Зазвичай, товариство, тут я з’являюся виключно як людинка, котра розповідає вам про цікавезні книжки. Вони можуть потрапити у ваш настрій і поцілити прямісінько в серце (принаймні, мені цього дуже хочеться), а можуть і зовсім вас не зачепити. Так чи інакше, сьогодні я хочу поділитися з вами однією класною (і абсолютно не-книжковою) новиною, і хочеться мені це зробити з кількох причин: по-перше, тому що я людинка з папірцем, на якому щось сказано про історичну освіту; по-друге, просто тому що я громадянка своєї держави, яка хоче ділитися з іншими українцями цікавими кейсами. Тож, сьогодні — про кіно.
У Мережі з’явився оцифрований відеоархів з матеріалами, відзнятими у перші роки української незалежності
А історія у нас наступна. Якщо ви чули колись про такі мультфільми, як «Пригоди капітана Врунгеля», «Козаки», «Капітошка», «Острів скарбів» чи про мою улюблену «Алісу в Задзеркаллі», ви також могли би чути про кіностудію «Київнаукфільм», яка стоїть за їхнім створенням. Спеціалізувалися наші креативщики не тільки на мультиплікації, але й на документально-наукових роботах, і якщо зараз ви подумали, що лекції з історії українського кінематографу вам необхідні рівно настільки, наскільки собаці потрібна п’ята лапа, то без паніки, це я так підводжу вас до новини!
На початку 1990-х відбулася реорганізація «Київнаукфільму», в результаті якої утворився «Укранімафільм» та «Національна кінематека України». Остання нас із вами й цікавить, товариство!
Нещодавно в Мережі з’явився оцифрований відеоархів з матеріалами, відзнятими у перші роки української незалежності. За створенням каталогу та, власне, самого архіву, стоїть Kinotron Group за підтримки Українського культурного фонду, і проєкт цей — надзвичайно важливий, а матеріали — максимально різноманітні та цікаві.
Серед них фільми: про художницю-футуристку Олександру Екстер, «Портрет без обличчя»; фільм «Я обираю» — про українського режисера, драматурга й перекладача Леся Курбаса та про нашу театральну спадщину; про відомого митця, режисера стрічки «Тіні забутих предків» і кінопритчі «Колір гранату» — Сергія Параджанова. «Пристрасті навколо символіки» присвячені нашому прапору й гербу, і, чесне слово, найцікавіше в цій стрічці — не історії їхнього походження, а інтерв’ю з нашими співвітчизниками, які в перші роки після розпаду СРСР ще не позбулися совєцьких наративів, і щиро вважали, що в демократичній та незалежній Україні є місце «сєрпу і молоту». Історія — капризна пані, непостійна, і тим важлива. Таким чином ми можемо прослідкувати розвиток суспільної думки й роззирнутися: а де ми є зараз?
Звісно, у часи Netflix-у обирати дивитися старі стрічки сумнівної якості — може здатися не менш сумнівним, ніж самі стрічки. І все ж, якщо дозволите.
Кінематограф — це фіксатор пам’яті й часопростору. Культура — це маркер самосвідомості, самоідентифікації та самоповаги народу. Мистецтво — це наша зброя, і ми не маємо права її складати аж ніяк.
Відеоархів Національної кінематеки України дивіться за посиланням.
