У випадковості я уже давно не вірю. Тож зустріч із Інною Кишинською, напевне, теж із розряду дарованих зверху. З Інною ми познайомилися у краєзнавчому музеї, коли до нас приїздила група «Друже Музико» на засідання розмовного клубу РІКА. Зайшла жіночка з дитиною. Спершу подумала, що це одна із відвідувачок заходу. Як з’ясувалося згодом — це була художниця-портретистка.
Інна Кишинська із сином
«Якби не чоловік, то навряд чи я відбулася б як художниця»
На Інну мені вказала Олена Красіна, директорка музею. Каже: «Це ж Кишинська, пам’ятаєш, вона у нас уже у 2021 році виставляла свої роботи». Відверто сказати, чомусь цей факт мені сплив перед очима лише під час роботи з матеріалом, а тоді, чесно, не згадала. Але зацікавилася. «Піду, познайомлюся», — подумала я. І ось ми уже спілкуємося. Інна закінчила Первомайський медичний коледж «Монада», але за фахом так і не працювала. Взялася малювати. Спочатку портрети, а потім і інше. Ось тут найцікавіше — картини її написані за розповідями чоловіка. Він у Інни на фронті, на Донецькому напрямку. І часто, буває, він розповідає дружині, що бачить поруч, що навколо нього відбувається. А вона вже трансформує його слова на полотно. І виходить такий собі творчий тандем; учасника реальних воєнних дій і художниці.
Інна зізнається, що чоловік для неї — усе: її очі, вуха, настрій. «Якби не він, — каже моя співрозмовниця, — то навряд чи я відбулася б як художниця. Він мене підтримує у всьому. Він перший рецензент і критик».
За сім років своєї діяльності, а писати Інна почала у 2016 році, вона створила більш як чотириста портретів та сотні картин. Портрети переважно під замовлення, а картини — то вже для душі.
Роботи Інни Кишинської
«Фарби, пензель, робота… Мені так легше стає»
— Чи заспокоюєтеся ви під час роботи над картинами? — допитую.
— Так, це певний релакс. Я вихлюпую свої емоції на полотна і так мені стає легше. Бо пережити розлуку не так просто, та і тривожність весь час, адже реалії-то воєнні. Писати я почала сім років тому, Закінчивши медичний коледж, і дня не працювала за професією, зрозуміла, що то не моє. Почала писати картини. Я цим захоплююся з дитинства. Мені здається, аби не підтримка чоловіка, я би і не зважилася на таке. Він моя повна опора і надія. Знаєте, я не люблю нікому скаржитися, не можу плакати в плече, я свої емоції переношу на полотна. Мені так легше стає. Фарби, пензель, робота…
— З якими думками працюєте?
— З вірою у Перемогу. Сьогодні іншого бажання немає. Перемога і повернення додому наших рідних.
— А про що будете писати після Перемоги?
— Як про що? Звісно, що про Перемогу! Це будуть картини нашої незламної віри, нашої стійкості і наших реалій.
— Ви сьогодні представляєте свою виставку робіт у музеї?
— Так, це уже не перша моя виставка. Я дуже хочу, аби люди бачили цю творчість і не забували, що сьогодні війна. І нам потрібно виборювати свою незалежність і Перемогу.
У Первомайському краєзнавчому музеї
Свої роботи Інна запропонувала виставити сама. Приїхала з Доманівщини, домовилася — і ось уже тиждень, як картини радують наших первомайців. Виставка ще працюватиме днів із десять. Тож маєте можливість долучитися до творчості портретистки, а, можливо, комусь захочеться замовити портрет. Це уже за бажанням. А поки просто сходіть, просто відволічіться від буденності і пам’ятайте: наш спокій бережуть хлопці зі сходу та півдня, півночі та заходу. Бережуть і кують нам Перемогу!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
