Про спорт під час повномасштабного вторгнення, поїздки первомайських каратистів до інших країн, співпрацю з місцевою владою та плани: з головою Первомайської федерації кіокушин карате, тренером з 27-річним стажем Юрієм Галімоном спілкувалася журналістка Гард.City.
Це наша далеко не перша розмова з Юрієм. Ми часто зустрічаємося, обговорюємо проблемні питання, вирішуємо спільні завдання, а за час повномасштабного вторгнення ми ще й стали партнерами-волонтерами. Зараз, у першій розмові 2024 року, торкнулися теми спорту в умовах війни. Що мотивує продовжувати розвиватися в обраному напрямку та хто підтримує в цей непростий час?
Юрій Галімон праворучФото: з особистого архіву Юрія Галімона
«Війна нас дуже змінила і ми більше ніколи не будемо такими, як були раніше»
— Як повномасштабне вторгнення росії вплинуло на розвиток карате в Первомайську? — запитую Юрія.
— Ми відчули на собі в повній мірі вплив повномасштабної. По-перше, чимало наших дітей виїхали за кордон. По-друге, перші місяці ми не могли зовсім займатися, оскільки був дуже великий страх перед тим, що може щось статися: приліт чи щось інше. По-третє, батьки були зайняті точно не дітьми. Просто стояло питання про виживання, тому про спорт всі думали в останню чергу. І лише через півроку почали виходити люди зі стану заціпеніння і ми почали потихеньку працювати. Звісно, втрачено було багато часу, тож потрібно було все це компенсувати. Я батькам неодноразово казав: «Війна рано чи пізно закінчиться, побутові проблеми ми рано чи пізно вирішимо, фінансові проблеми ми теж вирішимо, а ось час на виховання наших дітей ми втратимо, якщо зараз не візьмемося за відновлення тренувань та планування змагань». І десь наприкінці 2022 року та на початку 2023-го ми почали виїжджати, хоча, одразу скажу, було дуже непросто. Були такі, хто не відпускав дітей на змагання, хто просто не їздив, бо була реальна небезпека, а ми як організація відвідували змагання по всій Україні. Звісно, я розумів свою відповідальність за організацію поїздок, за спортсменів і їхніх батьків. Треба було прорахувати і місце поселення, щоб поруч було укриття, продумати, чим будемо їхати, яка наша буде поведінка. Для прикладу, на одних із змагань в Києві ми більшу половину часу провели в бомбосховищі. Тому дуже сильно вплинула війна на усіх нас. І я уже неодноразово говорив: «Війна нас дуже змінила і ми більше ніколи не будемо такими, як були раніше».
— Попри ситуацію, ваша Федерація не відмовилася від поїздок на змагання, а наші юні спортсмени продовжують здобувати перемоги. На вашу думку, вторгнення для наших спортсменів дає наснагу виборювати ще більше перемогу чи, навпаки, більше заважає?
— Відмовитися від змагань ми просто не маємо морального права. Я вважаю, що наша робота, робота волонтерів, вчителів, підприємців, органів місцевого самоврядування — все це впливає на наш загальний результат. Кожен із нас бере участь в тому, щоб ми могли перемогти, зберегти життя, і могли в подальшому залишитися з тими знаннями, які ми отримали до початку війни і продовжувати їх розвивати. На даний час Федерація виховує дітей, батьки яких безпосередньо виборюють перемогу. І я дуже добре розумію, що на нас лежить відповідальність за виховання їхніх дітей. Все це мотивує нас на перемоги, на підтримку армії. І я вважаю, що кожному із батьків-військовослужбовців приємно, що їхні діти мають можливість тренуватися, їздити на змагання та перемагати. Вони бачать, що ми використовуємо всі можливість для того, щоб продовжився розвиток дитини, країни, міста, області. Вважаю, що ми проводимо колосальну роботу — і це нас мотивує на ще більші звершення. Тому в минулому році ми відвідали дуже багато змагань, привезли дуже багато нагород, за що мали слова подяки від наших військових. Був у нас такий випадок, коли один із батьків просто під час служби, на бойовій позиції, організував перегляд фінального поєдинку на чемпіонаті світу Насті Давиденко. Я був дуже розчулений цим. Значить, наша робота важлива, якщо батьки навіть попри обстріли готові їй приділяти увагу.
— Яка ситуація з тренувальними базами? Хто допомагає? І чи є шанс завершити ремонтні роботи, розпочаті колись?
— На жаль, про шанс завершити ремонтні роботи ми не говоримо. У нас ще залишилася одна кімната, яку нам потрібно обладнати, але це не критично і не є питанням першого плану. В принципі, умови у нас гарні. Ще депутати минулого скликання нам допомогли придбати татамі. А це, щоб ви розуміли, один із головних моментів у заняттях карате, бо татамі для дітей — це річ номер один. Тож дякуємо усім, хто був причетним до виділення коштів. Якось ми зустрілися з обласним начальником департаменту у справах молоді та спорту Михайлом Ніколаєвим, то він був дуже приємно здивований тим, що ми маємо такий тісний контакт з депутатами та органами місцевого самоврядування, і що вони настільки серйозно допомагають нам, навіть за умови того, що ми не є спортом олімпійського резерву. Дивувався, як нам вдалося залучити такі колосальні кошти в нашу організацію. Тож якщо ми зважимося в цьому році на проведення змагання всеукраїнського рівня (у Первомайську — ред.), то обов’язково запросимо його до нас, щоб поділитися досвідом. Я хотів би, щоб це була тристороння зустріч: міський голова, депутати, які нам допомагають, та спортсмени. Я думаю, що така наша тісна співпраця — це результат постійної комунікації. У 2023 році ми отримали велику допомогу від влади. Безпосередньо за ініціативи міського голови були виділені кошти на міжнародні змагання, і наші багаторазові чемпіони Анастасія Давиденко, Станіслав Струкуленко та Анна Мєлєга мали можливість взяти участь у чемпіонаті світу в Нідерландах. То це колосальна допомога, бо поїздка була дуже витратною, але ми звернулися з проханням — і реакція була миттєвою. Зранку звернення — до вечора реакція. Це в спорті називається атака і відповідь.
Юрій Галімон та Олег ДемченкоФото: з особистого архіву Юрія Галімона
«Будь-який спорт має бути більше, аніж спорт»
— Що вас мотивує продовжувати розвивати цей напрямок спорту?
— Перш за все, будь-який спорт має бути більше , аніж спорт. Це має бути життя. І якщо людина проживає своє життя спортом, то це є велика мотивація. Якщо людина буде відноситися до спорту просто як до роботи, то не буде ніякого результату. Велике мотивування для нас, як спортсменів, є військовослужбовці. Їхній спротив нас надихає, і ми з великою дякою та шаною до цього ставимося. Саме завдячуючи їм ми маємо можливість розвиватися та продовжувати свою справу.
— Зараз у Федерації триває зміна поколінь. Наскільки це важкий етап перебудови?
— 27 років я займаюся цим видом спорту, це більша половина мого життя. І в принципі постійно йде зміна поколінь, оскільки багато дітей, закінчивши навчання в рідному місті, виїжджають в інші міста. Тому зміна поколінь у нас відбувається постійно. Раніше, десь на початку 2010 року, я виміряв зміну поколінь п’ятьма роками. Кожні п’ять років ми формували основний склад, і уже через кожні п’ять років ми брали участь у чемпіонатах світу. У нас була можливість, завдячуючи депутатам та місцевим органам самоврядування, брати участь у міжнародних змаганнях. Ми з 2011 і до 2017-го, і в 2023 році побували практично на всіх чемпіонатах Європи. І це були поїздки за кошти громади. Вони нас делегували та відряджали. Також нам довелося двічі взяти участь у дуже фінансово-витратних змаганнях. Це чемпіонат світу в Японії (2012 рік) і 2017 рік. От вам вимір за п’ять років. За цей час ми виховували спортсменів, які давали результат світового рівня. Тому покоління рухаються, діти ростуть і уже наші випускники приводять до нас своїх дітей.
— Розкажіть, наскільки великий попит є серед дітей і зацікавленість карате?
— На жаль, даний вид спорту дуже жорсткий і психологічно важкий. Тому зараз дуже мало дітей обирають саме цей вид спорту. Бо це величезна робота батьків із дітьми. Це, в першу чергу, налаштування дітей на потужну фізичну роботу. А це зробити дуже важко, бо діти по своєму стану природно живуть інстинктами. Це їжа, сон та гра. І примусити працювати дитину дуже важко, це колосальна робота батьків, перш за все. Тренери теж долучаються до цього процесу, але це більше робота з батьками. І якщо у нас немає контакту з батьками, то дитина не буде ходити й працювати. Тому що отримувати такі фізичні навантаження — дуже важко, отримувати синці — це дуже важко для дітей в такому віці. Недоотримувати все те, чого вони бажають, і давати те, чого вони не бажають, повірте, дуже важко. Хіба можна примусити дитину їсти, якщо вона не хоче? А тут ми примушуємо дитину працювати. Я не знаю, чому так, але, мені здається, і війна вплинула на те, що діти стали менш зацікавлені цим видом спорту. Можливо, через те, що батьки стали більше цінувати час, проведений із дітьми. І це все в комплексі призводить до того, що діти перестають відвідувати тренування. А якщо ти випав із тренувального процесу — повірте, надолужити не так просто. Бо всі уже попереду, а тобі потрібно наздоганяти. Тому зацікавленість є, але далеко не всі витримують навантаження.
«Чим більше я займаюся, тим важче довести собі, що щось зробив неправильно, особливо, коли є результат»
— Чи маєте план дій, «дорожню карту», з якою продовжуєте свою роботу? Яких заходів для покращення розвитку карате необхідно вживати?
— План дій завжди є. Найперше — це іти до чемпіонства, бути неперевершеним. Щороку я змінюю план дій або, іншими словами, це інша дорожня карта. Це все залежить від роботи над помилками, від того, що ми бачимо, що має бути в наступному році. Тобто ми постійно змінюємо напрямок, тренувальний процес, роботу з батьками. У нас все це на постійній основі. І я як тренер маю постійно навчатися, і я це роблю, як би мені це важко не давалося. Чим більше я займаюся, тим важче довести собі, що ти щось зробив неправильно, особливо, коли є результат. Одна справа, коли його немає, тоді чітко розумієш, що ти щось неправильно робиш, неправильно розписуєш тренування, неправильно визначаєшся з напрямком, і зовсім інша справа, коли є результат. І ти маєш зрозуміти, що він має бути ще кращим. Тому у нас постійно іде робота над удосконаленням як тренерського складу, так і робота з батьками та дітьми. І планах в цьому році взяти участь в чемпіонаті Європи. Головне — визначитися, коли і де. Це все буде залежати від фінансових можливостей, бо чемпіонат Європи буде проходити за різними версіями. Ми будемо визначатися, де нам буде фінансово легше взяти участь, і від цього уже будемо відштовхуватися і будувати напрямок роботи.
— Які у вас стосунки з органами влади?
— Вважаю, що робота в цьому напрямку налагоджена. Дуже тісно контактуємо і з міським головою Олегом Демченком, і з депутатським корпусом. Можливо, менш налагоджена зі структурними профільними підрозділами, але маємо надію, що ми будемо в орбіті наших безпосередніх кураторів.
«Перед нами стоїть завдання: гідно тримати прапор України»
— Які пріоритетні завдання сьогодні у Федерації?
— Пріоритетні завдання — це оновлення складу нашої збірної. У цьому році, вперше за роки існування нашої організації, ми включаємо спортсменів дванадцятирічного віку на противагу чотирнадцятирічним. Тобто, це говорить про наш постійний рух. В цьому році буде два спортсмени 12-річного віку, які братимуть участь в чемпіонаті Європи. Це для нас є пріоритетним, бо дуже мало в місті підлітків, і нам потрібно орієнтуватися на молодший склад. І вже будемо залучати їх до участі в таких серйозних змаганнях. Це дуже ризиковано, тому що вони ще не дуже міцні в психологічному плані для таких відповідальних змагань, але іншого виходу у нас немає. Доводиться іти на такі кроки. Тут є ризик, що дитина після таких відповідальних змагань може перестати займатися взагалі спортом. Не дай бог вона програє, і тоді може статися певне знецінювання своїх можливостей. Вкладено ж багато: тренування, зусилля, виконання завдань і — раптом невдача на змаганнях. Це величезна відповідальність: представляти Україну на європейському рівні. От на останніх змаганнях, які були в Нідерландах, наш координатор Анастасія Галімон відзначала, що дуже переживали основні перші номери нашої команди. І це при тому, що всі вони мають колосальний досвід у такого рівня змаганнях. У Давиденко та Струкуленко за плечима уже по шість змагань міжнародного рівня. І вони хвилювалися. То вже що говорити про дітей дванадцятирічного віку, які уперше їдуть за кордон на такі вагомі змагання, уперше стоятимуть під прапором держави, та ще й у той час, коли перед нами стоїть завдання — гідно тримати прапор України.
