Роман — хірург, викладач, лейтенант медичної служби зенітно-ракетної бригади імені гетьмана Пилипа Орлика. Про задачі, які йому доводиться вирішувати, всього написати не можна – війна. Колись потім, після Перемоги, досвід таких людей потрібно буде випускати не статтями — книжками. А сьогодні Роман погодився розповісти Гард.City, як він зустрів день 24 лютого.
«Я з тих людей, хто не проспав перші вибухи»
Повномасштабна війна для мене почалася о 5.40 ранку 24 лютого. Я живу у передмісті Києва, працюю в київській лікарні хірургом, четвер — операційний день. На цей день було заплановано дві досить об’ємні операції та кілька невеликих. Звичайний, нормальний, розпланований день. Зранку я вийшов, щоб прогріти автомобіль — їхати на роботу. Але о 5.40 побачив вибух.
Наскільки можна було побачити від мого дому, зрозумів — Жуляни. Вибух масштабний, гучний, все затремтіло. Перше, що я спало на думку, — якась катастрофа. Літак упав, паливні ємності рвонули, не знаю… Забіг у будинок, кажу дружині: «Я погнав, бо бачу, що відразу будуть привозити постраждалих». Адже моя лікарня територіально недалеко від Жулян.
Однак вже дорогою, ввімкнувши радіо, я зрозумів, що почалася війна.
Навчання бойових медиків
Перша доба та очікування маси поранених
Тут вже почали поступати дзвінки з роботи.
Передзвонив дружині, щоб збирала дитину (у мене 1-річна донька), брала документи і швидко виїздила із Києва. Так вона і зробила — поїхала до Житомира. Благо, у нас була ще одна автівка. Я розумів: першим ділом будуть штурмувати Київ.
А в лікарні вже всім все було зрозуміло. Загальні збори, директор клініки оголосив, що почалося масивне вторгнення російської федерації в нашу країну.
Першу добу ми очікували масивних поступлень поранених. І так, поступлення були, однак не такі масивні, як ми припускали, адже лікарень у Києві багато, вони взяли на себе велике навантаження.
У перший день люди почали виїздити з Києва і відразу не стало пального, просто взагалі не стало. У мене електрокар, мені простіше: зарядив і їздив все рівно.
Навчання бойових медиків
Друга доба та принципове рішення
На другий день стало ясно, що, в принципі, прориву за три дні російських військ у сам Київ не буде.
Я живу за 7 кілометрів від Бучі — містечка, яке сьогодні всім відоме, в Бучанському районі. До речі, потім, пізніше, моє містечко теж потрапило під окупацію.
Директору клініки повідомив, що я офіцер запасу, відсиджуватися в лікарні не буду. Я розумів, що лікарів достатня кількість в клініці, в тому числі тих, хто не має жодного військового досвіду, звання та моїх навичок. До речі, тепер уже усвідомлюю: на той момент мені здавалося, що мої навички трішки більші. Але все пізнається в порівнянні.
Тож на другий день я поїхав до військкомату Шевченківського району. Там була маса людей, натовп, просто не прорватися. Туди ж приїхали мої друзі, з якими я колись служив, і ми разом пішли у військкомат.
Координатор зорганізував всіх у три чималі групи: офіцери запасу окремо, ті, хто брав участь у бойових діях, — окремо, ті, хто добровільно прийшов на захист України, але без досвіду, – окремо.
За моєю книжкою офіцера координатор побачив, що я з Первомайська і відразу запитав: «Транспорт маєш? — Так. — Проривайся до свого військкомату на південь, тут народу достатньо для призиву». (У столиці я вже 10 років, а реєстрація тут, у Первомайську).
По дорозі в Житомир
Відразу — у машину, їхати за родиною до Житомира.
Траса житомирська вже тоді була страшна, але ще вона була проїзна. Де-не-де були згорілі автомобілі, вже були палаючі будинки, вже підірвали міст на Стоянці.
Міст поблизу села Стоянка на міжнародній автотрасі Київ-Чоп. Весна 2022-гоФото: rubryka.com
Кругами, через села проїхав, таки вискочив на трасу, у тодішньому Макарові, де йшли бої. Обстріли, підриви, дим клубами — все я бачив.
Згорілий російський танк Т-72 поблизу селища Макарів Київської областіФото: Вікіпедія
Одну сцену не зможу забути. Це розстріляний невеличкий білий пікапчик, на дверях якого був… червоний колір.
Потім – блок-пости на в’їзді в Житомир, родина — цілі, слава богу, забрав — і ми приїхали до Первомайська.
«Моя задача: врятувати і повернути в ряди ЗСУ»
Відвіз своїх до батьків і як був, в операційних тапочках, хоч і лютий, приїхав до первомайського військкомату. Там у мене взяли документи, поцікавилися, чи є, де зупинитися, відпочити, хоч відмитися від того усього. Вирішив побутові проблеми і мені визначили подальший шлях до військової частини.
Тепер моя задача: врятувати і поставити на ноги, повернути в ряди ЗСУ, до зброї. На вирішення цієї задачі направлений увесь мій досвід: 16 років — хірургічного, 21 — загального медичного.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
