«Боюся безпорадності та байдужості»: про 28 років роботи у соцзахисті розповідає Ольга Колесніченко

Аліна Степул

23 березня 2020 13:07

Ольга Колесніченко почала працювати в соцзахисті 28 років тому. З тих пір змінювалося законодавство, на стіл держслужбовця замість калькулятора став комп'ютер, неодноразово обиралися нові президенти, міські голови та депутати. Як це: стати справжнім довгожителем у виконкомі, у керівника управління соціального захисту населення Первомайської міської ради дізнавався Гард.City.

У своєму столі Ольга Анатоліївна зберігає старі альбоми. У них чи не вся історія її робочого шляху. Перегортає, із легким сумом згадує, що вже років десять фотографії залишаються у цифровому вигляді та не потрапляють на ці сторінки.

Цього року відзначатиме своє 29-річчя у соціальній службі, а керівником управління працює уже 18 років.

Соціальні служба за ці роки пройшла багато випробувань і часом, і навантаженнями. Проходили місцеві вибори, у первомайському сесійному залі замість червоних крісел з'явилися зручні столи. Змінювалися люди, яких обирала громада, аби представляти її інтереси. Місто встигло змінити декількох голів. Змінювалися назви, закони, вимоги.

Як все почалося

Можна сказати, у цю службу я потрапила випадково. Бо ж долю не обминеш. Зараз здається, що мало відбутися саме так.

Працювала на Держприйомці, а потім нас скоротили. Йшов 1991 рік, і я опинилася серед десяти перших офіційно зареєстрованих безробітних у нашому місті. У мене важко хворіла мама, двоє дітей, потрібно було працювати.

Одного разу, як прийшла відмічатися тоді іще у бюро зайнятості, випадково зустрілася із колишньою колегою (адже поруч із бюро був кабінет начальника відділу соцзахисту). Та обмовилася, що якраз набирають людей.

Так я опинилася у відділу соціального захисту на посаді індексатора. Індексацію пенсій ми проводили вручну, доводилося багато працювати. А одночасно я почала вивчати закони. Так і залишилась. На наступні двадцять вісім років.

Зараз іноді намагаюся зрозуміти, як вистачило сил. Чесно? Не знаю. Працювали і вночі, робили звіти, перерахунки по вісім на рік.

Мені здається, всі люди поділяються на дві категорії: ті, що можуть працювати у соцзахисті, та ті, що не можуть. Зараз важко уявити: як сплачувати пенсії із сум, які надходять щоденно. А люди просять, намагаються брати якісь довідки, що завгодно. І кожному хочешь допомогти, увійти в ситуацію. Це було дуже важко фізично і морально.

Поряд із практикою вивчала нормативну базу. Вивчала так, аби могла пояснити співпрацівникам таким чином, щоб розумів кожен.

Про роботу

Ми працювали. Дуже багато працювали.

Мабуть саме через великі обсяги роботи та особисті переконання я ніколи не торкалася політики.

Моя політика – це надання будь-якої допомоги людям. Всі ці роки моїм головним завданням було допомогти людині. Було і залишається.

Що б мені не казали, але кожна депутатська каденція нас підтримувала. Намагалися допомогти.

Жоден депутатський корпус не відмовляв у проханнях щодо організації роботи соціальної служби.

До нас приходило багато людей. Дехто готовий був працювати у такому режимі, дехто ні. Я завжди розумію, що попри все кожна людина у першу чергу живе для себе. У неї є родина, власні потреби. Тому залишаються ті, хто згоден та уміє шукати баланс між власними інтересами та роботою.

Багато до чого я ставлюся із розумінням, але не допускаю жодних конфліктів у колективі. Жодних пліток та коаліцій. На роботі — робота. І тут компромісів бути не може.

Завжди просила дівчат: фотографуйтеся! Бо час біжить, ніколи обернутися. Так, на цих фото наші перші свята. Я там рідко є, бо частіше саме була за фотографа

Про найважче

Найважче — це спілкування із людьми, коли відчуваєш себе безпомічною. Хочеш допомогти, але обмежений законами або можливостями.

