Футболіст присвятив все своє життя улюбленій грі: від 7 років до команди ветеранів. Гард.City зустрівся з паном Ігорем та розпитав про улюблені команди, найкращий матч та про різницю у грі «тоді» і «тепер».
Народився та виріс у Первомайську. Закінчив 8 класів школи №5, далі навчався у профтехучилищі, відслужив в армії. Працював на заводі Фрегат столяром, 20 років у пожежній станції відпрацював водієм.
У футбол прийшов сам, ще хлопчиною семи років – в команду нашого двору. Потім запросили до команди «Фрегат», грав там декілька років перед армією. Потім був у міських командах: починав після армії з команди «Фрегат» первомайський, «Меркурій», «Союз», грав пів року за південноукраїнську «Олімпію», «Тепловик»: команда ветеранів — за них до 50 грав. Довелось пограти й за команди інших областей: Одеської області (там ми стали чемпіонами), Кіровоградська. Щоб перелічити команди, не вистачить усіх пальців.
З 7 років у футболі, ніколи його не полишав, окрім періоду, коли отримав травму. Я ж воротар, коліна не витримують, особливо коли тобі вже під 30. Я й після цього виходив на поле, просто затягнув бинтами й бігаю.
Ти працюєш і граєш у футбол. Коли я працював у пожежній, у мене було більше вільного часу: працював добу через три й встигав грати за первомайську команду, і на вихідних їздили селами навколо. Було по дві гри на тиждень або й три.
Пишаюсь матчем 1991-го року: «Фрегат» (Первомайськ) – «Меліоратор» (Каховка). Грали у нас. Тоді я вперше вийшов в основному складі, до цього був запасним. «Меліоратор» тоді займав друге місце, ми 9-те. Ми їх просто обіграли. На тій грі я ще втратив свідомість: відбив м’яч і в штангу головою вдарився. Відкачали, я дограв матч і поїхав додому, навіть на бенкет не пішов.
Футбол — це все, я без нього не можу. Всі мої рідні захоплюються футболом: двоє синів грають, дружина любить цю гру. Один син живе в Києві й грає в бізнес-лізі, менший в Одесі працює, грає в лізі співдружності.
Ніколи не рахував свої перемоги: та і як їх порахуєш?! У 80-х медалей не давали, самі грамоти. Багато їх сьогодні у мене.
Сини знайомі з футболом з колиски. Завжди ходили зі мною на тренування. А гени ж нікуди не покинеш, я їх не змушував грати, все самі.
Моя єдина команда, за яку я вболіваю — «Динамо» (Київ) зразка 1986 року, для мене вони всі були найкращими гравцями разом із тренером. Ми їздили від заводу подивитись ігри і я закохався в цю команду. Хоча зараз вона погано грає, та їй ніколи не зраджую.
Найбільше запам’ятав матч: фінал Кубку Кубків європейських чемпіонів «Атлетіка» (Мадрид) — «Динамо» (Київ). Наші тоді перемогли 3:0. Я дивився його вдома. Атмосфера панувала неймовірна: вибіг на балкон, а весь район кричав: «Гол!», коли Київ забив.
Враження від матчу з «Динамо»: чудово хлопці пограли. Єдине, хотілось, щоб тоді ветерани грали проти ветеранів, а не молодь проти ветеранів. Але матч хороший був: приємно було подивитись, повний стадіон — не завжди так буває.
Футбол «тоді» і «зараз» відрізняється швидкістю: став швидшим, більше командної гри, а раніше було більше індивідуальностей. Єдине, що «Динамо» (Київ) і тоді грали в паси, їх так навчали.
Чи засуджували нас — так, і часто. Це хвороба футболу, особливо коли ти граєш на рівні областей, районів. Можливо, я й не правий, зі сторони, як кажуть, видніше, а ти ж завжди прагнеш перемогти.
Найбільш вдалий рік для мене: 1991-й в команді «Фрегат». Там були більш досвідчені гравці, які навчали справжній, дорослій, командній грі. Ми дослухались до них.
Пораджу молодим гравцям: ніколи не здаватись — виходити. Не зважати на травми, рухатись тільки вперед. Не опускати рук, коли ти вже ветеран. Футбол продовжується. Як воно зазвичай — грав у футбол, дійшов до ветеранів — зайнявся бізнесом, роботою. Не опускати рук і займатись улюбленою справою.
***
Ігор Кацапенко запрошує усіх: і гравців, і глядачів на центральний стадіон цієї суботи, 11 липня, об 11:00, на дружній матч. Приходьте привітати іменинника та повболівати за первомайців.
