Первомайчанка Алла Олексіївна разом із чоловіком Григорієм Михайловичем опікується тваринами-безхатьками вже близько десяти років: годує, лікує, прилаштовує у добрі руки. Кожного котика та песика знає на ім’я, і про кожного може розповісти історію. Деякі з історій про первомайських пухнастиків записав Гард.City.
«Люди є різні»: добрі та сумні історії про тварин-безхатьків
Історії є різні: кумедні й сумні, із хеппі-ендом та, на жаль, із сумним завершенням. Бо люди, як зазначає Алла Олексіївна, теж є різні. Є такі, котрі дбають про тварин, але є й інші, котрі ображають та викидають.
Щодня, об одній і тій самій годині, пані Алла виходить надвір, де її чекають хвостики. Коти та киці добре знають свою годувальницю, тож збігаються зусібіч, щоб поїсти.
— Купуємо рибу, курячі крильця, сосиски, сухий корм, — каже пані Алла. — Нічого для них не шкодуємо, адже тварини — це брати наші менші. У холодильнику тільки одне маленьке морозильне відділення для нас, решта — для них.
Для такої великої строкатої компанії харчів треба багато. Тільки зараз зібралося із десяток котів та двоє песиків, Жукан та Чорниш. Кожного котика пані Алла називає на ім’я. Показує двох пухнастих котів із пишними комірцями. Такі красені, їм би не у дворі жити, а лежати на подушці в теплій хаті.
Мішель Перший, Мішель Другий, Чорний Носик та Янтар
— Оце в нас Мішель Перший та Мішель Другий. Вони схожі на пухнастих ведмедиків.
Мішель Перший та Мішель Другий
— А це Чорний Носик, бачите, в нього носик темний, тому таке ім’я.
Чорний Носик
— А це Янтар. Тому що в нього чудові бурштинові очі.
Не уявляю, як можна було викинути на вулицю таку красу. Але ж викинули — мабуть, через те, що хворів. Ми давали йому таблетку від паразитів, і побачили в роті червоні плями, наче стоматит. Він спочатку погано їв, годували рідкою їжею: вологий корм, кашку. Тепер видужав, он і крильця гризе. Такий гарний кіт, породистий. Може, хто б його собі узяв.
«Зараз люди рідко беруть тварин, бо війна»
— Зараз люди рідко беруть тварин, — каже пані Алла. — Ще до того, як почався ковід, улітку 2019 року, я прилаштувала 19 котенят. Брала їх, ішла на ринок, ходила там у молочний корпус, у м’ясний: «Кому котенята?» І люди брали. А як почався коронавірус, перестали брати. Тепер теж не беруть, бо війна.
Рудько
Бусинка та її пятеро котенят
А ще є Рудько, Кучерявий Хвостик — у неї хвостик закручений угору, тому так і назвали.
Кучерявий Хвостик
Та дві її сестрички — Вушко (у якої порізане одне вушко) та Білогрудка (має трошки білого на грудці). Усі ці котенята народилися у киці на ім’я Чорна Бусинка. загалом кошенят було п’ятеро.
Вушко
Про Бусинку ціла історію. Викинули її, коли їй ще року не було, місяців вісім, мабуть. Жила-була вона тут, потім хтось забрав. Нема і нема, гадала, собаки розірвали, минуло вже місяця півтора. Коли бачу — виглядає з-під плити: червоний нашийник, чорненька. Не зрозуміла: що то за кішка, хто її підкинув? А потім впізнала: «Бусинка, це ж ти!» — «Няв, я!»
Гадала, може випустили гуляти, заберуть згодом додому — ні, її викинули. А незабаром вона народила котенят. Отам під кущами рядочком виклала п’ять кошенят. Ніби каже: «Я така молодець, диви, які гарні!» Двох котиків взяли добрі люди, а троє киць залишилися. А Бусинку взяла до себе моя напарниця, Валентина, котра теж годує тваринок. На руках її носять, вона муркоче, пісні співає. Син Валентини зараз у ЗСУ. Раніше він не любив котів. А як став служити, — приїздить додому, киця від нього не відходить. І він її дуже любить. Він сидить у кріслі, і вона з ним. А коли знов їде, то Бусинка лізе в те крісло й продовжує сидіти там, бо пахне рідною людиною. От такі вони розумні.