Іноді доводиться бути жорсткою. Адже чомусь у нас склався такий менталітет, що за будь-якої можливості деякі люди намагаються отримати те, що їм не належить.

Взагалі менталітет важко переборювати. Ось є у нас одна старенька. Обслуговувати себе не може, родичів не має. Живе, не може ані помитися, ані їсти зварити. Пропонували їй до стаціонару. Там і п'ятиразове харчування, догляд, лікар постійно. Ні. Боїться. Чого — не зрозуміло.

Або ж навпаки. Забрали стареньких до стаціонару, аж тут і родичі з'явилися, бо ж квартира залишилася. То ви доглядайте, а ми житло заберем потім. Мені важко зрозуміти таку байдужість та зневагу до рідних людей, тим більш у старості. І це також один із найважчих моментів роботи.

А взагалі скажу так: щоб зрозуміти людину, потрібно стати на її місце. Так і своїм дівчатам кажу: перш, ніж щось сказати відвідувачу, поставьте себе на його місце. Ви прийшли у незнайоме місце, вам соромно або страшно. Ви не можете чітко сформулювати своє прохання, ще більш хвилюєтеся. То чим допоможе у такій ситуацій, як на вас підвищать голос?

Зараз важко порівняти ті умови, у яких ми починали працювати, та ті, що маємо сьогодні.

Звісно, комп'ютери.

Із самого початку у нас був цілий один комп'ютер на весь відділ соціального забезпечення. Тож переважну більшість операцій робили вручну. Деякі не витримували навантажень, йшли. Тільки тому, хто обробляв величезні обсяги інформації вручну, зрозуміло, наскільки комп'ютери спростили роботу.

Умови.
Це завжди було моїм болючим питанням. Бо я мріяла створити для працівників ті умови, які дозволять зосередитися лише не роботі. Пам'ятаю, як ми влітку намагалися працювати, коли в голові паморочилося від спеки. Зараз у нас комфортні умови, тепло, зручні туалетні кімнати. Дякувати за це можу саме керівництву міста та депутатському корпусу

Про мрії

Чомусь так відбувалося, що всі мої мрії, спрямовані на роботу у соцзахисті, здійснювалися. Не вірите? Колись їхала повз пусте неврологічне відділення лікарні та думала: от би нам дали це приміщення! Тут так зручно було б стареньким! Так, зараз там розташоване відділення стаціонарного паліативного догляду територіального центру.

Мріяла, щоб дівчата працювали у зручних умовах. Або позбутися черг, щоб люди, нарешті, не змушені були годинами чекати під кабінетами. Поступово, та це все здійснюється. От зараз мрію поставити кондиціонер у коридорі, аби відвідувачам влітку було комфортно. Здається, і ця мрія здійсниться.
Я завжди мріяла та буду мріяти. Буде у нас і велике паліативне відділення із добрим ремонтом, все буде. Головне, щоб ця мрія йшла від щирого серця.

Бажання є щодо створення нових об′єктів соціального напрямку для тих верств населення, які опинилися у складних життєвих умовах та потребують підтримки. Я щиро вірю, що так все і буде.

Про те, що дозволяє не опускати рук

Так, буває і відчай охоплює. Тоді допомагає лише молитва.

Я упевнена, що із віком кожна людина стає мудріша. Вчиться сприймати ситуації спокійніше, а людей такими, які вони є. Десь я розуміла ситуацію невірно, десь невірно розуміли мене. Час все розставляв на свої місця.

Більш за все я радію тому, що зараз ми не обмежені у можливості спілкування та обміні досвідом. За межами міста, області, навіть у інших країнах. Це так чудово: бачити, чого змогли досягти люди, вчитися та намагатися зробити краще!

Будь-яка зустріч, робоча чи неробоча, дарує нам спогади, які дозволяють пережити найбільш важкі моменти.

Сьогодні, коли мене питають, чого я боюся на цій посаді, я готова відповісти те саме, що й багато років тому: безпорадності, відсутності можливості допомогти та байдужості.