Студенти факультету журналістики НУК ім. адм. Макарова стартують у творчому проєкті «Хроніка воєнного студентства». Вони планують створити однойменну документальну збірку, куди увійдуть їхні розповіді про пережите під час війни. Наразі збираються факти, опрацьовується матеріал та формується добірка розповідей.
Війна повністю зруйнувала плани. Замість студентського телевізійного серіалу, який журналісти-початківці готували на червневий іспит, тепер вони пишуть воєнний літопис. Це розповіді про те, що бачили і що їм довелося пережити. Переважна більшість — мешканці Миколаївщини. Частині довелося евакуюватися, декотрі — і до сьогодні в зоні бойових дій. Тож не за чутками знають, що таке «Гради», касетні снаряди, життя в підвалі та тижнями без води.
Юлія Голокоз: «Я знаю: кожному українцю є що сказати»
Юлія Голокоз до останнього з родиною залишалася в своєму Корабельному районі. Та коли уже стало нестерпно — виїхала. Дівчина від самого початку воєнних дій документувала факти та вела спостереження за подіями. Тепер все напрацьоване увійде до збірки. Студентка не сумнівається у важливості та актуальності проєкту.
«На жаль, ми заручники обставин. Сьогодення досить суворе та безпощадне. Важливість воєнних нотаток та журналістських матеріалів різних жанрів навіть не обговорюється. Зараз наша задача одна — залишити нащадкам ті емоції, страждання, біль та ненависть, які ми переживаємо під час війни. Сучасні технології надають можливості все це фільмувати, створювати аудіозаписи та поширювати на неймовірні відстані ті факти звірства, які приносять на нашу землю окупанти. Я знаю: кожному українцю є що сказати. Говоріть, не мовчіть! Наша задача: розповісти історії, в яких міститься гірка правда, якої не напишуть у підручниках з історії. Говоріть! Нехай увесь світ почує той нестерпний крик нескорених духом українців! Слава Україні!» — наголошує Юлія.
«24 лютого. Пролетів літак. Серце впало в п’яти. Неспокій на душі. Життя набирає нових обертів: секунди тривають вічність, яку нещадно глине панічний настрій. Моніторинг новин — гостра потреба».
«Квітень. Дванадцяте. Окупанти перебили водопровід у селі Киселівка. Весь Миколаїв залишився без води. Влада нічого не повідомляє та заспокоює, а люд панічно скуповує всю воду, що є в магазинах. Мамі на роботі нічого не доповідають, працівники не розуміють масштаб проблеми. Це початок гуманітарної катастрофи».
«Сімнадцяте квітня, місто без води вже 5 днів. Добрі люди діляться зі своїх свердловин. Умови для існування вкрай важкі. Миколаїв не окупований, але водні мережі під контролем орди. Отримати воду — найзаповітніша мрія кожного корабела».
Марія Соболь: «Дотримуємося правила двох стін»
«На ніч почали обстріл Миколаєва. Сидимо в коридорі. Дотримуємося правила двох стін. Щоб трохи відволіктися, на телефоні накидала малюнок».
«Води немає вже два тижні. Тато вирішив із бочки зробити резервуар та забезпечити водою нашу квартиру».
Татів винахід
Ксенія Плахтіна: «Вибухи зовсім близько»
«День 86, 20 травня. Наше волонтерське об’єднання зібрало першу посилку, яку одразу ж відправили на Миколаїв. Миколаїв — моє місто, тому я мала змогу координувати надходження посилок до волонтерських центрів.
Зустріч і спілкування з волонтерами, їхні посмішки, добрі слова — саме те чого нам усім так не вистачало. Заряд особливою енергією. Вона надихає. За декілька днів отримую світлини з дітьми, в руках яких наші іграшки. Біль і радість».
«День 101, 4 червня. Близько шістнадцятої почались сильні вибухи. Раз за разом, і так разів із десять. Я бачу дим і помаранчевий колір під ним — це пожежа. Так горить Миколаївський порт. Далі у нас зникає світло».
Тетяна Порошина: «Я намагалась не плакати»
«Він (солдат — ред.) стояв навпроти. Мені було дуже страшно, серце калатало, як скажене. Я намагалась не плакати. Я тремтіла і прохала всіх богів світу, аби він вийшов і щоб все скінчилося...»
Діана Борисенко: «Я не думала, що можу подорослішати за 2 місяці»
«Я не думала, що можу подорослішати за 2 місяці, хоча всіма силами відкладала цей процес. Причина? Триклята війна!»
«Прокинься ти вже, війна», — чую крізь сон. П’ята ранку. Двадцять четверте лютого. Не вірила, не сприймала, плакала, кричала, сміялась, намагалася жартувати. Далі був нервовий струс і три доби ридань. Я не могла повірити в те, що мій страшний сон збувся. До мене в гості, в мою оселю, непрохано увірвалася вона — нищівна хвойда з подачі кремлівського діда. Я тебе, гнида, ненавиджу!»
«Плели маскувальні сітки, готували гарячі обіди хлопцям на блок-пости, декілька разів порвала м’язи на руці, коли розчищали шкільне бомбосховище. Важко згадувати, як ставили малесенькі ліжечка, що вже списані, з дитячого садочка. Пам’ятаю крики місячної дитини. Хочу все забути».
Наталія Клименко: «Хроніка воєнного студентства» стане свідком усіх звірств
Це лише окремі історії, якими діляться студенти. А скільки ще скалічених доль і зламаних планів?! Та попри все, серед люті і ненависті, звучить надія на нашу Перемогу. І вона обов’язково буде! А «Хроніка воєнного студентства» стане свідком усіх звірств, які принесли на нашу землю окупанти.
Розповім про Назара із Миколаєва, який пройшов пішки десять кілометрів, щоб здати кров.
З самого початку війни Назар поставив собі мету: допомагати людям. Він спробував доєднатися до територіальної оборони Києва, але через хворобу коліна йому відмовили двічі. Проте Назара це не зупинило, він вирішив, що буде робити все можливе, аби наблизити Перемогу! Хлопець у свої 23 роки став донором. Він готовий був до випробовування відстанню: пішки пройти десять кілометрів, аби здати кров, яка так необхідна нашим пораненим.
Назар буде робити все можливе, аби наблизити Перемогу!
Назар не забуває про рідне місто, в якому наразі є проблеми з централізованим водопостачанням. Всі його друзі та рідні змушені пристосовуватися до нинішньої ситуації. Попри те, що корабелам щоденно з різних куточків країни надсилають гуманітарну допомогу, Назар вирішив також допомагати власними силами.
Він підтримує одну з миколаївських родин. Хлопець відправляє поштою велику кількість баклажок з питною водою, а також солодощі. Говорить, що завжди хвилюється про знайомих, а у воєнний час — ще більше.
Миколаївська родина розчулена такими вчинками волонтера. Тетяна ділиться емоціями: «Зараз у нас проблеми з водою, але волонтер з Києва вийшов з нами на зв’язок. Він купує нам воду, відправляє. Я не можу передати словами, наскільки я вдячна цьому хлопцю…»
Сам Назар говорить, що намагається докладати певні зусилля, аби хоч трохи покращити ситуацію.
Завдяки невеличким волонтерським рухам та небайдужим містянам, які допомагають один одному, проблема з водою не критична. І влада щоденно робить усе, щоби не допустити гуманітарну катастрофу в Миколаєві.
Назар останні декілька років живе та працює в Києві. Родом хлопець з Миколаївської області. Саме тут він почав свою кар’єру журналіста, а у столиці продовжив розвиток у сфері піар-менеджменту. Вміння комунікувати не раз рятувало його від страху поринути у невідоме. Переїхавши до мегаполісу, зазначає: «Миколаївські спогади змушують ностальгувати, київські окреслені вершини змушують іти вперед». Але початок повномасштабної війни примусив змінювати життєвий ритм та плани. Проте хлопець займається благодійністю та свято вірить в Перемогу!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
