Раєм на землі назвав Поет місто, яке розкинулося на берегах містично-таємничої річки з дивною знаковою назвою Бог.

Привітання Олекса Різниченко (Різників) опублікував у соціальній мережі.

«Нам триста по триста», — стверджує Олекса Різниченко

Все таки, що б там не говорили, а наш край — це рай. Особливо це відчувається весною, коли природа оживає, коли зацвітають вишні і яблуні, росте зелена до божевілля травичка, пташки бавляться у небі, коли хочеться жити і творити!

А в серцевині цього раю-краю, де споконвіків проживає мій народ поляни-руси-українці, тече містично-таємнича річка з дивною знаковою назвою Бог-Біг, маючи по боках ліворуч Данапріс і Донас, а праворуч — Данастріс і Дунай (як бачите, корінь в усих чотирьох Дана, богиня води, а це свідчення того, що народ мій живе саме тут споконвічно, тисячоліттями!).

Фото: архів Гард.City

Річка Бог приймає до себе посестру Синюху, а трикутник, створений ними, має назву Богопіль. Уявляєте??? Бог-о-піль! Може, це — Бого-поліс (з грецької — місто)? Чи все таки Богове поле? Не лише я вважаю містичним це місце. Тут-бо стоїть знаменита нині, винятково дивна українська школа №17 імені Миколи Вінграновського, яку і я відвідував щовесни, коли кригою зривало тоді ще дерев’яного моста через Синюху, і я не міг ходити на Орлик до своєї школи №12.

Фото: архів Гард.City

Тут, на Богополі, виростали мої сусіди — письменники Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський та й художники Андрій Антонюк, Вадим Целоусов, Василь Кацалапчук.

Це все молода поросль в саду, порубанім більшовиками…

Микола писав пізніше:

А ми? Хто ми? Себе ми знаєм зроду.

Чимало віддалось нас жаху в рот.

Лиш ті не віддалися, хто народу

Віддав себе і ствердив свій народ.

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші,

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім. Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться з-під наших юних брів.

О, Богопіль наш, Богопіль! О та 17-а школа, прославлена двома лавреатами Шевченківської премії — Миколою і Андрієм!! Що не кажіть, а гармонія рідної мови — і у школі, і у родині — піднесла розумовий розвиток і психологічний стан учнів на той ідеальний рівень, як і має бути згідно ученню Ушинського, Потебні, Сухоминського...

Так-так — рідна мова в рідній школі...

Оскільки ріка Бог-Біг-Буг тече у центрі нашої прабатьківщини, вона плекала наш пранарод з давніх давен. І люди тут жили тисячі років до нас. І те, що ми маємо день міста, це чудово!!!

Вітаю земляків своїх з цим славним Днем!!! Бажаю везіння і перемоги!!!

Фото: архів Гард.City

Можна цього дня згадувати сиву-сиву давнину. Як ось таку:

Наш край — це рай

Діялось давно це — на початку світу:

став своїм народам Землю Бог ділити.

Кожному відкраяв щедро його долю,

та й присів собі спочити на престолі.

Глип — а осторонь вусаті та косаті

чемно так чекають небожата.

— Ох ти, Боже! — охнув Бог і так промовив:

«Що ж це ви занадто чемні, га, панове?

Я ж всю Землю поділив уже, покраяв,

ні шматочка в мене вільного немає...»

А вусаті і косаті кажуть: «Боже!

Лізти в очі сперед інших нам негоже.

Та й про землю нащо нам переживати:

неможливого нема для тебе, Тату!»

«Що ж це діять? — каже Бог. — Ви гарні діти...

Де ж мені вас поселити? Де вас діти?

От що зроблю: вкраю вам я свого Раю —

Там і гори, і річки, і степ без краю!

Нате срібний ключ вам — відмикайте!

А іще — ці золоті гостинці майте:

Ось ярмо — волів сивеньких запрягати.

Плуг, щоб землю пооравши, обробляти.

Ось сокира, щоб хати і храми ставить.

Чаша, щоб вином святкові дні пожвавить».

З того часу не один вже вік пролинув —

ми ж свій край зовемо досі — УкРАЇна,

Орем землю, зводим храми і заводи

і боронимо Вітчизну від заброди,

Божого леліємо гостинця.

І пишаємось, що всі ми — українці.

Ось чому тут —

ВСЕ БОГОВЕ

Тут Божі будівлі і Божі травини,

тут Богове збіжжя, тут Богові шана.

Тут Біг, як божницю — в окладі хмарин,

цілують прочани — спрагнілі божани.

В жнива, утомившись від жита, від жител,

замурзані втомою, змучені, впрілі,

приходять до Бога змолитись-умитись,

в єднанні із вічним чистішати тілом.

До неба, мінливого в Боговій жмені,

що кожному хоче шматочок донести,

приходять жінки на поклони щоденні

приносять білизну.

І хрестять. І хрестять.

А там, де з’єдналися плюскіт і гуркіт,

небесні хмарини і Богова піна,

в чоботях чалапають чорно-рукі

піймають обережно за крила рибину...

Припав Богопіль, і поля, і поляни,

і ніжиться Біг в їх обіймах-цілунках,

вмирають і множаться богопільчани,

а хвилі хвилинам ведуть обрахунки.

1966 рік

Фото: архів Гард.City

Богопіль

Між річками, як між руками,

Бог вигойдував Богопіль,

уквітчавши його садками

і дібровами доокіл.

Найсолодші відкрив джерела,

найп'янкіші пустив вітри,

напуваючи спраглі зела,

з неба хлюпаючи дари.

І привів Бог сюди людину —

ось твій край, твій, синочку, рай

зліва води Синюхи сині,

справа Бога струм-водограй.

Ту живи і плодись, і множся

тут освоюй до моря степ —

зліва Голти гінке колосся,

справа Орлика сад росте.

БОГО-ПОЛІСЕ, БОГО-МІСТО!

БОЖЕ ПОЛЕ, де ми зросли.

Хоч нам триста уже по триста —

жить ми тільки-но почали.

1980 рік

Фото: архів Гард.City

Богопіль уночі

Зорі й хмари понад землею.

Місяць сяючий споловів.

Я поволі іду від неї,

з нею в серці і в голові.

Та спиняюся ненавмисне,

так вражає картина ця:

моє місто, з вогнів намисто

до лиця тобі, до лиця!

Ніби зорі, із неба скинуті,

мерехтливі ясні вогні

розлилися по всій долині,

шлях освітлюючи мені.

Вітер тихо шепоче з листям.

Шум авто. Паровозів гук.

Ти й вночі не стихаєш, місто,

безупинне, мов серця стук.

Спиш, здригаючись, як людина,

просто неба, уверх лицем.

Ти пропахло наскрізь бензином,

очеретом і чебрецем.

В твоїм ритмі мій крок лунає,

і дихання злилось з твоїм.

Як дівчину, тебе кохаю,

серцем, повним жаги, своїм!

Знаю я – до твого порогу

мої ноги і в темінь путь

по оцих дорогих дорогах,

зморшках давніх твоїх, знайдуть!

1962 рік

Осінь у голтянському парку

На сіросиню сонь спада лапатий лепет

без хлюпання, спокійно, ніби спомин.

Спухає Бог, лапатим листям повен,

спиває піну спломенілу гребля.

Співають сповідь липа і верба.

Їх пізня пісня сповнена печалі.

Спустіння сподівань,

неспинне, як плавба,

розписане у вічності скрижалях….

Спасибі, осене, за це спокійне листя,

яке спадає плавно і сплива.

Чи спиниться плавба?

Спинається ж навшпиньки

сполохана, спеленута зима…

Спитайсь, спинись.

До стовбура спиною

притиснись тісно.

Висне павутинь.

Повітря всноване спадалістю рясною.

Спада все спати.

Не заснеш лиш ти.

Спустілим парком носиш пізній смуток.

Усе засне.

Тобі лиш не заснути.

1967 рік

Нагадаємо: з ініціативою присвоїти Олексі Різниченку (Різниківу) звання «Почесний громадянин міста Первомайська» звернулася до міського голови та депутатів міської ради група активістів на чолі з краєзнавицею Тетяною Хмарою.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися