Моя співрозмовниця за спеціальністю — кондитерка, але тепер вона не працює за зарплатню, бо волонтерить від 24 лютого без перерви. Як повномасштабне вторгнення росіян до України за 11 місяців з пересічної первомайчанки зробило лідерку волонтерської команди, як війна змінила життя Лариси Ткач, дізнавалася журналістка Гард.City.
Поспілкуватися з Ларисою Георгівною мені порадила наша з нею спільна знайома. Каже: дівчата працюють, як справжнісінька бойова команда. Виготовляють сітки, шиють балаклави, рукавиці, захисні костюми та інше. Про зустріч домовлялися телефоном, і на що я відразу звернула увагу — це вільний дозвіл прийти до волонтерської бригади о будь-якій годині. «Та я тут зранку і до вечора щодня, приходьте, коли зручно», — запрошує пані Лариса. Тож перше запитання логічне: «А як ви взагалі потрапили у волонтери, як саме для вас все починалося?»
Лариса Ткач
«Волонтерити почала фактично з 24 лютого»
— Я побачила оголошення, що потрібні робочі руки — в'язати маскувальні сітки, — відповідає Лариса Георгіївна. — Тоді дівчата працювали ще у приміщенні коледжу. Це було фактично відразу після початку повномасштабного вторгнення — 24 числа. Прийшла, як і всі, допомагати, а потім так сталося, що 26 лютого хлопці-військові попросили штани підшити. Людмила, одна з волонтерок, принесла свою швейну машинку, зробили. І пішло-поїхало.
Хлопці просили балаклав. А на той час не було ані обладнання, ані матеріалу, нічого. Звозили свої швейні машинки з дому: Наталка, Оксана, Юля, потім просили у людей. Кинули в соцмережі оголошення — Олександр з меблевої фабрики дав нам флісу 300 метрів, з нього відшили балаклави. Потім Максим, власник тканинного магазину, нам допоміг і тканиною, і нитками, і блискавками — всім, чим міг. Зараз магазин секонд-хенду, який знаходиться в центрі міста, дуже допомагає тканиною. Дівчата, які там працюють, — Аліна, Ірина, Олена — вже знають, що ми не кладемо в сітки синтетику, щоб не плавилася, добувають нам бавовняну тканину.
— Від 24 лютого ви почали займатися волонтерською діяльністю, і так — 11 місяців. А робота? Ви на той момент десь працювали?
— У грудні 2021-го я повернулася із Польщі, працювала там. Якраз у мене було щось схоже на відпустку, відпочинок. Я сама за фахом кухарка-кондитерка. Раніше працювала і на місцевому кондитерському підприємстві, і сама на себе: ліпила пельмені та вареники на замовлення, був у мене і певний напрацьований круг постійних клієнтів.
— А ваша родина?
— Я вдова, чотири роки як немає чоловіка. Донька із чоловіком та онучкою живуть у Києві.
«Згуртувалися, перезнайомилися — так і пішло»
— Я бачила, ви у соціальних мережах звернулися по допомогу до громади.
— За 11 місяців підтримати фінансово попросили оце нещодавно і вперше. Зараз ми купуємо основу для маскувальних сіток за свій рахунок. Нас тут, постійних волонтерів, до 30 осіб. Ми вже не можемо витягнути самі. Шиємо і виготовляємо сіток багато, звертаємося до рідних, щоб допомагали, але тепер вже настав час звернутися до громади — це просто крик душі.
— Що саме ви відшиваєте?
— І рукавиці, і плитоноски, і костюми захисні, і маскування на шоломи — багато чого. Кілька разів ми змінювали приміщення, і ось зараз тут, у спортзалі навчального закладу. Тут є опалення, тож дуже вдячні керівництву (з міркувань безпеки навчальний заклад не називаю — авт.).
Нашу розмову перериває гучна сирена — повітряна тривога по всій Миколаївській області. Запитую співрозмовницю: «Ідете в укриття?» — «Та коли ж нам, — відповідає. — Роботи так багато, якщо почнемо бігати туди-сюди, хіба встигнемо?» І правда — озираюся: люди як працювали, так і працюють кожен на своєму місці. На сирену хіба що повернули голову та зайвий раз скривилися.
— Приїздять сюди попрацювати і з «Фрегату», з Коротченка, хтось зранку, хтось з обіду — у кого як вивільниться час, — продовжує Лариса Георгіївна. — Так що немає нам коли ходити по укриттям. Я думаю, нас Бог вбереже, бо ми робимо дуже важливу справу для захисників.
— А ви якось назвали свою волонтерську команду?
— «Разом — ми сила» — так нас і військові називають, і у грамотах пишуть. Колектив у нас вже практично постійний, ми як одна велика родина. Серед нас є і лікарка Світлана Василівна, вона прибігає кожної вільної хвилини попрацювати, і дівчата-пенсіонерки — молодці. Хоч і у віці, а працюють дуже активно. І дружини військових.
— А у вас є хтось у ЗСУ?
— І рідні, і друзі, і знайомі.
— На що ви живете? Адже волонтерство не оплачується.
— Були збереження на картках, все пішло сюди. Друзі і діти допомагають — на продукти, сплачувати частину комуналки. На жаль, зараз можу розраховуватися лише за воду та вивезення сміття, за електрику та газ не плачу, накопичується борг.
«Доня просить: збери документи, а на мене навалилася розгубленість»
— Нумо з вами разом повернемося у часі. Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення? Згадайте ранок 24 лютого.
— Було 10 хвилин на 5-ту ранку. Мені подзвонила донька: «Мамо, розпочалася війна». У них, в Києві, уже були перші прильоти. Я спочатку не повірила, але донька каже: «Включи телевізор!» Включила, там уже показували. Перша реакція — потрясіння. Доня просить: збери документи, а на мене навалилася розгубленість. Дивилася повсякчас новини, старалася бути з донькою на зв'язку постійно. Деякі речі та документи знесла у підвал.
Якщо згадувати перші дні, то й анекдотичне було — завжди маю запас, а тут, наче навмисно, закінчилася сіль, от ані граму в хаті. Подивилися в пресі, що біля магазинів кілометрові черги, — не пішла. І хліба не було — то спекла собі коржа, подумала: якось обійдуся.
Вдень тут, а вночі спати взагалі не могла. Нерви. Хоча я з 2014-го з військовими на зв'язку, там мої друзі.
«Хлопці приходять — потрібно те чи інше, і добре, якщо відразу можемо допомогти»
— Що, крім волонтерської роботи, допомагає вам триматися? Психологи радять людям не покидати свої хобі: хтось читає, хтось в'яже, інші бігають.
— У мене цього немає. Коли я приходжу з волонтерки, вдома вже нічого не можу робити — дуже втомлююся., роблю лише те, що мушу. За весь час від 24 лютого я 4 дні була в Києві і 4 дні на лікарняному, захворіла.
— Вас можна назвати лідеркою цієї волонтерської групи?
— Авжеж, так вийшло. Спочатку організовувала не я, але потім дехто пішов, дехто прийшов і так склалося, що почала я організовувати, добувати матеріали, вигадувати. Хлопці приходять — потрібно те чи інше, добре, якщо відразу можемо допомогти. А немає — кидаєшся на всі боки, щоб добути. Тут у нас зібралися люди, які працюють на перемогу: відпрацьовуємо старі та започатковуємо нові проєкти. Ось стали шити теплі рукавиці, щоб хлопчикам не було холодно. На жаль, зараз підприємці стали допомагати менше, більше доводиться закуповувати на свої кошти чи нести з дому, якщо у когось ще щось є.
— А як ви зв'язуєтеся з військовими, щоб віддати вироби?
— По-різному. Іноді телефонують і приходять до нас самі, частіше відправляємо поштою за свій рахунок. Мій номер уже знають, тож іноді приходять за елементарною допомогою: комусь треба перешити військові штани, блискавку вставити тощо.
«Є те, що надихає»
— Якби не було війни, чим би ви зараз займалися?
— Ми з дівчатами нещодавно жартували: дасть Бог, закінчиться війна, будемо сітки плести з візерунками, з калиною та вишивкою, художні, і продавати кав'ярням замість тентів — тераси накривати. А якщо серйозно: не знаю, дай тільки Бог, щоб швидше була перемога.
— Я здоров'я? Не підводить?
— Не знаю, скільки років життя війна у нас всіх забрала: хоч і стараюся менше дивитися новин, але ж все береш до голови, серце, нерви, безсоння. Однак є і те, що надихає. Дзвонять, приїздять хлопці, розповідають: ось був прильот, а ось тут вже з вашою сіткою проминуло! Тобто — ми заховали хлопців! Це дуже надихає. Так само у березні 2022-го ми дали воїну плитоноску, у грудні він приїхав і показує: дивіться, ціла, ані прострілена, ані дірки від осколку. Ми її розшили, бо тепер вона потрібна під нові — інші — плити. А я, коли шию, кладу всередину жовто-блакитні сердечка. Тож він мені: це сердечко — воно там так і є. Такі моменти дуже надихають. До речі, у розвантажувальні жилети, кавери та кікімори пишу молитву, теж кладу.
«Тепер дуже потрібна допомога громади»
— Яка підтримка потрібна вашій волонтерській групі?
— Знаєте, іноді складається враження, що для декого війна вже закінчилася. А це не так — ми всі разом у небезпеці, до перемоги ще далеко. Ось вам факт: часто у нас ламаються швейні машинки, викликали трьох різних майстрів. Жоден із них не те що не відмовився від оплати, а навіть знижки за свої послуги не зробив. Та чи ж перемога потрібна лише військовим і волонтерам? Люди повинні розуміти, що процвітання їхнього бізнесу тут — це заслуга захисників, які там, в окопах, на морозі, у багнюці, не передати словами, як їм там тяжко.
Тому я завела картку в Монобанку, щоб збирати на неї благодійні пожертви на матеріали — нам потрібні сітки, тканина, фурнітура. Ми не зупинимося в своїй роботі — до перемоги так точно.
Як допомогти волонтерській групі «Разом ми сила», яку очолює Лариса Ткач
- Для грошових переказів — номер картки в Монобанку: 5375411423973168.
- Потрібні сітки-основа, тканина бавовняна темних кольорів (зелена, хакі, коричнева, сіра, чорна) та біла. Можливо — старий бавовняний одяг.
- Телефон Лариси Ткач: +38 (095) 127-67-65.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
