розмову, але, якщо можна, двома словами про це незвичайне явище у спортивному житті міста.

– Згодом ми «доросли» до футбольного ліцею, який планували відкрити на базі 269-ї середньої школи: відремонтували там занедбане покинуте приміщення, завезли обладнання, організували бібліотеку, упорядкували територію. Тут маленькі футболісти не лише займатимуться своїм улюбленим видом спорту, але й жити на повному забезпеченні, та навчатися у школі. Адже сьогодні в наших командах грають діти, яким доводиться їздити на тренування чи не за 50 кілометрів! Популярність «Сталі» настільки зросла, що є чимало охочих з інших регіонів України стати «сталеварами»! Бюрократичну «оборону» нашим «форвардам» пробити було не під силу!

Компроміс між спортом та освітою

– Більшість дитячих тренерів з різних видів спорту переконують нас, що «рятують дітей від згубного впливу вулиці, від пияцтва та наркоманії, зменшують кількість хуліганів». Але регулярно займаючись, скажімо, футболом, діти відволікаються ще й від регулярного навчання, читання книг, журналів і, за великим рахунком, самоосвіти.

– Ми завжди щось втрачаємо, але при цьому щось і знаходимо. Але життя різноманітне і в ньому все взаємопов'язане. Що стосується «гри мільйонів», то є футбол, у який грають мільйони, а зацікавлено дивляться одиниці, а є футбол, який демонструють одиниці видатних виконавців, і мають мільйони шанувальників. Великий футбол приваблює своєю красою, проте самі футболісти найчастіше марнують своє здоров'я. Звичайно, хлопчик, який займається футболом, міг би в цей час цілими днями сидіти і займатися «корисною» справою і не витрачати здоров'я «на дрібниці».

Але ж не можна весь час сидіти за книжкою – конче треба побігати, «пограти» м'язами. Треба вміти все це поєднувати: гармонія – понад усе. Просиджуючи годинами біля комп'ютера, людина теж може втратити здоров'я. Все добре в міру, і викладач, і тренер мають допомогти знайти золоту середину – це дуже необхідно.

Завжди спорт давав можливість вихідцям із середніх та нижчих соціальних прошарків досягати успіху в житті – це реальність. А зараз дуже багаті люди просять мене взяти дітей. Я приймаю їх, але попереджаю, що у футболі потрібно кров проливати і піт, інакше толку з них не буде. Але, крім усього іншого, спорт все ж таки прищеплює дисципліну, уміння працювати, розвиває волю, почуття колективізму, мужність, уміння уживатися в колективі.

– Я знаю, що Анатолій Бишовець намагався і у дитячих командах, і з дорослими прищепити людям культурні навички. Зокрема, у «Шахтарі». Через це його звідти й забрали.

– А хіба тільки тренер прищеплює культуру? Запитайте у школяра, хто такий Джек Лондон – скоро з наших шкільних програм вже й Шевченка та Тютюника не знатимуть!

– Припустимо, що всі спортивні школи знову відкриті і всі бажаючі грати у футбол можуть це зробити – суцільна країна футболу!

– У нас, в принципі, так і є. У футбол грають: Кабінет міністрів, Верховна Рада, банкіри, журналісти. І, коли батьки чують, що Шевченка продали за величезні мільйони доларів, то намагаються влаштувати своїх дітей у динамівську секцію. І невтямки їм, що, якщо дитина потрапила до секції, це ще не означає, що вона гратиме в «Динамо». Згадайте, скільки гравців, вихованих динамівськими тренерами, закріпилося у футболі? Виходить, починаючи від Блохіна, – десяток людей! А випускає школа щороку десятки, якщо не сотні.

Про стан справ у дитячому футболі

– В Україні створена дитяча футбольна ліга.

– Так, вона створена. А де грати, на яких полях? Конча-Заспа – для еліти, а де можуть грати діти? Київ упорядковується, відновлюють пам'ятники та храми, будують хмарочоси. А що збудовано для спорту, для дітей? У нас, у ДСШ «Сталь», в ліцеї на «Теремках», можна без усякої вирубки дерев мати чотири-п'ять футбольних полів – місця скільки завгодно. Але отримати дозвіл ми не можемо.

Розвиток дитячої школи в Первомайську

– Ви двадцять років працювали у Первомайську – там створювати футбольну школу було легше?

– То був радянський час, коли дитячим спортом займалася держава. У Первомайську стояла ракетна дивізія. За допомогою ракетників ми збудували на стадіоні гуртожиток на 60 осіб, три квартири для спеціалістів. Допомагали нам і шефи із Южноукраїнської АЕС. Наразі таких людей називають спонсорами, тоді це були просто добрі шефи.

Дітей видивлялись на шкільних змаганнях як у місті, так і в навколишніх селах: насамперед відбирали капітанів команд – вони завжди найкращі. Поселили всіх разом, організували у школі спецклас, домоглися через Міністерство освіти субсидій (1 карбованець на людину!) на гарячі обіди. Батьки привозили з дому картоплю, сало, масло, яйця – вечерю та сніданок хлопці готували самі.

Спочатку ми задовольнялися перемогами над дворовими командами, а згодом стали виїжджати за межі області. «Торпедо» (Москва), ЦСКА, «Зміна» (Ленінград), «Динамо» (Київ), «Жальгіріс» (Каунас). До цього нам вдалося перемогти в Україні, де основним конкурентом була «Дружба-Оболонь», – по суті , збірна Києва. З цією командою працювали відомі тренери Микола Кірсанов, Вадим Сосніхін, Анатолій Бокатий.

Голови у наших хлопчаків не запаморочились, і наступного року ми посіли друге місце в розіграші Кубка ЦК ЛКСМУ «Юність», поступившись лише в серії одинадцятиметрових одноліткам з Донецька.

1979 року на базі нашої школи створили збірну області і ми виграли всі попередні зустрічі, перемогли у півфіналі, а у фіналі, на стадіоні «Динамо», у присутності 18 тисяч глядачів обіграли навіть збірну Києва.

У 80-му ми, переможці республіканської Спартакіади школярів, взяли участь у першості України та з тріумфом стали чемпіонами. У фіналі були переможені «Динамо» (Київ) – 5:0, «Дніпро» (Дніпропетровськ) – 3:0 та харківський «Авангард» – 1:0.

Про своїх вихованців

– Ви підготували багато футболістів для різних команд – назвіть хоч кількох.

– Будь ласка. Юрій Дмитрулін та Сергій Ященко («Динамо» Київ), Юрій Барсуков та Тімерлан Гусейнов («Чорноморець»), Юрій Бондарєв («Балтика»), Андрій Грушанський («Локомотив» Вінниця). Також Микола Артюх (СКА, Київ), Валентин Чебаков (переможець європейських змагань школярів), Сергій Найденко (призер та чемпіон Європи), Юрій Заботкін (чемпіон СРСР), Віктор Сологуб (чемпіон СРСР), Сергій Завальнюк (переможець Азіатських Ігор у Японії) , Фергана).

Перший випуск у мене був у 70-му році, а загалом близько 400 людей вийшли з нашої школи. Звісно, завжди є люди, які йдуть до якоїсь своєї мети. У будівельному інституті працює доктор технічних наук Леонід Чебанов, служить у Києві дипломат В'ячеслав Лоскутов – коротше кажучи, солідних людей достатньо. Зі 400 випускників первомайської школи різних років десь 150 мають вищу освіту.

Подальша кар'єра після Первомайська

– А яким був ваш подальший послужний список?

– Після Первомайська опинився у чернігівській «Десні», – запросив Євген Горянський, потім його там змінив Михайло Фоменко – попрацював і з ним. Далі – Київ, де я працював заступником директора Асоціації спортклубів України – Олег Петрович Базилевич. Коли його призвали до збірної, я опинився у Республіканському спортінтернаті президентом спортклубу «Олімпієць». Там у нас працювало дев'ять заслужених тренерів України, серед яких Рудаков, Хмельницький Качанов, Горбач, Медвідь, Киянченко.

Повернення до витоків: перші кроки у футболі

– А тепер давайте згадаємо, як ви прийшли у футбол: Рудаков мені багато про це розповідав.

– З Женею ми грали у Миколаєві доти, доки його не забрали до київського «Динамо». Він приїхав до нас із московського «Торпедо» і я добре пам'ятаю, як з нього ставав воротар.

До миколаївського «Суднобудівника» я навчався у Києві, у республіканській ФШМ (футбольна школа молоді), де нам викладали футбольну науку Володимир Миколайович Балакін та Антон Леонардович Ідзковський. З тієї знаменитої футбольної школи вийшло багато відомих гравців. Назву лише кількох: Біба, Базилевич, Трояновський, Крощенко, Терлецький, Олександров. А в нашій групі, 1939 року народження, тренувалися: Богачек, Котельників, Балаба, Мозгунов, Клименко, Корнієнко, Лобановський.

Після Миколаєва був донецький «Шахтар», ЦСК МО, СКА (Одеса), знову Миколаїв, за ним – Нікополь, Кадіївка. Тяжка травма – і у 24 роки довелося переходити на тренерську роботу. Назву лише кілька прізвищ своїх тренерів: Балакін та Ідзковський – у Києві, Дангулов та Жуков – у Донецьку, Аркадьєв, Бобров та Чмсіохвалов – у Москві, Шапошников – в Одесі, Ошенків – у Миколаєві, Грубер та Борисов – у Нікополі, Жуков та Щербатенко – у Кадіївці. Хіба можна було після цього не стати тренером!

– Рудаков розповідав про якийсь детектив з армією.

– Було таке! З «Шахтаря» в Москву мене везли в супроводі автоматників – не хотілося в армію. Але в ЦСК МО підібралися такі люди, що я скоро забув про свою несвободу, здається – футбол все переборов. Потім уже в іншій армійській команді – Одеського військового округу, став чемпіоном України та двічі Збройних Сил.

Авторська післямова

Приходить час і збираються в далеку дорогу наші близькі рідні та друзі. Льоня прагнув робити людям добро і часто зверталися до нього по допомогу.

Лише тиждень тому у Первомайську відбулася товариська зустріч між командами МФК «Первомайськ» та ветеранами «Динамо» (Київ). Центральний стадіон міста, на якому ще у 60-х грав Леонід Кривицький, був вщерть заповнений. Динамівці, на чолі з давнім приятелем Леоніда Григоровича Андрієм Бібою, перемогли 2:1. Символічно, що рахунок у першому таймі відкрив Вадим Кривицький! Після перерви рівновагу відновив Віктор Насташевський, а переможний гол за гостей забив Олег Саленко. У складі «Динамо» також грали: В'ячеслав Кернозенко, Андрій Баль, Віктор Леоненко, Віталій Косовський, Юрій Дмитрулін, Сергій Коновалов, Віктор Мороз, Олександр Радченко, Володимир Лозінський, Сергій Беженар, Артем Яшкін, Сергій Ребров».

Пропонуємо насамкінець згадати той пам'ятний матч на архівних світлинах:

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися