Кілька років тому ми з Олегом Карпенком моніторили об’єкти соціальної інфраструктури Первомайська на предмет їх доступності для людей з вадами здоров’я. Тоді результати були невтішними — більше 95% об’єктів у Первомайську не відповідали Державним будівельним нормам. Чи змінилася сьогодні ситуація на краще? Які проблеми доводиться вирішувати людям із інвалідністю у місті та які чиновницькі перепони долати? Про це та інше журналістка Гард.City розпитала Олега Карпенка.
Довідка: Олег Карпенко — мешканець Первомайська, заступник голови Первомайського міського товариства людей з інвалідністю, член міського і обласного комітету доступності до об’єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, громадський активіст, спортсмен.
«Громадською діяльністю я займався ще з 1995 року»
— Олеже, розкажіть про себе, хто ви за спеціальністю, скільки років займаєтеся громадською діяльністю у Первомайському міському товаристві людей з інвалідністю?
— Я маю декілька спеціальностей: столяр-червонодеревник, водій-професіонал, слюсар-інструментальник УСП, працював на заводі «Фрегат». Прийшов у товариство у 2014 році — щоб спільно з іншими долати перепони, з якими щодня доводиться стикатися людям з інвалідністю у нашому місті, щоб домогтися у Первомайську забезпечення доступного простору. Взагалі громадською діяльністю я займався ще з 1995 року.
«У Первомайську нічого не робиться для створення безперешкодного життєвого середовища»
— Які проблеми вам доводиться вирішувати як громадському активісту?
— Якщо коротко про основні, то це проблема з пандусами, з доступністю міської інфраструктури, налагодження комунікації з владою.
— Періодично наше видання проводило моніторинг міських об’єктів на предмет їх доступності для людей з інвалідністю. Майже всі вони не відповідали нормам і стандартам. Чи змінилася на краще ситуація за останні 5-6 років?
— Ні, я б сказав — навіть погіршилася.
Держслужбовець роздавала папірці, з яких читали, як у нас все добре. Якщо хтось заперечував, то казали: «Вибачте, у нас немає грошей, тому маємо що маємо. А як тільки з’являться кошти, ми будемо дослухатися до ваших порад». Йшов час, проходили роки, але на вирішення потреб людей із інвалідністю грошей не знаходилося. На обласному рівні я не раз піднімав питання, що у Первомайську нічого не робиться для створення безперешкодного життєвого середовища. Звіти наших чиновників в області викликали лише сміх, а це означає, що люди займалися тим, до чого ніякого стосунку не мають, у чому абсолютно нічого не розуміють, і «роблять» все для нас без нас.
Один раз він поїхав до м. Миколаєва і його визнали непридатним для таких подорожей. Де він і чим займається нині в місті — невідомо. За моїми даними, він простоює на території територіального центра (відсутній техогляд). Як і програма «Громада, де зручно всім» — вона ні про що, загальні фрази, кожна наступна нічим крім цифр не відрізняється від попередньої.
— Коли встановлюються пандуси у місті, як наразі біля міської поліклініки, з вами узгоджують якісь питання?
— На жаль, ні. Новий пандус біля поліклініки майже нормативний, але комусь він заважав, бо наче б то перекривав прохідну частину. Але, за нормативами, якщо є більше ніж 1 м 20 см від бордюрного каменю до пандуса, і він не заважає проходу пішоходів, то він встановлений правильно. Старий пандус взагалі назвати пандусом важко. І знову ж таки, всі чомусь вважають, що якщо є пандус, то вже є доступність. Комплексна доступність об’єкту — це не тільки пандус, це і обладнане місце паркування для людини з інвалідністю, пониження на тротуарах з доступом до пандуса, а з нього — до входу в будівлю. Зауважу: вхід — це нормативна ширина отвору дверей, необхідна висота порогів, двері мають відкриватися у бік, протилежний від пандуса. Не кажучи вже про доступність внутрішньої частини приміщення. А ще не забуваймо, що людина має фізіологічні потреби, тобто має бути і обладнаний санвузол. А у нас якщо є пандус та ще й поручнями — все, до нього можна водити екскурсії.
У мене дуже багато претензій по доступності у місті. Придивіться до зупинок, бордюрів, доріг, магазинів, аптек. Вони абсолютно не пристосовані, навіть в центрі міста. Якщо виїхав на поріг будівлі, то часто не можна потрапити в середину приміщення, раптом пощастило і ти попав у двері, то не врахований простір, необхідний для маневрування інвалідного візка. Така ж ситуація у перукарнях, майстер не може обійти навколо тебе.
Запросити до Первомайська друзів з інших міст, або навіть зустрітися з вами за чашкою кави — неможливо без сторонньої допомоги. Не кажучи вже про інклюзивні готельні номери, яких немає у нашому місті. Хоча за Державними будівельними нормами повинно бути не менше одного універсального інклюзивного номера у кожному готелі. У нас немає жодного кафе, куди б могла дістатися людина на інвалідному візку самостійно. Відповідь чиновників одна: все у приватній власності і ми не можемо впливати на підприємців. Але ж є ДБН, яких повинні дотримуватися підприємці, є закон про захист прав споживача, є система штрафів за їх порушення. Мають працювати комісії з благоустрою міста. Звісно, людина не зрозуміє іншого, поки сама не потрапить у таку ситуацію. Ми маємо такі самі потреби, ми також люди — так само кохаємо, навчаємось, хочемо скористатися міським транспортом, сходити в кіно, на концерт, потрапити до центра і погуляти по площі без сторонньої допомоги.
А у нас візок отримав, путівку дали, захворієш — лікар до тебе приїде. Все, ти вже всім забезпечений. Так не може бути у цивілізованому суспільстві, у європейській країні.
«Гарний приклад — Вінниця»
— Олеже, ви буваєте у інших містах. Ситуація скрізь така безнадійна чи є міста, які роблять позитивний прорив у плані доступності?
— Як приклад, можна назвати місто Вінницю. Все, що будується там, — будується з урахуванням норм ДБН. Пониження на тротуарах, пішохідні доріжки, парковки з відповідними розмітками, приміщення освітніх закладів пристосовані для людей з інвалідністю. Якщо немає пандуса — є ліфт або інформативна табличка, за допомогою якої ти можеш звернутися в установу, якщо приміщення не підлягає облаштуванню пандусами, наприклад, історичні будівлі. Так само у Чернігові, Чернівцях, там є інклюзивні номери у готелях як у центрі міста, так і на околицях. Кілька тижнів тому я повернувся з Одеси, де проходило навчання громадських радників, теж проживав в готелі з інклюзивним номером, який облаштований для людей з інвалідністю. У Києві знаю з десяток готелів, де можна поселитися, і всі норми дотримані, починаючи з паркування. Гарні напрацювання має місто Полтава, де працює потужна команда, яка об’єдналася з хлопцями з АТО, вони напористі і до них дослухається місцева влада.
Гарним прикладом у Первомайську є пекарня, що розташована біля зупинки на Фрегаті. Власниця Марина звернулася до нас і ми з Аллочкою Гінкул порадили, що треба зробити. Написали листа на виконком, виконком поставив власниці умову: переоблаштувати зупинку. Наразі зупинка, пандус, сходи і двері перероблені. Тепер ця пекарня є доступною і для людей поважного віку, і для людей з інвалідністю. Там, де зручно людині з інвалідністю, там зручно і іншим людям та маломобільним групам населення: мамам з візочками, діткам на дитячих велосипедиках, до речі, жінки у коротких спідницях на підборах теж вважаються маломобільною групою. Зараз скрізь ставлять плитку, це є неправильним і травмонебезпечним. Ми так само є громадянами міста, набувачами послуг, покупцями. І від нас відхрещуватися не потрібно.
«З 1 квітня 2019 року в дію вступили нові державні будівельні норми «Інклюзивність будівель і споруд»»
— Чи погодитеся ви разом зі мною провести моніторинг доступності найближчим часом?
