Фактично Благодійний фонд Володимира Вовка «Первомайщина — наш оберіг» був створений ще кілька років тому. А з початком російського вторгнення активізував усі зусилля.
Нині на рахунку організації тисячі продуктових пакунків для родин переселенців, сотні комплектів амуніції та десятки засобів індивідуального захисту для військових, надійні канали постачань медикаментів з-за кордону та навіть інноваційна арт-терапія для дітей ВПО. Немало, як для 100 днів, правда ж? Про шлях розвитку, еволюції та вдосконалення, яким продовжують йти у фонді, нам розповіли Оксана Телятник, Григорій Телятник, Денис Кривий та Артем Христенко.
Зміст матеріалу є активним, якщо хочете перейти до певного розділу — клікніть на нього.
- 24 лютого — день страху, розгубленості, злості, відчаю, та, врешті, опанування себе
- Все почалося з вішаків та ліків для поранених
- Все геніальне — просто. А все оптимальне — легко. Організаційний етап роботи
- Особиста довіра, невтомність і прагнення звернути гори: основні складові успіху
- Те, чим хочеться ділитись. Проєкт арт-терапії для дітей-переселенців
- Волонтерство — це не лише про допомогу, але й про саморозвиток
24 лютого — день страху, розгубленості, злості, відчаю, та, врешті, опанування себе
«Ліг я спати годинки в 3 ночі. А за годину потому все почалось… перший день я вийшов на вулицю, на автоматі йшов в якихось справах, якісь там домовленості були, і йду вулицею, назустріч жінки, діти. Я йду і мені соромно. І перший день — це був просто пекельний треш. І страшно, і соромно, і злість, і відчай, все одразу», — згадує Артем Христенко
«А в мене прикольніше. В мене в гостях була його (Артема Христенка — авт.) сестра, і ми сиділи дуже довго. Спілкувались, дуже допізна. А на ранок війна… І просто ступор в усіх, не вірили перші хвилини. Але одразу включились в якісь процеси першочергові, які мають бути в цьому випадку — безпека родини, дітей», — розповідає Денис Кривий.
«Я прокинулась, ще геть рано, а чоловік новини читає. І в мене думка: чого він не спить. А напередодні знайомому зробили операцію, і ввечері я була з ним в лікарні. На ранок планувала провідати, в мене цілий список планів був. А раптом чоловік каже, що війна почалась. Я кажу: «Яка війна, мені в лікарню треба!» І ми перше, що зробили, це заправили свої автівки, бо розуміння не було, що далі. Попри все я вирішила йти за тим планом, який мала, щоб не було хаосу. І прийшла в лікарню до знайомого. Уже в лікарні прийшло осяяння. Стала дивитись новини… І от це рішення діяти за планом врешті і допомогло опанувати себе», — ділиться Оксана Телятник.
Все почалося з вішаків та ліків для поранених
Знайома Григорія Телятника на момент початку бойових дій була медсестрою у міській лікарні. Саме від неї і надійшов той самий перший запит на допомогу. Тоді, у перші дні війни, з передових позицій почали надходити поранені військові. У лікарні бракувало штативів для крапельниць. Так само, як, власне, і ліків. Бо таку велику кількість одночасно забезпечити практично однаковою допомогою було вкрай важко.
Оксана Телятник розповідає про перші дні війни
«Ми почали обдзвонювати знайомих, потім знайомих знайомих, і знаходили навіть не штативи, а вішаки, які пристосовували. Так почалась наша волонтерська діяльність. Фактично, це був третій чи четвертий день війни. Поранених привезли на автобусах, хто сидів, хто лежав на підлозі. Багато було молодих хлопців та дівчат. Місцями підлога в автобусах цих була прямо залита кров'ю. Я так прониклась цим всім. А тоді медсестра наша знайома підійшла і сказала, що невідомо, скільки буде треба робити операцій, і потрібні ліки. Багато. І знов я почала обдзвонювати знайомих. На ранок ми вже повезли до лікарні ліки. Це вже був справжній перший крок мій у волонтерстві. Так і почалось. А тоді якось я по собі відчула, що на мені це позначається негативно, що не витримую. Маю маленьких дітей і на них то почало теж позначатися. А чоловік саме почав їздити за гуманітарними вантажами, його не було вдома по кілька днів. І тому задля безпеки я взяла дітей і виїхала з міста. А потім повернулась та долучилась до роботи у фонді», — згадує свій старт у волонтерстві Оксана Телятник.
