Невдовзі первомайці зможуть побачити роботи неординарного і сміливого живописця Сергія Олексійовича Кириченка. У Первомайському краєзнавчому музеї повним ходом йде підготовка його персональної виставки. Кореспондентка Гард.City мала честь познайомитися з художником і поставити кілька запитань. Про що саме говорили — читайте далі.
Сергій Кириченко
Сергій Кириченко народився в 1959 році в Нікополі Дніпропетровської області. Вже в зрілому віці закінчив Одеське художнє училище ім. Грекова і став професійним художником. Член Національної спілки художників України, учасник міжнародних виставок, його роботи знаходяться в Одеському та Хмельницькому художніх музеях, Муніципальному музеї особистих колекцій ім. О. В. Блещунова (Одеса), у Луцькому музеї сучасного мистецтва Корсаків, Київському національному музеї українського народного декоративного мистецтва, у приватних колекціях України та за кордоном.
«У 29 років пішов навчатися до Будинку піонерів разом із семирічними дітками»
— Сергію Олексійовичу, у вашій родині були художники?
— Ні, художників не було, батько завжди дивувався, що я став художником. Але він дуже добре креслив, мені теж креслення давалося легко, мої однокласники весь урок були зайняті, а я за 15 хвилин циліндр в розрізі з іншим предметом всередині накреслю, встигну рамку з підписом оформити — і вільний. Хоча для мене креслення було нудним. У художній школі я не навчався. Цікаво, що багато людей бачили мій хист до малювання, коли був дитиною, але сам я цього не відчував чи не розумів. У школі малювання викладала вчителька математики, моя сусідка. Вона приходила на урок і роздавала нам радянські листівки, щоб ми перемальовували. І казала: «Хто краще намалює, той більше любить свою маму». А я тоді думав: «Невже я люблю маму більше, ніж інші діти, хто не міг того намалювати». Звісно, з малювання у мене були п’ятірки. А з іншими шкільними предметами я не дружив, школа мені набридла і я вирішив тікати з неї після 8 класів.
Так вступив до металургійного технікуму за спеціальністю вальцювальник холодної прокатки труб. По закінченню технікуму пішов працювати на завод. Ми з моїм підручним ночами, надивившись журналу «Крокодил», малювали один на одного карикатури крейдою на електрошафі. Він мені казав: «Що ти тут робиш, іди в художники, будеш модним, з портфелем ходити». Мені швидко набридла робота на старих верстатах, які норми не давали і доводилося приписувати, зрозумів, що нічому тут не навчуся, і втік з цеху.
Автор Сергій Кириченко
Влаштувався на заводі другим художником-оформлювачем, батьки, звісно, були в шоці. А я вдало вимальовував плакати до 1 Травня, до Жовтневої революції, тоді ж почав писати масляними фарбами. Якось написав копію картини Івана Шишкіна «Пшениця», сусід побачив і привіз мені із Запоріжжя кульок масляних фарб. Мабуть вже тоді десь зверху вищими силами було заплановано, що я маю стати художником. Почав щось вивчати, пробувати, змішувати фарби. Писав на замовлення стенди і плакати у школи, дитячий будинок, заробляв досить добре. Змайстрував собі халабуду — творчу майстерню. Хотів продовжити навчання в художніх училищах Москви або Харкова, але звісно, не вступив, бо не мав навіть початкової художньої освіти.
У 29 років пішов навчатися до Будинку піонерів разом із семирічними дітками, щоб підготуватися до вступу.
«Мене, зовсім невідомого художника-початківця, викинуло у вир життя»
— Як сталося, що так круто змінили життя, і поїхали підкорювати Одесу?
— Коли вперше приїхав до Одеси, місто так сподобалося, що зрозумів — без нього вже не зможу. В дитинстві ми приїжджали до Одеси з бабусею, і десь у підсвідомості залишилися приємні спогади. З другого разу вступив до Одеського художнього училища імені Грекова, через два місяці мене перевели на другий курс, навчання проходило легко, кайфово, на ура. Провчився три роки, закінчив училище в 1991 році. На батьківщині був білою вороною, як і ті, хто виривався з тодішнього соціуму, вважалося, що всі мають працювати на заводах, все інше — несерйозно. Тож залишився жити і працювати в Одесі. Вже тоді знав, що імперія ось-ось розпадеться, так і сталося, і мене, зовсім невідомого художника-початківця, викинуло у вир життя.
Автор Сергій Кириченко
— Перша персональна виставка: де і коли відбулася?
— Це було в 1996 році в Одесі, у представництві Міністерства іноземних справ. Потім була персональна виставка в Музеї західного і східного мистецтва. У 2001 році — у Художньому музеї на Софіївській. З реалізацією картин було проблемно. У метрів художнього мистецтва, носіїв культури, були замовлення і гроші, а ми, невідомі художники, були кинуті напризволяще, нами ніхто не займався. Знаєте, це як партія пішла, а свою іржаву зброю покинула. Так і ми — незрозуміле непристосоване покоління. І я у підвалі почав сам, з допомогою Бога, шукати якийсь вихід із ситуації та людей, яким це цікаво. Познайомився з директором одного з ресторанів, картини почали потроху продаватися, до речі, у нього 50 моїх робіт, так і виживав.
«Майдан змінив мій внутрішній стан, я став по-іншому сприймати світ»
— Ви учасник Революції гідності. Що спонукало пройти такий нелегкий шлях?
— Спочатку був 2004 рік, за ситуацією стежив біля телевізора, потім події 2013 року у Врадіївці сколихнули країну. І коли вже почався Майдан, зателефонував товариш і запропонував поїхати та підтримати патріотично-налаштовану громадськість. Я погодився, приїхав, оселився в наметі «Удару». Вже на повну йшли протести, палили багаття, скрізь диміло. Я захворів на кон’юнктивіт і повернувся в Одесу лікуватися. На Різдво знову повернувся на Майдан, знову захворів, але вже доліковував бронхіт на ходу. Коли розгорталися події у Маріїнському парку, ще геть слабкий пішов з іншими протестувальниками. Російський спецназ дав нам так, що й згадувати важко. Нас били, труїли якимось газом, штрикали в ребра арматурою, затоптували в багнюку. Киян добивали по підворіттях. Я лежав побитий, вже нічого не відчував і тільки молився, щоб у спецназівців втомилися руки. Напівмертвих нас скидали на купу, одне на одного, обзивали «бандерівцями», «фашистами». Пам’ятаю, якісь дівчата обробляли нам рани піною антибактеріальною, яка пінилася разом з кров’ю. У мене на голові була зачіска запорозьких козаків, оселедець, бійці почали його виривати, а не змогли, в руках залишалося кілька волосин. Я вже й не реагував, була якась напівсвідомість, повна тиша розуму й відчуттів болю. Частину хлопців кинули в забиті людьми автозаки, де вони дві доби стоячи перебували, інших в палатках били, нас обпльованих і побитих вивели на Шовковичну, де депутати Верховної Ради забрали. В книжковому магазині попадали на підлогу, нам кололи знеболюючі, обробили рани. Вранці знову пішли на Майдан…
Мене всього синього від побоїв забрала до себе сімейна пара на лікування. Отримав, як і інші учасники, отруєння нервово-паралітичними газами, роками доводили це, навіть створили громадське об’єднання постраждалих. Але нічого не добились. Сам знаходив спеціалістів, довго лікувався від важкої хвороби, та наслідки залишилися на все життя. Ще довго ночами снилося, що мене вбивають, а я нічого зробити не можу.
Майдан змінив мій внутрішній стан, я став по-іншому сприймати світ. Рік після Майдану нічого не міг писати. Мене питали, чому я не зображую події Майдану, а я відповідав: «Коли ми переможемо, тоді й сяду писати».
Автор Сергій Кириченко
«Люди кажуть, що портрети виходять живі. Мені такі вони й потрібні»
— Ви різножанровий художник, і все ж таки який вид художнього мистецтва найбільше вам до душі?
— Живопис, графіка. Я створював марини, пейзажі, натюрморти, портрети, асамбляжі, інсталяції, експериментував з різними стилями, техніками. У 2019 році захопився створенням картин з клаптиків тканини. Тематика картин досить різноманітна: портрет, натура, композиції та натюрморти.
Первомайці зможуть побачити і оцінити картини під час виставки.
— Розкажіть про технологію виготовлення полотен із тканини?
— Це кольорові картини, мозок їх сам створює, причому задіяна кожна його клітинка. Потрібно серед великої кількості клаптиків вибрати потрібний, який то ховається, то з’являється. Виразність таких картин неймовірна. Кольорова палітра, текстура — все це для художника поле непахане. Але є й ризики. Кожен клаптик потрібно вирізати гострими ножицями, тканина різна, одна торочиться, інша ні, руки мають бути вправними, щоб не було мозолів, судом. Аби мозок не згорів від перевантаження, бо він мій інструмент і я повинен його берегти, іноді роблю йому відпочинок, створюю картини в стилі мінімалізм. Що цікаво, перша картина мені не сподобалася, я закинув цю техніку, і півтора роки не повертався. Але з часом все прорахував, по-іншому підійшов до виконання, спробував різні основи, інший клей. Почав робити їх на пластику, який замінює скло у графічних роботах, розводив желатин на водяній бані, опускав тканину і розгладжував на рівній поверхні, знімав проклеєне полотно і збирав картину на ДВП. Де беру клаптики тканини? На швейних підприємствах. Зараз відпочиваю, від Нового року ще нічого не написав, ми люди творчі, іноді можемо собі дозволити творчу кризу. Останні дні займався відправленням картин до Первомайська, до вас їде 147 кілограмів моїх робіт.
— Портрети пишете на замовлення?
— Зробив один, другий, люди себе впізнали, потім дівчаткам робив на замовлення, вони таке люблять. Люди кажуть, що портрети виходять живі. Мені такі вони й потрібні. Я з ними розмовляю, іноді сварюся на них, коли вони не дають мені потрібного погляду чи виразу обличчя. Кажу: «Я над тобою стою, стараюся, дай мені потрібний погляд, посмішку». І картини слухаються. Мені потрібно, щоб в портреті була і думка, і усвідомлення, і характер людини.
— З чого починається ваш день?
— З чаю або кави, потім готую сніданок, далі йду до майстерні шукати чуда. Так і кажу собі, як молитву: «Я йду шукати чуда».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Підтримати нас можна по-різному: вподобайками 👍, поширенням 🔁 та коштами ❤️.
Вважаєте, що редакція заслужила? Перекиньте внесок на картку Приватбанку редакції — йдіть за посиланням на LiqPay (це безпечний та простий спосіб перекинути кошти). За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі ви стаєте учасником клубу шанувальників якісної журналістики і допомагаєте Первомайській громаді стати зрозумілішою для її мешканців та привабливішою для гостей.