— Із задоволенням. Ще один приклад. Коли відкривався магазин «Кібернетики», ми піднімали питання доступності, адже приміщення є комунальною власністю, здається в оренду, і просили міську владу поставити перед власником умову, щоб був облаштований пандус і дотримані норми ДБН. Нам пообіцяли, що все буде зроблено. Почалась підготовка до виборів, вибори, пандемія — і все, нам сипалося у відповідь: «Ні, не на часі». Побудувати пандус коштує приблизно від 5 до 10 тисяч грн. То невже це такі непідйомні кошти? З квітня 2019 року на пандус не потрібні дозвільні документи, не потрібно відводу землі, рішень чиновників. Якщо він нормативний, не заважає решті людей і побудований за технічними умовами ДБН — він є легітимним. З 1 квітня 2019 року в дію вступили нові державні будівельні норми «Інклюзивність будівель і споруд», які впроваджують обов’язкове влаштування безперешкодного доступу для всіх маломобільних груп населення, у тому числі, людей з інвалідністю. Зокрема, введені чіткі обов'язкові параметри влаштування безпечних пандусів при будівництві або реконструкції житлових і громадських об’єктів.
— З якою періодичністю проводяться засідання комітету доступності?
— Останнє засідання проходило того дня, коли у нас прорвало один із шлюзів дамби (вересень 2020 — авт.). Тоді нам сказали: «У нас річка тече, у нас екстрена нарада, де вирішуватимуться нагальні потреби, звільніть приміщення». Тобто до загальних потреб людей з інвалідністю нікому немає діла. Це було і прикро, і огидно.
— У міськвиконкомі всього одна кімната, де можна проводити засідання? Принаймні, я знаю декілька. Невже потрібно було виганяти людей з інвалідністю?
— Не знаю, це таке ставлення влади до нас.
— У вашому товаристві є молоді, ініціативні, пробивні люди, мені здається, вирішення багатьох важливих для вас питань залежить від діяльності вашої громадської організації.
— Насправді товариство існує лише для однієї людини — голови. Якщо ми починаємо щось ініціювати чи робити, то «це не можна», «це незаконно», «це питання не треба піднімати», «на це немає грошей». Ми розрізнені з учасниками АТО, афганцями, самі по собі незрячі люди та глухі, немає єдності. А у кожної нозології свої потреби, і потрібно бути компетистом, щоб враховувати запити всіх груп людей і вирішувати їхні проблеми. Чув, що бійцями з інвалідністю займається якась дівчина, я її не бачив. Нас не знайомили, не запрошували на спільні заходи, кожен сам по собі вариться у власному казані. Підтримуємо стосунки лише з фізкультурно-оздоровчим клубом «Прометей» під керівництвом Олега Шемчука. За два роки в місті не було проведено навіть традиційних заходів: концертів, виставок, посилаються на карантинні заходи, але й нагальні проблеми не вирішуються.
Ми з активістами намагаємося популяризувати наше товариство — їздимо на всеукраїнські та міжнародні змагання, два роки тому були у Молдові, Білорусі, брали участь у спартакіадах, семінарах, круглих столах, але карантин всю працю звів нанівець. Зараз знову почали все спочатку. Членкиня нашого товариства Алла Гінкул вивчилася на піар-менеджера завдяки навчальному проєкту для людей з інвалідністю, за відмінні результати отримала грант на популяризацію товариства і ми його реалізували. Нещодавно провели гарну акцію «Висадка алеї сакур» спільно з Первомайською міською Федерацією кіокушин карате під керівництвом Юрія Галімона попри всі заперечення і заборони нашої голови товариства на кшталт: «Не можна збиратися через карантин». Я скажу так — не можна тримати людей у чотирьох стінах, це гірше всякої пандемії. Я вважаю, кожен відчув це, коли був локдаун. Акцію ми провели на свіжому повітрі, з дотриманням усіх карантинних заходів і ніхто не захворів.