Від перших днів війни Григорій Телятник, Дмитро та Володимир Вовки за потреби вивозили людей з міста на захід країни, а звідти повертались із гуманітарними вантажами. В такий спосіб, тоді ще легковиками, доставили до Первомайська перші партії ліків, продуктів, засобів гігієни. Згодом масштаби збільшились, і гуманітарку возили вже вантажівками. Частину її, а саме — речі, передали на гуманітарний хаб, утворений на базі «Їдальня Пампушка». Адже одягом опікувались переважно там.
Найпершу партію гуманітарної допомоги первомайці здобули через знайому у Львові. Жінка — завідувачка одного з дошкільних навчальних закладів. За заявкою, написаною вручну, вона особисто збирала все необхідне і надсилала до Первомайська.
«Переважно це були засоби гігієни, дитяча суміш та памперси. Першу партію розповсюдили серед тих, хто відгукнувся на повідомлення у соцмережах. Відбулось все прямо у дворі «БудМагу», — згадує Григорій Телятник, який тоді і доставив перший гуманітарний вантаж до Первомайська.
«Взагалі благодійний фонд Володимира Вовка «Первомайщина наш оберіг» створений був ще кілька років тому, у 2017 році. Але потреби не було такої нагальної, сторінка була створена у фейсбуці, але її не вели. І от якраз згадали, що вже є майданчик для комунікації, стали писати туди, оголошувати про все, люди почали звертатись і до сьогодні звертаються. Коли хлопці побачили, що запитів стає дедалі більше, а власними силами їх закрити не вдається, почали думати, як виводити то все на серйозний рівень. На цьому етапі долучилась вже й я. На другий чи на третій день існування волонтерського штабу я повернулась в місто», — розповідає Оксана Телятник.
Все геніальне — просто. А все оптимальне — легко. Організаційний етап роботи
Війна тривала, запитів ставало дедалі більше, допомоги потребували все більше людей. А отже — масштаби діяльності фонду зростали. Відтак, постала необхідність систематизувати його діяльність. Передусім, стали ретельно фіксувати кількість, зміст і адресатів матеріальної допомоги. Бо, кажуть, бували випадки, коли одні й ті самі люди отримували гуманітарку кілька разів, а іншим банально бракувало. Такий стан справ вважали несправедливим, отже стали «все записувати». А точніше, довірили це перевіреним засобам.
«Систему контролю в нас запровадив та організував Віталій Корой. Як згрупувати запити, структурувати їх, не випустити нічого з уваги і все фіксувати оптимально та правильно — це все він», — розповідає Григорій Телятник.
Дошка із заявками на допомогу у фонді
«Взагалі фейсбук — це найкрутіше, що можна було би застосувати в сенсі якраз систематизації. Скільки я спілкувався з різними волонтерськими групами, то всі зходяться на думці, що месенджер фейсбука — це найкраще. Бо за прізвищем користувача можна відслідкувати всю історію його запитів, які то запити, що давали, скільки, коли і навіть яка була на те реакція. Це теж важливо. Навіть сама суть запиту. Бо хтось пише: «Маємо малу дитину, потрібна суміш». А інші: «А чи є у вас таке? А чи є у вас інше? А може у вас саме щось певне особливе, бо ми просто якесь не хочемо». І тому в даному разі, якщо нам треба буде якась звітність навіть, садимо людину, і за добу маємо по всіх пунктах інформацію. Що давали, кому, скільки, як часто і коли. Хтось веде гугл-таблиці, хтось журнали. Але там немає живого спілкування, а воно, як на мене, вкрай важливе. Не тільки суха інформація, але й суть. Ось бачимо, тоді, приміром, колись відмовили людині, бо не могли задовольнити її запит. А зараз можемо, отже, контактуємо, якщо ще актуально — надаємо і допомагаємо. Так було з еутироксом. Коли знайшли можливість його з-за кордону отримати, то просто підняли усі запити і відфільтрували тих, хто звертався за цим препаратом. Зробили пост, що ці ліки є, попросили відмітити, кому треба, виписали собі з коментарів і сформували базу 300 людей, кому це потрібно. По еутироксу ми фактично закрили (потребу в ліках — авт.) все місто», — зазначають волонтери.
Система управління у фонді й досі не структурувалась остаточно. Точніше, вона структурується еволюційним шляхом. Протягом першого місяця волонтери робили все, до чого могли дотягнутися руки. Перекладали памперси, сортували продукти й іншу гуманітарку, комунікували з кимось, хто може надати ту чи іншу допомогу, відповідали на запити первомайців. Поступово кожен зміщувався в бік певного процесу чи напрямку за інтересами і можливостями. Мистецький актив фонду зацікавився громадською діяльністю, роботою з дітьми-переселенцями. Практики та прагматики спрямували всі сили, аби діставати потрібні товари з Європи. Інші задіювали свої зв'язки на місці. Тобто, виключно еволюційним шляхом все і формувалось. Важливо, що у благодійному фонді Володимира Вовка «Первомайщина — наш оберіг» немає вертикального підпорядкування, всі співпрацюють горизонтально. З ієрархією та субординацією, як кажуть самі волонтери, «в нас не паряться».
«Я сюди потрапила і відразу відчула, що всі працюють нарівні. Фізично, то фізично, реагуємо на запити, то запити. Треба видавати людям — то беремо телефон і видаємо людям», — мовить Оксана Телятник.
«А завтра ця ж сама людина бере документ, звонить якомусь командиру частини і біжить за його підписом з тим документом. Тобто, це такий собі соціалізм, але той, який має бути. Правильний. Або утопічний», — жартома додає Денис Кривий.
Особиста довіра, невтомність і прагнення звернути гори: основні складові успіху
Нині фонд працює за трьома основними напрямками: гуманітарний, медичний та мілітарний. У рамках гуманітарного напрямку підтримують переселенців продуктами (зараз цю діяльність тимчасово призупинили, бо продуктових наборів у наявності поки немає), а також специфічними речами, які збирають і надають адресно. Зовсім нещодавно почали надавати нематеріальну допомогу переселенцям. Мова про арт-реабілітацію.Також волонтери підтримують первомайців, а саме: молоді сім'ї, надаючи памперси і дитяче харчування. В рамках мілітарного напрямку фонд підтримує конкретні підрозділи ЗСУ та ТРО, забезпечуючи як медикаментами, так і амуніцією. Це все дістається виключно завдяки особистим зв'язкам волонтерів. Та довірі, яку до них мають їхні знайомі за кордоном.
«Якщо говорити про медикаменти і амуніцію чи засоби захисту з-за кордону, то це все особисті знайомства усіх волонтерів та засновників фонду. Є купа друзів-знайомих, переважна більшість з яких на заході України перебуває. Відтак, їхні родичі або друзі за кордоном. Так, з нами співпрацювали багато волонтерів. Це дівчата, які долучились до фасування і сортування ліків, це Юлія Александрова. Це водій-далекобійник Сергій Данілічев. За кордоном це родина Колебіденків Володимир та Віра, а також Віра та Оксана Якубів. І багато інших. Відповідно, через цю розгалужену мережу й вдається щось діставати і доставляти сюди. На даному етапі вже все грунтується на особистій довірі. Якщо на когось із нас виходять люди, які нас особисто знають, і довіряють, і так само виходять родичі чи друзі інших людей із заходу на когось тут на півдні чи сході, то таким чином вдається налагодити ці канали поставок. Отже, і вдається допомагати армії якимись речами, які проста людина може дістати і придбати. Але водночас ці речі армії необхідні», — розповідає Денис Кривий.
Від початку війни благодійний фонд Володимира Вовка «Первомайщина — наш оберіг» допомогу армії взяв собі за один з головних пріоритетів. До підрозділів ЗСУ та ТРО були передані засоби зв'язку, прилади нічного бачення, будматеріали, засоби очищення питної води. Цим напрямом безспосередньо займались Дмитро та Володимир Вовк, Григорій Телятник та Денис Кривий.
«Багато старалися відправляти, що треба було і що могли. Це і наколінники, берці, форма, окуляри, шеврони, шкарпетки. Засоби гігієни знову ж таки. Тепловізори теж і дальноміри. Ті, які використовуються у цивільних професіях маркшейдерами чи геодезистами. Але ми беремо їх передаємо, і в армії адаптовують і теж користуються. Відтоді, як нашу місцеву тероборону перекинули на південь, підтримуємо зв'язок із ними і теж постійно допомагаємо. За можливості передаємо те, що їм потрібно», — додає Денис Кривий.
Є у фонду ще один важливий напрямок. Час від часу волонтери збирають донейти. Гроші збирають на конкретні цілі, роблять це прозоро і потому звітують. Перша з таких цілей була, коли на Харківський напрямок відправили портативну зарядну станцію. Вдруге збирали кошти для ремонтної роти 40 ОАБр, придбали компресор і ключі. Крім того, купували тепловізори, павербанки і багато іншого. Важливо, що всі донейти фонд витрачає виключно для армії.
Те, чим хочеться ділитись. Проєкт арт-терапії для дітей-переселенців
Ідея артпроєкту вперше виникла ще до війни, 6 років тому, розповідає Артем Христенко. Він один із тих, хто працює якраз в цьому напрямку. За словами волонтера, концепція у тому, що в одному занятті поєднуються троє фахівців: театрал, психолог та художник. Вони паралельно ведуть урок і кожен із них в певний момент бере на себе роль спікера. Цей проєкт є по суті колаборацією, адже коли Артем разом із художницею Катериною Баранюк запропонували концепт у фонді і отримали схвалення та підтримку, до роботи долучили ще психолога та режисера театру. А також журналістку Наталію Клименко. І почали роботу з дитячими емоціями.
«Взяли велику тему «Я. Пошук себе» і розвели її на 5 категорій, окремо кожну категорію пропрацьовували. І кожен з наших трьох фахівців — художник, театрал і психолог — по-своєму показує дитині, як вона може з цим впоратись. Перше заняття в нас було «Хто я», чому «я» є цілісним і що власне «я» має бути на першому місці. І от кожен етап, кожне заняття відкривало нам дітей все більше. Бо вони прийшли замкнені, скуті. Приміром один хлопець зайшов на пробне заняття, в нього була сумка-бананка і він все заняття за неї тримався і не відпускав. А зрештою розслабився, заспокоївся і вже відпустив її, став розповідати звідки він, хто він, що він хоче і про що мріє. І ми зрозуміли, що це все дієво. Це дітям потрібно», — каже Оксана Телятник.
«У нас було 3 пробних заняття, кожне з яких проходила різна група. Потім на останньому цей хлопчик із сумкою зі скутого стану перейшов у стан діалогу. І після цього виникла ідея формувати комплекс із 5 занять з однією групою. Дуже важливий і приємний момент. Стандартне заняття, так само як і стандартний сеанс терапії, триває годину. Далі дитина вже втрачає увагу та цікавість. А іноді й менше, за пів години дитині вже нецікаво. А тут дві години! І вони весь цей час занурені глибоко, ми працюємо зі світлом, зі звуком. Це повне занурення», — тішиться Артем Христенко.
Коли програму із 7 занять відпрацюють, планують набирати інші групи дітей із родин ВПО. Основну концепцію і формат планують зберегти, хіба що точково вдосконалювати конкретні моменти.
«Але у дітей позитивний фідбек вже є. Я після кожного заняття намагаюсь спілкуватись із батьками. В нас є діти з Підгородної. І вони в неділю, в свій єдиний вихідний, їдуть на заняття, попри те що заняття 2 години триває, і плюс дочекатися автобус, це ще 2 години. Все одно, вони їдуть цілеспрямовано. Є хлопець, який поїхав у літній табір, але в неділю приїхав на заняття. І нам це дуже цінно», — ділиться Оксана Телятник.
Волонтерство — це не лише про допомогу, але й про саморозвиток
Нині волонтери благодійного фонду Володимира Вовка «Первомайщина — наш оберіг» працюють не лише над тим, аби допомагати військовим та цивільним, але й знаходять час для саморозвитку. Нещодавно організація Мальтійського Червоного Хреста провела для волонтерів навчання з надання першої домедичної допомоги. Після тренінгів у волонтерів повністю змінилось уявлення про аптечку як таку.
«Ми звикли, там (в аптечці — авт.) має бути вата, спирт, йод, таблетки і все таке. А тепер стали розуміти, що всі ті таблетки і вати — вже вчорашній день. А потрібна саме якісна «перев'язка». Звісно, звичайна автомобільна аптечка відрізняється від тактичної. Але базовий принцип має бути ідентичний. Там і там мають бути перев'язочні матеріали, ножиці, кровоспинні засоби. Різниця хіба в якості матеріалів. І коли ти вчишся сам, то і допомагати починаєш більш якісно, конструктивно. А не просто накидали хлопцям будь-чого і відправили. Тепер комплектуємо все із розумом, аби можна було отримати і вже використовувати за призначенням. І це більш оптимальне використання ресурсу: волонтерів, донайтерів, тих, хто з-за кордону везе, хто тут комплектує і всіх інших», — розповідають волонтери.
Наостанок цікавлюся у моїх співрозмовників, скільки ж людей сукупно задіяні у фонді. І виявляється, що попри складність назвати точну цифру, їх дуже багато. Просто багатьох залучають ситуативно, під конкретні запити і задачі. Активне «ядро» фонду складає до 10 осіб, тоді як ще кількадесят людей допомагають за потреби. І це не кажучи про підтримку донатерів та друзів за кордоном. І судячи з усього, це дієва формула. Адже за 100 днів існування фонд зумів створити собі гарну репутацію та набути довіри.
«Я зараз відповідаю на запити, і деколи доводиться писати, що ми вимушені припинити надання тієї чи іншої допомоги, бо бракує ресурсів. Але люди відповідають із розумінням, дякують за турботу, кажуть: «Ми все розуміємо, будемо чекати повідомлень від вас. Ми вам віримо». Це мабуть і є найцінніше», — каже Оксана Телятник.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
