Твір десятикласниці Первомайського ліцею «Лідер» — серед переможців обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої». Журналістка Гард.City поспілкувалася із авторкою роботи Софією Ходою на запрошення вчительки української мови та літератури Анастасії Рябикіної.

«Варто, щоби цей твір прочитало більше людей»

Розповідає пані Анастасія:

— конкурс творчих робіт «Об’єднаймося ж, брати мої» проходить вже не один рік. Учениця 10 класу Софія, яка є учасницею нашого поетичного клубу (на літературній вечірці вона представляла поезію Василя Стуса), написала роботу на цей конкурс. Із 26 робіт у номінації «Література» на обласному етапі визначено 11, і робота Софії також — серед переможців. Це проза, щоденник спогадів. Гадаю, варто, щоби цей твір прочитали якомога більше людей.

Спілкування із Софією вийшло дуже яскравим та приємним.

— Як виникла ідея взяти участь у конкурсі та чому, власне, саме такий твір — у форматі щоденника?

— Анастасія Василівна надіслала покликання на умови конкурсу та спитала, хто хоче взяти участь. Я швидко пробіглася очима, і мене щось у цьому «зачепило». Подумала, що це цікаво. Написала перший варіант, надіслала Анастасії Василівні, вона сказала, що це класно, і її теж «зачепив» щоденник. Я стала далі «розкручувати» цю ідею, але мені потрібен був потужний початок. Тому що почати зі щоденника — це якось стандартно, а шаблонність я не люблю.

На написання твору у мене пішла одна ніч, я захопилася цією ідеєю

Одна думка перебігала іншу, і якось так все закрутилося, що я кілька годин просиділа за ноутбуком, писала-писала-писала, щось прибирала, щось переписувала, а зранку надіслала Анастасії Василівні. Мені сказали, що це класно, але якісь нюанси, можливо, треба додумати. Найголовніше, що мене ніколи не хотіли збити з моєї думки. Мені давали якісь корективи, та я не хотіла їх повністю копіювати, я хотіла до них дослухатися, і гадаю, у мене це вийшло. Потім ще кілька вечорів я над цим помудрувала, щось попереставляла, а тоді вже відправила на конкурс.

— Раніше був досвід написання творів?

— У мене було невеличке хобі. Зі мною займалася одна педагогиня з 1 по 4 клас, і ми з нею робили замальовки, нариси, щось писали разом. І вона мені говорила: «У тебе це є. Тобі треба просто розвивати». Коли мені було років 10, з'явилася ідея, що я хочу написати щось своє. У мене була моя невеличка книжечка. Але згодом ця ідея відійшла, і зараз залишилося просто хобі.

— Які плани на майбутнє щодо професії?

— Є таке гарне прислів’я: «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Мої плани швидко змінюються. Коли я починаю аналізувати свою діяльність, чим я займаюся, що мені подобається, — треба оці всі сфери зібрати докупи і потім замислюватися щодо професії. Це поки що важкувато вдається. Звичайно, це буде не щось технічне, це буде щось пов’язане із філологічним напрямком. Як Олесь, закохуюся в різноманітні мови, мені це подобається, вивчаю іноземні. (Український поет Олександр Олесь самостійно вивчив індійську, польську, сербську та болгарську мови, — прим. авт.)

— Дуже цікаво було читати у творі про Київ (рідне місто авторки). Вийшов гарний портрет міста. Київ і Первомайськ — які вони, якщо спробувати намалювати портрети міст кількома словами?

— Завжди казала, що Первомайськ — невеличке, маленьке, провінційне містечко. Але потім, коли я була протягом кількох місяців у Польщі, Варшаві, я розуміла, що я сумую за цією маленькою провінцією, мені не вистачає оцього комфорту, що там є, хоча я дуже люблю міста зі швидким ритмом життя. Я дуже люблю Київ, закохалася у нього, певно, ще років 10 тому, коли вперше туди потрапила. Я знайшла місто-«соулмейт», що мені дуже близьке. Проходжу незнайомою вулицею, а у мене дежавю, наче я тут була. Я туди приїжджаю і відчуваю себе як вдома. Київ — це вдома. А Первомайське — це рідне. (Соулмейт — споріднена душа, — прим. авт.)