— Ви відомий максималіст. Завдання перед Федерацією стоять також дуже вагомі. Як вважаєте, які з них реально виконати уже навесні?
— Ми вибудовуємо плани і фанатично рвемося до втілення їх у життя: це наші щотижневі поїздки на змагання, щоденні виснажливі тренування і виклики собі. Коли запитують мене: «Навіщо тобі це потрібно?», то я відповідаю: «Ми робимо виклик межі можливостей». Колись дуже давно я читав книгу «На межі можливостей» і з тих пір одержимий ідеєю: або перетнути цю межу, або здатися. І тільки на межі цього фанатизму, постійного відчуття ва-банку ти можеш рухатися вперед, по-іншому не буде. Якщо ти зволікатимеш, переживатимеш та шукатимеш неможливості та нездатності — це шлях в нікуди. Краще тоді нічого не розпочинати, але якщо уже розпочали, то треба ставити планку максимальну і будь-якою ціною йти до перемоги.
— Скільки годин на добу ви працюєте?
— Я працюю, як то кажуть, 24/7 і 365 днів на рік. Я просто пашу. І це не лише в фізичному напрямку, я багато читаю про спортсменів, тренерів, аналізую їхню діяльність. Причому мені цікаві усі спортсмени. Я дивлюся, як вони тренуються, як удосконалюються, бо ж в принципі завдання у всіх одне — перемога. І ми з усіма спортсменами однакові у своїх цілях. Тому у мене немає такого, щоб я сидів і читав, для прикладу, про нові автівки. У мене їх дві: одна 2005 року, інша —батьківська, 1990 року. Знаєте: чи на жаль, чи на щастя, але я живу абсолютно іншим. Я живу спортом і все моє життя крутиться навколо цього.
— Ви вважаєте себе щасливою людиною?
— Я щасливий, бо я займаюся улюбленою справою і отримую за це кошти. Звісно, що хотілося б отримувати більше, бо дуже великі витрати маємо всередині Федерації. Це все затягує не лише бюджет організації в борги на роки, а й бюджет сімейний. Бо ж вся моя родина дотична до цього виду спорту. На жаль, іноді буває так, що коштів не вистачає, але по-іншому не виходить і не поки вийде.
— Яка допомога могла би стати у нагоді розвитку Федерації?
— До повномасштабної війни протягом трьох років Федерації владою виділялися кошти на поїздки спортсменам. То у нас була впевненість у тому, що спортсмени їдуть, беруть участь і частина коштів їм повертається. Отримані кошти з бюджету ми розподіляли спільно з батьками на загальних зборах. Ми лишали кошти на міжнародні поїздки і більшу частину, а це десь 70%, витрачали на поїздки по Україні. Нам вистачало на 130 відвідувань змагань. Це було дуже круто, адже було значне розвантаження батьківського бюджету. Батьки могли теж поїхати, підтримати своїх дітей, а це впливало на результативність. І батьки знали, що певна частина коштів їм повернеться, бо було звідки відшкодовувати. З такою пропозицією ми ще до війни звернулися до місцевої влади. Тоді було внесено зміни до програми, змінювався паспорт програми і виділялися кошти. Було б круто, якби сьогодні таку практику відновити! Я розумію, що важко забезпечити всіх, але, мені здається, що потрібно дивитися по результативності. Очільники спортивних організацій демонструють свої показники і кращим виділяються кошти. Це було би круто. Приміщення у нас є, в принципі, знаряддя завдяки депутатам теж є. Це подяка Наталії Клименко, Валентині Целіщевій, Олегу Горіцину, Олександру Кукурузі. База у нас створена гарна для тренування. Або ще є такий варіант: можливе придбання автобуса для Федерації, щоб ми могли самостійно виїздили на тренування. На відсотків 60-40, ми уже підраховували, була б дешевша поїздка. Мріємо про такі два варіанти. Маємо право на мрію, бо вона завжди веде до перемоги.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