Коли з Аллою працювали над створенням фотокалендаря, розмежували людей, написали положення, розписали графік — коли кому прийти, почасово розподілили людей до майстрів, вирішили проблему з транспортом. Ніхто з учасників не захворів. Це треба робити, бо життя не закінчується. Після акції «Висадка алеї сакур» вирішили, що потрібно зібратися найближчим часом і провести збори нашого товариства згідно статуту, можливо, на відкритій місцевості. Заслухати звіт голови організації, провести вибори, нам потрібно змінити назву, тому що вже давно в Україні не використовується сполучення «товариство інвалідів», як у нас, правильно вживати — люди з інвалідністю. Ціна питання приблизно 1500 грн, не такі вже й великі кошти. Ми з Аллою розробили власний авторський логотип і написали на свій ризик: товариство людей з інвалідністю Первомайської ОТГ. Уже всі міста області провели збори, змінили назву, печатку, устав, і нам треба працювати, рухатися, заявляти про наші потреби.
«Для мене найкращою нагородою було б, якби люди з інвалідністю могли забезпечити всі свої потреби у нашому місті»
— Яким видом спорту займаєтеся? Які змагання відвідували? Скільки нагород у вашому спортивному арсеналі?
— Ще навчаючись у школі, займався легкою атлетикою і кульовою стрільбою. Зараз продовжую, є учасником всеукраїнських та міжнародних змагань. У Болгарію їздив на змаганнях по стрільбі, був у Туреччині, Болгарії, Румунії, виступав за «Одесу-баскет» у складі команди баскетболістів. Наразі всі поїздки на змагання заморожені, не організовуються й туристичні фестивалі, але можна проводити зустрічі, наради і конференції у Zoom. Нагород у мене багато — ящик повністю набитий медалями і нагородами. Кілограмів п’ять грамот і подяк різного рівня. Але для мене найкращою нагородою було б, якби люди з інвалідністю могли забезпечити всі свої потреби у нашому місті.
— Ви є активним учасником різноманітних семінарів, конференцій. Чим такі заходи допомагають у вашій роботі?
— Мене найбільше приваблюють освітні проєкти, бо освічена людина завжди має більше перспектив і можливостей. Знання і досвід — єдине, чого не можна забрати у людини. Коли я тільки отримав інвалідність, прийшов до управління соцзахисту і поставив ряд запитань, які мене хвилювали, а зрозумілих відповідей не отримав, от і розпитував людей, з якими лікувався і оздоровлювався в санаторіях. Ми почали спілкуватися, знайшли спільні інтереси і створили із громадських організацій Національну асамблею людей з інвалідністю. Так ми цією правовою фундацією почали відстоювати права людей з інвалідністю. Збираємося кілька разів на рік у різних містах, ділимося досвідом, лайфхаками. Очолює нашу організацію Валерій Сушкевич, він є депутатом двох скликань, був представником в ООН, є у нас уповноважений з прав людей з інвалідністю Тетяна Воронцова. Ми опрацьовуємо проєкти постанов, наказів, законів з Національною асамблеєю, наприклад, про внесення змін до кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності у сфері надання соціальних послуг. Надаємо свої пропозиції, правки, які потім аналізуються у комітетах. Так само ми обговорювали закон про забезпечення людей з інвалідністю засобами реабілітації, закон про трудові права, обмірковували впровадження послуги «муніципальна няня».
— Ви з друзями ведете активний спосіб життя, подорожуєте, відвідуєте концерти, театральні вистави. Що у планах на літо?
— Нашу команду запросили у Білорусь на змагання «Поліські зорі» та до Молдови на спортивний фестиваль пам’яті Філіпа Карабаджи, у Болгарію на змагання по стрільбі. Але потрібні тренування, щоб були результати, а нас загнали по хатах, а поїхати і «прокатати» гроші не хочеться.
Два роки тому з Молдови ми приїхали з призами. Алла Гінкул привезла з Молдови медаль по дартсу, я — по баскетболу, на «Поліських зорях» у мене була медаль по стрільбі, у Аллочки — по кульбіту, ще у одного члена команди — з риболовлі. У командному заліку з 18 команд ми були четвертими. Це дуже хороший результат. На жаль, у зв’язку з карантинними обмеженнями в нашій та інших країнах поки що про поїздки не йдеться. Але сподіваємося на краще, будуємо плани, робимо у нашому місті те, що в наших силах. Життя продовжується.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