Думала про життя за кордоном, думала про інші міста України, — вони всі гарні, але це не воно. Мені снився Київ. Коли я стала старшою, то почала частіше туди їздити, досліджувати оті візуальні картинки, що мені снилися, і побачила, що вони реальні. І це дало поштовх іще більше закохатися в це місто.

Довідка

Всеукраїнський конкурс «Об’єднаймося ж, брати мої» проводиться щороку, метою його є популяризація творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка, розвиток інтелектуального потенціалу України, підтримка талановитої молоді та творчої праці вчителів. У конкурсі можуть брати участь учні 5-11-х класів закладів загальної середньої, професійно-технічної освіти і закладів позашкільної освіти. Конкурс проводиться з 1 листопада поточного року до 25 лютого наступного року у чотирьох номінаціях: «Література», «Історія України і державотворення», «Образотворче мистецтво», «Декоративно-прикладне мистецтво», в чотири етапи. Всеукраїнське журі Конкурсу підбиває підсумки та визначає по 27 переможців у кожній номінації.

Пропонуємо і вам ознайомитися із твором Софії, який став одним із переможців цього конкурсу.

«Щоденник спогадів»

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

Наш дух не вбити, волю не зламати,

за нами — діти й Україна-мати

і з нами воля й правда вікова!

Надія Гуменюк

Вересень 2022. Війна. Київ. Приїхала до сестри. Уже майже рік із нею не бачились. Вона асоціюється в мене із світлячком: своєю енергією здатна запалити все навколо, якими б темними не були наші дні. Пишаюсь нею. Сьогодні сестра затримується в штабі: закривають черговий збір на турнікети. Тож поки маю вільний час, аби згадати той шарм столиці, який завжди так манив мене й тисячі туристів у мирні дні…

Ось уже й Поділ — одне із моїх найулюбленіших місць. Беру лате на мигдалевому, продовжую неквапливо насолоджуватись моментом. Згодом іду далі. Знайшла на карті парк із багатолітнім дубом. «Доволі естетично», — подумала я. Шлях зайняв близько 40 хвилин, проте я не втомилася, хоча й було доволі спекотно. Місце мало популярність серед людей різного віку. Звичайно, усім хочеться перепочити на самоті в затінку цього зеленого красеня. Недалеко від Протасового Яру натикаюсь на вулицю та уважно перечитую її назву. Колишня Волгоградська тепер має назву Романа Ратушного. Мені перехопило подих. «Невже?» — пробігла чергова думка. Обернувшись на той зелений парк, який так завзято відстоювала організація, котра була створена Романом, я зрозуміла, як мені пощастило жити в один час із такою людиною. Після двадцять четвертого лютого він прийняв рішення захищати Батьківщину. На початку червня, потрапивши у ворожу засідку, Роман загинув. Скільки ще він зміг би зробити… Стало сумно й боляче. Я йшла Його вулицею, хоч трохи вбираючи енергетику цієї людини.

Вулиці змінювалися, а мене продовжували переповнювати думки, різні думки. Вам відоме те відчуття, коли боляче? Раніше я думала, що загубити улюблену іграшку чи вкотре не встигнути на черговий епізод мультсеріалу — моя найбільша втрата. Я свято вірила в те, що це найстрашніше, що може трапитися в моєму житті. Якби ще рік тому я почула, що мені доведеться хвилюватися за життя своїх рідних, я б усміхнулась. Це була б єдина реакція на тоді ще абсурдну думку. Як у 21 столітті, коли першість за демократичним суспільством, може розгорнутися війна? Виявляється, може…

Настав вечір. На Хрещатику багато людей. Люблю Київ за його темп життя. Кожен кудись поспішає, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо нього. Мій погляд прикували люди, котрі продавали маленькі прапорці. Біля них сформувалась невелика черга: жінка із дитиною років 6, літня пара та військовий. Я одразу й не помітила в нього протез, якби не милиця, яка допомагала йому звикати до «нової» ноги. Всі вони, купивши прапорці, йшли прямо. Повернувши голову праворуч, я побачила ділянку, де прапорів вже було дуже багато. Кожен підписаний: «Посмертно». Згадала тих людей, яких бачила кілька хвилин тому — усі вони втратили когось на війні. Я підійшла ближче. Небо стало сірим, почався дощ. Погода все відчуває. Почала читати, які теплі слова було написано цим героям, справжнім патріотам своєї країни і визначила для себе коректне формулювання поняття «патріотизм». Це бажання захищати інтереси своєї країни, ставлячи їх вище своїх власних. Моє життя оповите змінами розуміння цього поняття.

Мені 5. Надворі безтурботний 2011 рік. Цей час асоціюється в мене із цікавими вечорами разом із бабусею й дідусем. Щовечора перед сном дід розповідав мені казки, а коли знайомі йому твори закінчувалися, він придумував свої. Зранку бабуся часто зі мною сварилася, адже я ніколи не любила сир, який вона додавала до вівсянки. Потім ми любили гуляти парком, знімати відео на згадку про моє безтурботне дитинство. У той час ніхто не приходив нас «звільняти». День Незалежності ми святкували разом із родичами із Луганська; вони завжди бідкалися на посушливий клімат, проблеми зі здоров’ям й перераховували всі невдачі дорослого життя, а кожного разу, коли приходив час повертатися додому, не хотіли їхати, адже дуже любили клімат Півдня. Зараз за можливості приходжу до бабусі з дідусем у гості, гортаю фотоальбом і, заплющивши очі, намагаюсь відтворити усі ті події, які були. Це саме той період, котрого зараз конче не вистачає. Він назавжди залишиться в моїй пам’яті, як один із найсвітліших спогадів «минулого життя».

Мені 8. Починається війна на Сході моєї країни. Тоді я мало розуміла, що таке війна, але, за розповідями батьків, вона асоціювалася в мене з раковою пухлиною, котра пускає метастази у кожний квадратний кілометр України. Символічно: ні хворобу, ні війну ніхто не чекає, а вони приходять у твоє життя, докорінно його змінюючи. Уривками згадую, що тоді відбувалось. Моє життя в основному не змінилося: я навчалась у другому класі, і єдиною проблемою було вивчити таблицю множення, хоча математика мені завжди складно давалась. Несподівано в листопаді із кількома валізами приїхали родичі із Луганська. «Напевно, збираються відпочивати?» — подумала я. Проте вони залишились у моєї бабусі не на тиждень і не на два. Після кількох місяців перебування тут вони прийняли рішення повернутися до себе додому. Тоді я не розуміла: як можна їхати туди, де небезпека? Як вони можуть повертатися до рідного дому, коли там вже не «свої»? Згодом у новинах дедалі частіше почала з’являтися інформація про жорстокі бої на фронті, людські втрати та руйнацію. Люди перестали бути такими усміхненими, як завжди, вони стали «сірими», хотілось придбати найяскравіші кольорові олівці й додати кожному краплину щастя у циклічні сумні будні. Тоді я вперше згадала, яким безтурботним було життя «до».

Час плинув, рік змінював наступний. На той момент частина Донецької та Луганської областей вже були окуповані, така сама доля спіткала й Крим.

Скільки себе пам’ятаю, завжди любила подорожувати. Цю любов прищепили батьки й бабуся ще з дитинства. Спершу це були різні регіони нашої країни. Потім цього виявилося замало — і ми почали відкривати для себе світ. Мене часто дивувало, а інколи й дратувало, що куди б ми не приїхали, яким би прекрасним не було це місце, моя бабуся одразу казала: «Гарно, але це не Карпати», «Тут таке холодне море — треба поїхати до нашої Одеси». Завжди пам’ятатиму її слова, що Україна зробила з неї людину. Вона із теплом згадувала свої літні канікули в Криму. Завжди старалась туди поїхати до двоюрідної сестри Катерини. Із її спогадів море було синьо-зеленого відтінку, ніяке інше, яке вона змогла побачити, не було схожим на нього. Вона ласкаво називала його рідним, українським, а на згадку брала кілька мушель і викладала у свої вазони. Це було два її захоплення: рослини і колекціонування сувенірів, які вона привозила. У неї було велике бажання показати мені наш Крим, такий, яким вона його пам’ятала — із теплим морем і привітними людьми. Проте квартира тітки Катрі так і залишилася пустою, а вона переїхала від будиночка на березі моря до сірого житлового кварталу. Квартиру забрала тодішня влада. Фактично вона у приватній власності бабусиною сестри, але потрапити туди неможливо. Від рідного дому залишились тільки спогади…

От мені вже й 15. Вік, коли ти ще зовсім юний, але тебе починає ображати звернення як до дитини. Війна триває вже 8 років. Я вже чітко розумію, що відбувається й заглиблююсь у цю тему. Новий 2022 рік ми весело зустрічали з друзями. Мрії, плани… Моїми тодішніми клопотами було складання ДПА та вибір фасону сукні на випускний. І хоча розмови про війну вже точилися й мені жартома ставили запитання, що я поклала у тривожну валізку, мене все це обурювало та й взагалі здавалося нереальним. Та час від часу ставало моторошно. Проте я відкидала всі ці страшні думки, а щоб відволіктися, пішла до ательє, щоб обрати колір майбутньої сукні. Перша примірка мала бути 24 лютого, після обіду, якраз закінчився би робочий день…

Проте почався він жахливо. Телефон розривався від повідомлень. Одразу прослухала звернення Президента про те, що війна почалась… Мене огорнув страх і нерозуміння того, що буде далі. Із родичами зі Сходу зв’язку не було вже 5 днів… Пам’ятаю, що зібрала докупи всі документи, а запитання про тривожну валізку вже не були такими абсурдними. Всі побоювання стали реальністю. Було страшно. Знаєте, оце нерозуміння, що тебе очікує не те, що завтра, а через годину. За цей період я вимушено подорослішала, у мене була купа думок, які хаотично одна за одною з’являлися в голові. Боляче було обіймати найближчих, не знаючи, коли ми побачимося наступного разу й чи побачимося взагалі. Життя зробило крутий поворот на 180 градусів без пояснення, яких подальших дій від власної долі слід очікувати.

Стискаючи в руках одну валізу, у яку склалося все життя, спогади дитинства, сувеніри з подорожей, ми з мамою перетнули кордон. Відчай та розгубленість — два слова, які чітко описували мій стан. Проте була ще порожнеча й нестримне бажання прокинутися так, як завжди, і переживати про складання іспитів, а не думати, у якому напрямку було запущено ракети. Я обожнюю тишу і концентрацію. Однак відтоді тиша почала звучати по-іншому. Я стала її боятися.

Варшава. Гуляючи її вулицями, дивлячись навколо, я всім писала: «Тут прекрасно. Майже Київ, але… не вдома». Я сумувала за своїм Первомайськом, моїм котом, думала, як там тато… Згадувала свою бабусю, яка всюди шукала частинку України. Як я тепер її розумію. Поступово апатичний стан змінювався депресивним. Дивно: раніше я завжди хотіла бути скрізь, але не вдома, бути самостійною, налаштовувати своє життя на новий курс. Війна змусила мене зрозуміти, що рідний дім завжди буде кращим за будь-яке місце на Землі.

Ми повернулися додому. Для мене дім давно перестав бути тільки 4 стінами. Це архів власних спогадів, досягнень, запаху свіжоспеченого дідусем хліба та цікавих історій. Мій дім — це люди. Українці, згуртувавшись, довели усім, як незнайомих людей може об’єднати спільне горе, спільна мета й спільна мрія.

Мрія… Це поняття набагато глибше того, що теоретично прийнято вважати нею. Хтось мріє подорожувати, інші — відкрити власну справу. Однак це все про наші плани, адже рано чи пізно, докладаючи максимум власних зусиль, ми їх реалізовуємо. Мрія — це щось більше! Говорячи про мрію, одразу згадую слова брата мого дідуся, коли вони в 2014 жили в нас у Первомайську, приїхавши зі Сходу. Він мріяв повернутися до українського Луганська. Він обіцяв більше ніколи не скаржитися на сухий клімат, сірий від викидів із заводів сніг, адже зрозумів, як цього не вистачало. Обіцяв не скаржитися на проблеми на роботі, бо то все такі дрібниці, що й не варті уваги. Обіцяв більше не поспішати жити від понеділка до п’ятниці, не відкладати на потім важливі справи, не забувати випити зранку кави… Усі ці моменти найкращі, які потім, у складні періоди життя, тримають тебе на поверхні. Дідусь із нетерпінням чекав перемоги й нас до них у гості. На жаль, навесні 2022 його не стало. Він так і не дочекався. Проте я чекатиму й обов’язково приїду. Зайду за його улюбленим висівковим печивом, пройдуся вулицями українського Луганська із розумінням того, що нарешті його мрія здійснилася.

Мені 16. Повномасштабне вторгнення триває вже майже рік. Уявіть! Рік наша країна знову бореться за власне існування! Цей переломний рік показав, хто є хто. Показав, навіщо треба підтримувати одне одного, вірити у власні сили! Адже це загартовує та надихає до дій. Цей рік був морально важким, наповнений запахом смерті й страху. Він ніс за собою шлейф негативу та відчаю… Однак чи можна втрачати власну віру? Ніколи. Це показник стійкості та сили духу. Коли в мене закрадаються сумніви, я одразу згадую, скільки ми вже пройшли. Ми просто не маємо права опускати руки.

Вересень 2022. Війна. Київ. Дощ, що почався кількома годинам раніше, вже закінчився. На місто зійшли сутінки. Навколо мене, у серці столиці, знову шумно, люди поспішають додому. Я вже казала, як мені подобається цей швидкий темп Києва? Дуже люблю гуляти вночі. Вулиці поодиноко освітлені, а думок у голові стає все більше. Дивлюсь на годинник. Майже десята. Згадую, що до комендантської трохи більше години, тому востаннє кидаю погляд на прапорці. Людей біля них вже немає. Продавчиня якраз починає збиратися додому. Мимоволі й вона затримує погляд на місці подалі від неї. Мої спогади повертають мене до вулиці Романа Ратушного. Людини, чиє життя було забране дуже рано, однак мрії якої продовжують жити. Не знаю, коли знову випаде нагода пройтися вулицями Києва, тож підходжу до цієї жінки, яка якраз запаковує ті прапорці, що залишилися. Підписую: «Вічно усміхненому героєві України Роману Ратушному». Вставляю цей прапор у вогку від нещодавнього дощу землю, дивлюсь востаннє, ментально дякую кожному, чиє ім’я записано на цих прапорах, і неквапливим кроком прямую до квартири сестри, паралельно плануючи завтрашній день. Яким він буде? Що принесе із собою?

На жаль, війна у 21 столітті — це не блеф, а жахлива реальність, яка кожного дня забирає життя найкращих. Розумію, що це несправедливо. Це важко. Проте я точно знаю, що це все недаремно. Мені, як і кожному, болить. Я ставлю багато запитань, які часто залишаються без відповідей. Однак продовжую жити, пити лате на мигдальному, попри загрозу обстрілів приїздити за натхненням до Києва… Навчаюсь… Доначу на ЗСУ... Вірю, що це допоможе мені якомога швидше приїхати в гості до українського Луганська, поніжитися під сонечком у Криму, зустрітися із усіма рідними та друзями, котрі розкидані по світу та, нарешті, побачити в новинах не статистику втрати, а усміхнених ведучих, які сповіщають про нашу перемогу, перемогу України — країни сильних і вільних людей! Вірю, ні, знаю: буде саме так!

Читайте також: Первомайські ліцеїсти створили відеокліп на поезію Ліни Костенко
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися