Щороку 16 січня в Україні вшановують героїв, які тримали оборону Донецького аеропорту з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року. Подвиг нескорених «кіборгів», які 242 дні утримували летовище, вже увійшов до підручників з історії України. Не вистояв бетон, а вони вистояли, — так про них казали. Якою ціною відвойовували у ворога кожен метр української землі, розповідає учасник бойових дій, герой-кіборг, відзначений нагородою за «За оборону Донецького аеропорту» Олег Маслов.
Олег Анатолійович Маслов родом із Врадіївського району, проживає у Первомайську, професійний військовий, має дві вищі освіти за спеціальностями юрист і психолог. Працював у податковій міліції, спробував себе в підприємництві, але зрозумів, що його покликання — військова служба, тож 20 років віддав армії.
Олег Маслов
Олег Маслов: «У всі часи захищати рідну землю було справою честі та гідності мужніх людей, дійсних патріотів своєї країни.
Мабуть, тому своє життя пов’язав із військовою справою.
Після повернення з Європи, а потім з Кавказу в 2014 році я поїхав на Майдан, бо мені були близькі ідеї революції гідності — я нетерпимий до авторитаризму, корупції, прагнув жити у вільній демократичній європейській країні. Події Майдану залишили глибокий слід у душі.
Після початку війни на Сході три рази ходив у військкомат з проханням взяти мене добровольцем. У травні таки був мобілізований, а в серпні перейшов до 79-ї десантно-штурмової бригади і через два тижні у складі першого батальйону потрапив до зони АТО.
Оборона донецького аеропорту — це була одна з найважчих моїх ротацій. На 95 відсотків летовище було оточене ворогом, ми могли виїхати і заїхати тільки 5 відсотками, що залишалися. Я був навідником на БТРі. Тоді я втратив сімох своїх друзів-побратимів із своєї роти, ще дев’ятеро були поранені, а всього нас було 24. Вони загинули на моїх очах від прямого влучення ворожого танку в їхній БТР під час виходу на бойові позиції в районі терміналу. Ніколи в житті не забуду той день… Було пів на шосту вечора і росіяни побачили, що заїхала наша колона та міняє поранених. Скориставшись ситуацією, вони пішли в наступ. З трьох БТР нашої роти два згоріли з людьми, з трьох навідників залишився лише я. Наш танк відбивався від чотирьох російських. Люди робили неможливе, це справжні герої. Тоді йшли дуже важкі бої, відбувалися такі жахи, про які розповідати і писати не можна. Снаряди падали як дощ. Мій БТР теж згорів разом з моїм одягом, знайшов у терміналі якусь куфайку, в ній і приїхав додому. Близько 10 днів перебував в аеропорту, день тягнувся як рік, постійно були у бронежилетах, спали у них на бетонній підлозі, від постійного носіння каски розколювалася голова. Якось пішов дощ, одяг наскрізь промок, змерзли так, що зуб на зуб не попадав, так і ходили мокрі, і спали. Аеропорт був вщент зруйнований, нагадував пекло, де все розтрощене, розбите, горить, нічого не залишилося від колишньої величної споруди. До речі, мій згорілий БТР й досі знаходиться в аеропорту біля башти.
В моїй роті воював наш земляк Микола Гуцаленко, який загинув через важке поранення у лютому 2017 року в районі Авдіївки. Він був одним з трьох «кіборгів», які встановили прапор над Донецьким аеропортом, брав участь в боях під Мар'їнкою, на Савур-могилі. Всі наші хлопці — люди з великої літери, вірні друзі, патріоти, я пишаюся, що був з ними знайомий. Ми завжди підтримували один одного, це хлопці-орли, з яких я брав приклад. Часто перед очима Сашко Завірюха у комбінезоні гайкує БТР в Краматорську. Був добросовісним, любив техніку, дружив зі своїм командиром Сергієм Златьєвим, разом їм судилося загинути в аеропорту в бойовій машині ще з п’ятьма хлопцями. Недарма бойовики прозвали українців кіборгами, вони були шоковані, що живі люди могли так довго і мужньо, в нелюдських умовах захищати аеропорт.
Режисер фільму «Кіборги. Герої не вмирають» Ахтем Сеїтаблаєв зустрічався з нами, ми розповідали йому про ті події, хлопці консультували з різних військових питань. Розповіли про чорного кота, з яким познайомилися в аеропорту. Кіт прибився до нас, бо, мабуть, злякався обстрілів. Так і залишився, ми його підгодовували. У фільмі є про нього епізод. Звісно, у фільмі не все стовідсотково відтворено, бо деякі події настільки жахливі, що людям цього показувати не можна.
На летовищі доля звела мене з Юрою Боровиком з Южноукраїнська, він був з 93-ї бригади, я приїхав йому на зміну. Ми всього добу поспілкувалися і домовилися зустрітися у мене вдома після повернення, якщо лишимося живі. Часто згадував його, знав, що у мене є друг в Южноукраїнську. І лише нещодавно від волонтерів дізнався, що Юра помер через місяць після повернення з аеропорту, виною стали контузія, стрес, війна... Можна людину знати всього добу і знати все життя. Ми їздили на його могилу, мені дуже його шкода.
Після аеропорту багато хлопців більше не повернулися на схід, бо пережили страшний стрес, психіка людини не витримувала. Після госпіталю, де я лікувався після важкої контузії, у мене був такий панічний страх, що я два місяці не виходив з хати, не міг дивитися на небо і сонце, мною трусило, не розумів, що відбувається, в голову лізли дурні думки. Бачу, що справи кепські. Поділився проблемами з волонтерами Анатолієм Биковим і Ларисою Позняк, вони відвезли мене до психолога, яка за кілька днів розкодувала мені душу, стало легше, незабаром знову поїхав в зону АТО. Допомога психолога спонукала мене вступити до Київського інституту сучасної психології та психотерапії, три місяці тому завершив заочне навчання і отримав ступінь магістра психології.
Ще на початку навчання казали, що я вже психолог, бо вільно спілкуюся, можу вислухати людину, порадити. Зараз допомагаю нашим хлопцям-захисникам, вони до мене звертаються, не соромляться, не бояться вилити душу, бо знають, що я такий як вони, розумію їх, розумію їх проблеми. А проблем, повірте, багато — посттравматичні розлади, депресії, фобії, важкі спогади про війну, проблеми у родинах.
Протягом 7 років я періодично знову й знову повертаюся на схід. Знаєте, це військовий синдром, який підкорює людину. Півтора роки працював інструктором в навчальному центрі у Львівській області, де навчав хлопців, які йшли до зони АТО. Повернувся і знову попросився на передову. Два роки їжджу на першу лінію, на свій опорний пункт.
Війна продовжується, майже щодня гинуть і отримують поранення українські військовослужбовці, а концентрація російських військ біля кордонів України триває, і це означає, що нам, українцям, розслаблятися не можна. І не можна забувати про подвиг кіборгів, про подвиги всіх хлопців, які віддали життя, захищаючи Україну. Вічна їм пам'ять і вічна слава».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
