У переддень Дня захисників і захисниць України кореспондентка Гард.City познайомилася з подружжям військовослужбовців, які в третьому поколінні носять військові погони і стоять на захисті Батьківщини.
Дмитро та Наталія Кирилові — військовослужбовці зенітної ракетної бригади імені гетьмана Пилипа Орлика. Дмитро родом із Первомайська, після армії закінчив школу прапорщиків, на службі вже 27 років. Трудовий старт розпочинав, коли в місті базувалася 46-та ракетна дивізія. Дружина – з Підгородної, у професії 19 років, цього року закінчила Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Діди Наталії і Дмитра захищали землю від фашистів, батьки і його, і її — професійні військові. У родині Кирилових двоє дорослих дітей, донька 23 роки і 17-річний син, який теж хоче стати військовослужбовцем. Якщо мрія юнака здійсниться, він буде четвертим поколінням військової династії.
Дмитро з товаришами по службі
«Назавжди запам’яталося, як у 2014 році нас зустрічали люди»
Один із дивізіонів частини А-2183 ще на початку березня 2014 року був передислокований на Південь, деякий час захищав Україну від вторгнення російських військ з боку Криму. Після початку активної фази Антитерористичної операції дивізіон був перенаправлений у район Маріуполя для захисту повітряного простору міста та прилеглих територій. У вересні 2014 року Дмитро перший раз потрапив до зони АТО, служив на посаді техніка ракетно-зенітного взводу, в його обов’язки входило приведення ракет до стану повної готовності до запуску.
Згадує, що це було якраз після звільнення Маріуполя, тож взвод часто піднімали по тривозі і особистий склад перебував у постійному очікуванні нападу.
Дмитро Кирилов: «Із забезпеченням на той час було вкрай важко, ми їхали на війну, хто в чому. Волонтери допомагали одягом, взуттям, продуктами, засобами індивідуального захисту. Діти з усієї України передавали нам малюнки і листи, від яких розривалося серце. Коли бійці їх читали, на очі наверталися сльози. Пам’ятаю, ми теж у відповідь написали школярам листа в Кривоозерський район, де обіцяли, що обов’язково переможемо ворога. Сьогодні ситуація, порівняно з 2014 роком, змінилася кардинально, у нас є Збройні Сили, які здатні захищати свою країну і виконувати бойові завдання».
Дмитро тричі був на Сході: і гранатометником, і кулеметником, в залежності від того, на яку ротацію потрапляв
На запитання, що найбільше врізалося у пам'ять, розповідає:
«Нас зустрічали люди, починаючи з Мигії — із жовто-блакитними прапорами, кульками, букетами квітів та плакатами з написом: «Дякуємо за життя». Всі присутні кричали: «Слава Україні! Ми вас любимо! Спасибі за мужність!» І вже в місті наші родини, діти з квітами, кульками, сльози радості… Такі емоції не забуваються».
«Жінки в зоні АТО виконують ту ж саму роботу, що й чоловіки»
Наталія — тендітна красуня у військовій формі
Говорити з Наталією Кириловою в контексті страждань та жертв марно. Як вона сама стверджує, має твердий чоловічий характер і усвідомлено обрала професію. У 2015 році 2 місяці перебувала в зоні АТО (разом із чоловіком). Розповідає, що до побутових умов людина швидко звикає, найважче — розлука з дітьми й рідними та гнітюче відчуття небезпеки для країни.
«Жінки в зоні АТО виконують ту ж саму роботу, що й чоловіки, жінка-стрілець, жінка-кухар, жінка-вартовий. І вареники чоловікам готуємо, коли їм хочеться домашніх страв. Моєю улюбленою стравою на сході був гороховий суп, який готувався у пічці на дровах.
Болісно, коли дізнаєшся, що хтось із знайомих чи колишніх товаришів по службі поранений чи загинув. В одному відділенні зі мною служив військовий із Степківки Микола Руснак, хлопець перевівся кулеметником у Національну гвардію України і загинув у листопаді 2014-го на блокпосту Маріуполя. Це найстрашніше», — ділиться пережитим Наталія.
Тут, у мирному житті Первомайська, здається, що українці все менше згадують про війну, тож цікавлюся, чи не рано дехто розслабився і заспокоївся. Дмитро наводить приклад: у разі маршу ворожого підрозділу із зони проведення ООС без супротиву, у Первомайську той буде через 12 годин, а в разі залучення військової авіації — набагато швидше.
Дмитро з товаришами по службі у школі на уроці мужності
«Не вірте, що під камуфляжем черствіє серце»
«Війна трансформує людину, її душа черствіє?» — запитую співрозмовників.
На це запитання відповідають історією про те, як товариші врятували дикого кабанчика, матір якого було вбито під час обстрілу. Хлопці його годували, доглядали, він ріс на їхніх очах і дика тваринка прив’язалася до своїх рятувальників. Коли ж прийшов час вирушати далі, кабанчик біг за колоною. Хлопцям стало його шкода, підібрали і привезли тварину до селян на мирну територію. Так само доглядають за безпритульними котами, собаками, забирають із собою додому. Тож не вірте, що під камуфляжем черствіє серце, а душа солдата перетворюється на камінь.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
