Сітки, балаклави, кікімори, рукавички — все це і досі виробляється у волонтерському центрі «Разом — ми сила». У березні цього року йому виповнився рік. Активістки тоді і не замислювалися, що будуть називатися волонтерським центром — просто кинулися на допомогу бійцям. Очолила центр Лариса Ткач. Днями вдалося поспілкуватися з жіночками, які щодня приходять сюди з вірою та надією на Перемогу.
Бабуся Маруся, волонтерка центру «Разом – ми сила»
82-річна бабуся Маруся тут від початку. Прийшла, як тільки дізналася, що є можливість допомогти нашим бійцям. У самої батько колись загину ще в тій війні. Тож з дитячої пам’яті виринули жахи Другої світової. «Там мої синочки — українці на війні, а я тут маю їм допомогти, щоб вони перемогли», — каже пані Маруся. Разом із нею приходить до центру і її донька, яка підтримує свою матір та розділяє її погляди.
— Розкажіть, як ви тут опинилися?
— Я тут від початку війни, як тільки відкрилося, так я і прийшла сюди.
— А як ви дізналися про цей центр?
— А ми ось тут живемо поруч.
— Щодня приходите і якусь роботу виконуєте?
— Кажу Ларисі (очільниця центру), аби мені давала роботу. Вона мені дає і я працюю.
— В чому полягає ваша робота?
— Ріжу, складаю те, що поріжу, складаю в снопики і тоді забирають у мене, щоб в'язати сітки. А тепер ріжу, щоб вони фарбували, бо треба ж темніший колір туди. Та і будуть фарбувати снопики мої.
— Ви сюди приходите, бо у вас хтось на фронті є?
— Немає, були колись. Але на цій війні нікого немає.
— А чому ви сьогодні тут?
— Щоб допомогти військовим, буду рада.
— Ви вірите в нашу Перемогу?
— Звичайно, вірю і чекаю з нетерпінням на Перемогу.
— А щоб ви сказали б усім українцям?
— Дякуємо!
— Ми всі чекаємо на Перемогу! — долучаються до розмови і інші жіночки, які теж практично від самого початку існування центру тут. Це Ольга Климентіївна Філонок, Антоніна Тимофіївна Гомонюк, Зоя Миколаївна Карпова.
— Дуже-дуже чекаємо!
— І ви щодня виконуєте таку роботу?
— Щодня приходимо, без вихідних, у мене діти там, — говорить Ольга Філонок. — Ми допомагаємо нашим хлопцям, які там захищають нас. Вони отримують наші сітки і дуже дякують нам за це. Нарізаємо, складаємо.
— Чи достатньо людей?
— Дуже треба допомога. Просимо по можливості, щоб приходили. Бо нам потрібна допомога. Ви знаєте, у нас питають в першу чергу: «А скільки вам платять?»
— То скільки ж вам платять?
— Нічого нам не платять, ми просто ходимо, щоб допомогти. Коли нам кажуть слова подяки — це і є наша платня. Ми не заради грошей тут! Вони (військові — ред.) приїжджають, дякують нам, а ми їм дякуємо. І це найбільша плата!
Лариса Ткач сподівається на підтримку
Центру в цьому році виповнився рік. Організувавшись на самому початку повномасштабного вторгнення, вони і досі продовжують працювати. Як і тоді працюють на благо наших військових. На початку війни мали потужну підтримку від громади, сьогодні ситуація дещо змінилася. Про це розповідає очільниця центру Лариса Ткач.
— Від початку війни ви організувалися і працюєте. Ви можете пригадати шлях своєї роботи?
— Ми прийшли плести сітки. Так вийшло, що організатора тут не було, тому я взяла на себе обов’язки. Я ходила сюди кожен день, почали до мене звертатися, тож довелося взятися за організацію. А потім треба було шити балаклави. Все потрібно було швидко вирішувати, написали оголошення. І завертілося, закрутилося. Нам надав безкоштовно пан Олександр тканину, дівчата-швачки (я не швачка і мало розуміюся в цьому) взялися шити. І ми почали кроїти балаклави, шити. Вже шостого березня віддали 120 штук на ТРО. Потім треба було то штани зашити, то блискавку вставити, словом, потреби були великі. Але багато речей було бувших у вжитку. Ми брали додому, прали, латали. Тут багато було дівчат — Інна, Оксана та багато інших. Я вже навіть і не пам’ятаю всіх. Бо дуже багато хто приходив, хтось ішов. Спочатку нас було більше вісімдесяти людей: в’язали сітки, перебирали тканину, а потім уже почали розходитися: хто по роботах, хто куди. Тоді я принесла свою машинку, Ксюша працювала на дому, ми почали шити плитоноски, розвантажувальні жилети та інше. Давали оголошення, шукали шкіру. Тактичні рукавички шили з натуральної шкіри. Все це дивилися в інтернеті, все самі «кумекали». Кікімори шили з перших днів, і до тепер вони дуже потрібні. Розвідка дуже бере, і всі їх хвалять. Вони дуже практичні, особливо ті, які на сітках. І так постійно шиємо, то на зиму білі захисні костюми, білі кікімори робили. За потребою шкарпетки з флісу шили, рукавиці шили. Купували хутро в Харкові і шили. Дуже багато посилок відсилаємо, і сітки теж в посилках. Все це за свій кошт. І основи ми давно купуємо, бо ті, що були раніше сітки, вони не годяться, вже все порвалося. Ми давно купуємо за свій кошт, ніякої допомоги. Оце свої, рідні, своїми силами.
— Які потреби маєте?
— Нам на основу потрібно, бо і нитки за свій кошт купуємо, власні збереження уже витрачені. Була в Польщі, трішки заробила, то уже все витратила на потреби. І дівчата теж все зносять, підприємець Максим із магазину тканини дуже нам допомагає. У кого що є, люди діляться. Ми і білизну шили, і постільне, і подушки із синтепону.
— Які замовлення у вас зараз?
— Те, з чого ми починали, те ми і робимо. І сітки, і кікімори, і літні панамки. Хто звертається, на того реагуємо. Єдине, не вистачає матеріалів.
— Графік роботи який?
— Без вихідних і кожного дня. З восьмої ранку і до дев’ятнадцятої. Тут графік такий: як у кого виходить і хто коли може. Є у нас Світлана Василівна, лікарка, яка приходить після 16.00. Інші зранку.
— Що вас мотивує?
— Наші бійці. Все для нашої перемоги і наших військових. Нас надихає те, що наша плата за наш труд — це велика дяка за це все. Хлопці нам дякують і їхні слова — це сама велика нагорода для нас. Ця справа наша потрібна, бо ми всі чекаємо Перемоги! Не розумію людей, які до цього байдуже ставляться і не розуміють, що завдячуючи бійцям ми сьогодні в нашому місті маємо мирне небо. І слава богу і слава нашим військовим!
Надія Лацкова, волонтерка: «Працюємо на перемогу»
— Я приходжу сюди з Фрегата з початку війни. Не завжди вистачає коштів навіть на автобус, бо вже за свої гроші. Дуже просимо, щоб нам допомагали, бо ми тут, в основному, пенсіонери. Будемо вдячні, якщо хтось відгукнеться. Бо ми ж всі тут на Перемогу працюємо і віримо, що так і буде.
Центру сьогодні потрібна тканина на сітки, клаптики тканини, фарба, робочі руки швачок та всіх, хто готовий допомогти. Тож чекають на допомогу і вірять в Перемогу! Телефон для довідок: +38 (096) 802-77-35.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
