29 січня у Первомайському краєзнавчому музеї відкрилося відразу дві виставки: молодої художниці-аматорки Інни Кишинської та заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України Ігоря Марковського. У гостей музею була можливість порівняти два напрямки графіки — реалістичне мистецтво художниці з Доманівщини і графіку відомого художника, яка дає можливість побачити, що іноді для створення чудового портрету достатньо кілька штрихів.
На відкриття виставки завітали поціновувачі творчості художників, рідні та друзі Інни Кишинської, представники ЗМІ. Відвідав експозицію всесвітньо відомий художник Дмитро Єребакан.
Виконуюча обов’язки завідувача Первомайського краєзнавчого музею Олена Красіна привітала Інну Кишинську з відкриттям першої персональної виставки і висловила сподівання, що ця подія дасть подальший поштовх до навчання і розвитку художниці-портретистки.
Відомі художники неодноразово розповідали, що портрети писати досить важко, адже робота повинна відповідати оригіналу, крім того, у кожній людині художник має роздивитися щось унікальне, як кажуть, зазирнути у душу. На портретах пані Інни відвідувач може зустрітися поглядом з відомими людьми — спортсменами, акторами, моделями. З ким саме, не розповідатиму, прийдіть і подивіться самі. Скажу одне: портрети дуже схожі на оригінал, тож не дивно, що роботи художниці, за її словами, відправилися до Америки, Італії, багатьох міст України, до речі, 8 робіт придбали первомайці. В планах художниці — писати портрети у кольорі, відтворити на полотні морський пейзаж і організувати виставки у Миколаєві і Одесі, а ще — вчитися і вдосконалювати майстерність. Гості мали змогу задати пані Інні питання та побажали нових ідей, портретів, виставок.
Про відомого художника Ігоря Марковського, графіка якого представлена у музеї
Розповіла Олена Красіна: «Ігор Федотович Марковський народився 20 січня 1949 року у м. Котовську Одеської області. По закінченню 8 класу став студентом Одеського державного художнього училища ім. Грекова, яке закінчив у 1969 році. Після строкової служби продовжив навчання у Київському художньому інституті, закінчив його з відзнакою. Дипломною роботою юного митця були ілюстрації до книги Т. Г. Шевченка «Художник». Цей дипломний проєкт нині зберігається у Київському музеї ім. Т. Г. Шевченка.
У 1984 році Ігор Федотович повернувся до Одеси і став викладачем в училищі ім. Грекова. Був близьким другом нашого земляка — Андрія Антонюка. Але через 5 років викладацької діяльності відмовився від викладання за станом здоров’я. Виявилося, що він мав досить важку спадкову хворобу — м’язову атрофію, яка з віком почала активно прогресувати. Після 40 років Марковський був практично прикутий до інвалідного візка, згодом ледь працювала лише права рука. Та незважаючи на це, він не впав у відчай, був сильним духом оптимістом, залишався світлою людиною з чудовим почуттям гумору і завжди був оточений друзями, учнями, шанувальниками його таланту. На його автопортретах можна побачити саркастичне ставлення до своєї зовнішності. У невеликій квартирі він проживав із практично сліпою матір’ю, наприкінці життя отримав більшу квартиру, яку продав і придбав приватний будинок у селі Великій Михайлівці неподалік Одеси, де йому було зручніше пересуватися.
Роботи художника високо оцінені на міжнародній арені, він був переможцем багатьох художніх бієнале. Помер 24 жовтня 2018 року, у віці 69 років, похований у м. Подільську Одеської області. Роботи Ігоря Марковського зберігаються у музеях України та приватних колекціях у США та країнах Європи. На сьогоднішній виставці ми намагалися відтворити атмосферу його творчої майстерні, а роботами поділилися друзі художника».
З Ігорем Марковським був знайомий співробітник краєзнавчого музею Юрій Островершенко, який поділився з присутніми своїми спогадами. «Я навчався в університеті Одеси і одночасно працював на телебаченні, де створив авторську програму «Неформат» про митців, які не вписувалися в загальні рамки, були яскравими і оригінальними. Точно не пам’ятаю, коли відбулося наше знайомство, але здається, що я завжди знав Ігоря. Він жив в центрі міста, у дворі з крученими сходами, і не міг на візку самостійно спуститися, щоб прогулятися містом, тож я його на цьому візку частенько вивозив у центр Одеси. Ігор був цікавою людиною з прекрасним почуттям гумору, жартував з будь-якого приводу і цим ще більше притягував людей.
Коли вже у нього з’явилася власна майстерня, розвішував варіанти своїх графічних робіт на мотузці з прищепками, бувало що до 20 штук, і обирав те, що подобалося, все інше складав на купу і дозволяв розбирати друзям і учням на пам’ять, багато дарував близьким людям. Так його роботи опинялися у приватних колекціях друзів, художників, письменників, працівників культури. Купували картини галеристи, підтримуючи цим самим матеріально. Виставки він сам фізично оформити не міг, допомагали друзі-художники, учні, колеги. На жаль, багато його товаришів пішло з життя раніше, ніж він.
Був період, коли він не мав ні житла, ні майстерні і ночував на вокзалі, а вранці йшов викладати в училище. Запам’ятався гостинністю і щедрістю, двері ніколи не зачинялися, казав друзям: «Гроші мені не потрібні, бо я нікуди не ходжу, тож візьміть скільки потрібно на полиці в гардеробі, коли зможете — віддасте».
У мене збереглися записи з його інтерв’ю у газеті, стаття «Подорож кімнатою», відео виступу на телебаченні під час виставки. На виставці представлені фото, де він з художниками — Аллою Крикун, Миколою Прокопенко, письменником Василем Багладяном. Ось такі добрі спогади у мене про цю світлу людину великої душі, талановитого художника із неймовірним оптимізмом».
