48-річний професійний військовослужбовець Микола (прізвище не називаємо з питань безпеки — прим.ред.) має тридцятирічний військовий досвід та багато відомчих нагород, але навіть він не уявляв, яке пекло на нашу землю принесуть росіяни. Про справжню війну дізнався у 2014 році, а всі жахи «русского міру» пізнав під час оборони Маріуполя та десяти місяців в російському полоні. Повернувшись на Батьківщину, він продовжує нести службу — захищає територіальне море і узбережжя на Одещині від проникнення ворога. Біляївка.City зустрілися з ним, щоб почути його історію та поділитися нею зі своїми читачами.

Криком побратима «Почалося!» Микола зустрів повномасштабне вторгнення у місті Маріуполь. За кілька хвилин до того, йому зателефонувала дружина з рідного Бердянська — у них вже лунали вибухи.

Згадує, що мріяв стати військовим з дитинства, хотів бути, як дідусь. У 18 років пішов на строкову службу. 25 років відслужив на суходолі у Державній прикордонній службі України, а з 2020 року — став морським прикордонником в 23-му загоні Морської охорони Держприкордонслужби. На момент повномасштабного вторгнення мав близько 30 років загального стажу служби за плечима, але не уявляв, що доведеться брати участь в такій великій війні.

Ситуація загострювалась протягом всього лютого, тож підрозділ, де служив Микола, був приведений у бойову готовність. В ніч на 24-те лютого чоловік якраз відпочивав після вахти, і тоді навіть не здогадувався, скільки випробувань доведеться пережити вже найближчим часом.

Фільм жахів з елементами бойовика — в реальності

З перших днів повномасштабного вторгнення захисники Маріуполя прийняли на себе потужний удар. Вже 1 березня почався відлік оточення та блокади міста. Щільність обстрілів постійно зростала. Ворог не жалів нікого: поруч з військовими тисячами гинули цивільні. Їх тіла лишалися просто посеред вулиць міста. Когось встигали поховати у дворі, а більшість просто лежали на узбіччях — ледве прикриті тим, що потрапило під руки.

— Пам’ятаю, як біг однією з вулиць, — згадує Микола, — а на тротуарі лежала літня пара. Їх вбили ці виродки. Чоловік був у капюшоні, не видно обличчя, а жінка взагалі нічим не прикрита. Я швидко знайшов якусь ганчірку, накинув на неї. А перехожий, який це побачив, сказав, що вони так вже другу добу лежать. Я досі не можу усвідомити, як така твариняча жорстокість могла виникнути в сучасному світі.

У ті хвилини, — розповідає військовий, — у нього не було часу ставити собі такі питання. Кожен день був, як фільм жахів з елементами бойовика. Вони робили все, аби зупинити ворога, не пустити його далі, не дозволити вбивати, ґвалтувати й калічити невинних українських жінок та дітей. Півтора місяці Микола та його побратими з 23-го загону Морської охорони у складі Сил оборони пліч-о-пліч мужньо тримали оборону в повністю оточеному місті. Їх сили були нерівні, але вони не здавалися.

Фото: Біляївка.City

Найстрашніша ніч

— 15 квітня о 4-й ранку нам віддали наказ перебазовуватися на Азовсталь, — згадує Микола, — це була найстрашніша ніч у моєму житті. Ми їхали крізь обстріли з усіх сторін, ніхто не знав, доїдемо ми чи ні. Зрештою ми таки дісталися перших бункерів Азовсталі. Вони були розраховані на 100 людей, а нас там було близько 400 разом з лежачими «трьохсотими» (пораненими людьми – прим. ред.). Коли вже й туди вдарили декілька разів — під супроводом хлопців з «Азову» малими групами по майже відкритій місцевості ми перебігали вглиб Азовсталі. Усі називають це справжнім проривом, а для нас це була просто лотерея — де ставкою було наше життя. В ту ніч я втратив багато своїх побратимів. Досі не знаю, як сам залишився живим.

На Азовсталі розпочався новий етап боротьби за виживання. Більшість запасів їжі та медикаментів залишилися на військових базах у Маріуполі, перевезти вдалося лише частину. До того ж, на заводі знайшли прихисток і цивільні люди. За неофіційними даними їх було кілька тисяч. Вони рятувалися без нічого. Тож військову провізію довелося ділити на всіх — на солдат та на цивільних.