Бантик та Пуша: «Із дітьми ж мене не виженуть»
А ще у нас був такий гарний Бантик: білий із чорними плямками, а між вух — чорний бантик. Я його повезла на ринок, гадаю, комусь віддам. А він як почав у маршрутці нявкати! Вийшли на наступній зупинці, принесла додому «Житимеш тепер тут». Ще дома була Пуша. Ми раніше гадали, що то Пушок. Вона дізналася, що ми живемо на 4-му поверсі, народила у підвалі та принесла кошенят до дверей. Я іду годувати, відкриваю двері... Наш килимок колючий, а поряд біля квартири м’якенький, і там вона лежить, а з нею троє котенят. Годує їх. Четвертий поверх: запам’ятала, принесла. «З дітьми ж мене не виженуть», — гадає. Прописалася у нас.
Котрийсь із Мішелів
І це далеко не всі. Склад дворового товариства раз у раз змінюється: то когось підкидають, то народжуються котенята, зрідка тваринок вдається прилаштувати. А трапляється й таке, що люди, яких недоречно звати людьми, викидають чи вбивають тварин.
Тома і Рижуха
— Була ще Тома, — продовжує розповідь пані Алла. — Забігла у під’їзд до нас, а там вікна міняли. То чи її виганяли, чи вона злякалася, бігала, — порізала собі лапу. Дядько один казав, що вже хотів її з четвертого поверху викинути. Я накинула на неї ганчірку — кішечка дикувата була, і в тій ганчірці ми понесли її до ветеринара. Там їй уколи зробили, лапку обробили, забинтували. її додому взяла, гадала, буде у нас. Ні — вона як відійшла ввід наркозу, стала на стіни кидатися, на шафи — не зрозуміла, куди вона потрапила, перелякалася. Я їй кажу: «Почекай до ранку». Вона забилася під диван, вранці я її винесла на вулицю. Вона довго там жила, котенят народжувала, ми її годували. То одного разу люди отруїли її разом із кошеням.
Ми самі хатки збудували для котів. Взяли ящики, накрили, щоб не промокали від дощу. Хатки гарні, всередині тепленькі, там і шуба, і ковдри. Ми їх загородили гілками, бо бродячі собаки розривають будиночки, а потім і котів, розірвали, кинули та пішли.
Але бувають і розумні собаки. На жаль, люди вважають, що бродячі собаки всі однакові, хоча серед них трапляються добрі та гарні тварини.
— Була у нас собака Рижуха, не собака, а чудо, — згадує пані Алла. — Породи шарпей, гарна, розумна. Якісь люди викинули її разом зі щенятами. Уранці знайома із першого поверху почула під вікном, як під’їхав джип, а потім цуценята скавуліли, собачка гавкала. Викинули шість цуценят та цю собаку. Цуценята були не чистопородні, а метіси. Мабуть, це і стало причиною того, що їх викинули разом із мамою. Ми викликали волонтера, вона сфотографувала щенят, гарні такі. Приїхали із Великої Мечетні, двох цуценят забрали, потім ще двох. А двоє цуценят померли. Одна собачка виросла вже велика, її отруїли. А Рижуха прожила у нас років сім. Спала із котами в хатці, що ми для них збудували. А потім їй теж насипали отрути. Відмовилася їсти і через тиждень померла.
Коли пані Алла розповідає про жорстоке ставлення людей до тваринок, то мало не плаче. Аж ось згадує добру історію, і добрі очі знов починають сяяти. Одного разу вигодувала 10-денне котеня, яке народилося у безхатьки Пантери. Киця чомусь бігала подвір’ям із котеням в зубах, а потім покинула мале на клумбі у траві. Пані Алла забрала малечу додому та годувала зі шприца кожні 2 години. Котеня виросло та стало гарною кицею.
Котрийсь із Мішелів
Таких історій ще безліч назбиралося за ті десять років, що родина годує та рятує безпритульних тварин. І кожна така історія — то пухнасте життя, яке ми, люди, можемо зберегти та зробити щасливим. Містяни, нумо будемо добрішими до тварин — адже це зробить трошечки кращим не тільки наше місто та світ, але й нас самих.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
