Здавалося б, журналістів вже складно чимось здивувати. Однак йому вдалося. Учень Первомайського професійного промислового ліцею Микола Задорожний вдень і вночі в'яже теплі шкарпетки для захисників України. Журналіст Гард.City поспілкувався із юнаком та дізнався, як він встигає навчатись, працювати і в'язати.
За останні більш ніж півроку редакція Гард.City розповіла читачам чимало історій про людей нашої громади, які в будь-який спосіб наближають Перемогу, допомагаючи армії. Здавалося б нас, саме як журналістів, вже складно чимось здивувати. Однак все ж таки продовжують траплятися герої для матеріалів, які дивують і захоплюють. Знайомтесь: Микола Задорожний. Родом юнак із Синюхиного Броду, із багатодітної родини. Учень другого курсу Первомайського професійного промислового ліцею.
Микола Задорожний та Людмила Звонарьова, класна керівничка
Микола майже увесь свій вільний час присвячує в'язанню шкарпеток для військових ЗСУ
— Миколо, розкажи, як у твоєму житті з'явилось таке нетипове для хлопців заняття?
— Мені було цікаво спостерігати за тим, як в'язала моя мама. Я дивився, цікавився і якось попросив, аби вона мене навчила. Спочатку я пробував в'язати двома спицями, потроху почало виходити, виготовив перші шкарпетки. З часом наші з мамою вироби ми навіть почали продавати онлайн.
Потім мама порадила мені спробувати в'язати вже чотирма спицями, оскільки так шкарпетки виходять більш акуратними. Я спробував, в мене щось не надто виходило і я на деякий час перестав в'язати. Згодом мама знову мені запропонувала почати в'язання. Я взявся знову і в мене таки помалу почало виходити в'язати з чотирма спицями. Навчився я не одразу. Досить довго набивав руку — пару місяців. А зараз вже нормально справляюсь.
— Коли в тебе з'явилась ідея в'язати саме для військових?
— Я став в'язати шкарпетки для ЗСУ на початку цього навчального року — з вересня.
А зараз холодно і теплі шкарпетки дуже доречні.
— Скільки шкарпеток ти вже зв'язав саме для військових?
— Вже виготовив 12 пар. Я в'яжу, а мама відправляє військовим.
— Ти підраховував, скільки потрібно часу на виготовлення однієї пари?
— Точно не скажу. Але це, мабуть, близько 5-6 годин.
— Я так розумію, ти в'яжеш скрізь, де є така можливість. Так?
— Так, я в'яжу між парами, в гуртожитку. Коли тривога і ми йдемо до сховища, я теж беру з собою спиці та нитки і там працюю.
Микола Задорожний і у ліцеї використовує кожну вільну хвилину
— Як одногрупники сприймають твою справу?
— Ніби нормально. Бувало, що в бомбосховищі декілька людей з іншої групи проявляли своє скептичне ставлення до того, чим я займаюсь. Але мені байдуже, що вони там кажуть.
— Твої одногрупники просили, аби ти їх навчив?
— Щоб саме навчив, не просили. Буває, дуже просять, аби і їм зв'язав. Але поки що я їм відмовляю. В мене зараз є, для кого в'язати в першу чергу.
— Де ти береш матеріал? Ти купуєш нитки?
— Ми з мамою робимо так: купуємо в секонд-хенді якісь светри, шарфи, кофти і розпускаємо їх на нитки. Оскільки зараз осінь і такі речі швидко розкуповують, то вибір матеріалу і кольорів не надто різноманітний. Тож беремо, що є.
— Миколо, окрім в'язання, чим ще ти займаєшся у вільний час?
— Ходжу на роботу. В мене пари здебільшого до 16-ї. Після пар йду на пару годин працювати.
— Якщо не секрет, де працюєш?
— Тут, в мікрорайоні «Фрегат». На околицях міста, біля одного з житлових будинків прибираю листя, гілляки тощо.
— А потім повертаєшся до гуртожитку і знову в'яжеш?
— Готую їсти, роблю домашнє завдання і так, знову в'яжу.
«Увесь наш ліцей пишається тим, що ми маємо такого Колю»: класна керівничка
Класна керівничка Миколи Людмила Володимирівна Звонарьова розповідає про свого учня:
— Дуже скромна дитина, щирий хлопець. З навчанням все встигає.
— Миколина, скажімо так, позашкільна зайнятість не відволікає його від навчання?
— Ні, він молодець, справляється. Прислухається до викладачів, вчасно реагує на зауваження. Звісно, що всяке буває, це ж діти. Але проблем з ним немає. Весь наш ліцей пишається тим, що ми маємо такого Колю, що він в нас такий молодець. Він чесний і щедрий хлопець. Коли ми тут, в нашому закладі, збирали кошти на бліндажні свічки, то просили скластися бодай по 10 гривень. Так от Коля в нас не з багатої сім'ї, але він дав вдвічі більше. І коли я йому запропонувала решту, він її не взяв.
— Микола у вас в ліцеї мабуть вже досить відомий хлопець?
— Так, звісно. Тут багато хто вже знає, що в нас є такий учень. Про нього говорять. Ми, викладачі, позмінно чергуємо у бомбосховищі. Тож коли наші діти по тривозі спускаються до укриття, всі бачать Колю. Чи то він розпускає кофту якусь, чи в'яже. Буває, що втомиться вночі, та й іде спати. Було таке і на моїй зміні: в'язав, в'язав у сховищі, заморився і пішов відпочивати.
— На вашій практиці зустрічались такі учні, як Микола?
— За 38 років у мене не було такого. Принаймні, щоб хлопець займався в'язанням в принципі.
«Досить довго набивав руку — пару місяців. А зараз вже нормально справляюсь»
«Я пишаюся знайомством із Миколою»: журналіст
При спілкуванні з Миколою відчувається його скромність, але при тому — твердість його позиції. Попри свій вік, він тримає себе як доросла свідома людина, як чоловік. У мене він викликав почуття глибокої поваги.
По закінченні нашого інтерв'ю я взяв свій телефон, аби показати Миколі, де він зможе прочитати наш матеріал про нього. Запитую:
— Ти є в телеграмі?
Юнак відповідає:
— Перепрошую, але в мене поки ще немає смартфону, аби це прочитати. Збираю, відкладаю, планую якось із зарплатні придбати.
Скажу чесно: деталь про телефон мене остаточно вразила.
Я прощаюсь із Миколою, Людмилою Володимирівною і йду собі. Йду, думаючи про те, наскільки студент Микола крутий.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