— Ми не знали, як довго доведеться жити під землею. Тому намагались мінімально використовувати ресурси. Пам’ятаю, як на Великдень росіяни зробили “подарунок” — «затрьохсотили» голуба, який впав на нас просто з неба. Ото у нас була святкова вечеря — голуб, якого ми розділили на 14 людей. Воду пили технічну, здоров’я вона нам, звісно, трохи підкосила, зате продовжила життя. Найгірше було з медикаментами — вони закінчувалися із стрімкою швидкістю. Вже за два тижні майже не залишилося знеболювальних препаратів, їх притримували лише для найтяжчих поранених, а бинти ми шукали у старих аптечках на Азовсталі — було все одно, на скільки років вони були прострочені.

Приниження полоном

Микола зізнається, що було важко змиритися та виконати наказ — залишити Азовсталь.

— Ми розуміли, що ми всі смертники. Але наш дух не падав. Ми готові були стояти до кінця. Коли 15-го травня нас вишикував командир Маріупольського гарнізону «Редіс» і сказав про наказ Головнокомандувача — «виходити з Азовсталі, щоб зберегти життя» — для нас це було шоком.

Наступного дня розпочалась евакуація. Тривав цей процес кілька днів. В результаті близько 2 500 військовослужбовців опинилися у російському полоні. І хоча Миколі, як і більшості захисників, було важко прийняти це рішення, зараз він розуміє, що це був єдиний шанс зберегти життя та повернутися додому.

— Спочатку евакуювали «трьохсотих», потім — нас. Наша група, чоловік 200, виходила 19 травня. Колоною автобусів із зав’язаними очима нас відвезли в Оленівку, а там вже розподілили, кого куди. Я потрапив у виправну колонію в Луганській області. Там і провів наступних 10 місяців.

Микола каже, що найважче у полоні — це не постійні шикування, перевірки та ганьба, а те, що ти живеш у небутті. Не знаєш, що відбувається в твоїй країні, чи вона ще є, де твоя сім’я, твоя дружина, твої діти — з ними Микола втратив зв’язок ще на початку травня, відтоді — не отримував жодної звісточки.

— Єдине, що рятувало — це віра і книги, — каже чоловік, — дякувати Богу, в мене не відібрали мій хрестик, який ще у 2014 році капелан подарував, а також мамину ладанку. Для мене це особливі речі, які пройшли зі мною все пекло і завжди вселяли якусь надію. А ще — нам трохи пощастило, що раз на квартал нам приносили книги. І нехай це було щось на кшталт «Владимир Ленин. Человек-эпоха» або «Закат солнца вручную», вони допомагали відволіктися, згаяти час і не зійти з розуму.

Нарешті свобода

Фото: Біляївка.City

Про звільнення з полону Микола дізнався у свій день народження — ввечері 6-го березня. Днем раніше на черговому шикуванні зачитали 8 прізвищ побратимів, яким сказали готуватися до обміну. Миколи серед них не було.

— Я вже змирився, що до мене черга ще не дійшла. Наступного дня без жодної надії прийшов на вечірнє шикування. Знов їх зачитують — одного, другого, і тут я розумію, що вже називають не лише тих, кого зачитували вчора. Чую своє прізвище і не вірю. Ледве встигаю усвідомити, як нам вже зав’язують очі і садять в автобус. І нехай попереду мене чекала важка доба поїздки з трьома пересадками (автобус — літак — автобус) — це краще, що могло статися зі мною у день народження після 10 місяців полону.

Микола до останнього не вірив у те, що відбувається, аж поки в автобус не зайшов український представник і не привітав рідною мовою на рідній землі. А далі вже радість, сльози, вітання, українські солодощі, якими пригощали військових, та такий бажаний, омріяний дзвінок рідним.

Першою, кого набрав військовослужбовець, була дружина. Її номер він вивчив напам’ять, ще як був на Азовсталі. Цілий рік мріяв почути любий серцю голос та дізнатися, що з родиною все у порядку.

— Дружина обімліла, коли почула, що я на свободі. 10 місяців вона молилась і вірила, що побачить мене знов, шукала у списках, писала моїм побратимам, яких звільнили раніше. І от дочекалася. Вже за день приїхала до мене у шпиталь в Києві. Пам’ятаю, як вперше зайшла в мою палату — одразу сльози, обійми. Відтоді кожен день поруч.

Наразі Микола пройшов реабілітацію та вже місяць, як продовжує службу на Одещині, в Білгород-Дністровському. Каже, після того, що він пройшов, йому нічого не страшно, лише зв’язок з родиною боїться знову втратити. «Хочу відвоювати Бердянськ та разом з сім’єю повернутися додому, закінчити ремонт, зустрітися з сусідами. Щоб все стало, як раніше, тільки, щоб люди пам’ятали ціну мирного життя та подвиг нашого народу, який так важко виборює свою свободу».

Читайте також: З трактора на танк Leopard. Багатодітний батько з Одещини про війну, дітей та навчання в Іспанії
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися