Для редакції Гард.City вже стало доброю традицією знайомити вас, шановні читачі, з цікавими людьми, громадськими і політичними діячами, місцевими активістами. Сьогодні у нас в гостях Наталія Клименко — викладачка, журналістка, громадська діячка та радниця, депутатка Первомайської міської ради. В одному абзаці важко перерахувати всі напрямки діяльності та захоплення нашої героїні. Знайомимося докладніше!
Наталія навчає студентів, висвітлює життя міста у теленовинах, очолює ГО «Молодь болгарів в Україні «Другари», є членкинею Всеукраїнської громадської організації «Дія», організаторкою щорічного регіонального фестивалю української пісні «Пісенна моя Україна», встигає працювати на сесіях міської ради, гарно співає, вирощує квіти, займається городництвом. Так, так! І вишиває. Успішна людина, щаслива мати і бабуся, у якої за плечима великий багаж досвіду і професійних результатів.
— Наталіє, за освітою ви вчитель української мови, але вже 25 років у журналістиці. Розкажіть, як ви стали тележурналістом?
— Я закінчила Одеський національний університет імені Мечникова, філологічний факультет, за фахом — вчитель української мови та літератури. Але на початку 90-х років я вирішила спробувати свої сили на телебаченні. Тоді це був ПЦТМ «ТелеКом-1», який очолював Віктор Вільхівський. Спочатку вітальна програма «Презент», а потім ми почали створювати нові власні телепроєкти шляхом самонавчання. У нас була молода цікава креативна команда. З того часу журналістика назавжди увійшла в моє життя. Працювала в телекомпанії «Олта», 5 років — з прекрасною творчою командою на телеканалі «Всесвіт», з якою ми донині підтримуємо дружні стосунки. Спробувала свої сили у кількох друкованих виданнях — «Вісник Первомайська», «Рідне Прибужжя», і сьогодні — знову тележурналістика. Ось так і набігло чверть століття журналістської діяльності. І я щаслива, що займаюся улюбленою роботою. Скажу так: хто вже потрапив у цю сферу, то залишається назавжди журналістом. Як кажуть, колишніх журналістів не буває.
— Де ви працюєте нині і як встигаєте поєднувати кілька робіт, громадську і депутатську діяльність?
— Я вже давно працюю на кількох роботах, це, як правило, журналістика і викладацька діяльність. Спочатку викладала у коледжі, нині — у Первомайській філії НУК ім. адмірала Макарова.
Користуючись нагодою, хочу повідомити приємну новину для творчої молоді нашого регіону, яка вміє і прагне працювати зі словом. Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова у цьому році отримав ліцензію на спеціальність «Журналістика» з освітньою програмою «Реклама і зв’язки з громадськістю» і вперше готуватиме журналістів. Думаю, що навчання буде плідним, цікавим, практичним та сучасним. Мрію, щоб ця справа мала успіх і попит, щоб у молоді була можливість розвивати свої здібності та відкривати для себе нові можливості й перспективи. Тож запрошую усіх, хто мріє пов’язати себе у майбутньому з журналістикою, вступати саме до нас.
— Ви з таким захопленням розповідаєте про журналістику. Якби повернути життя назад, ви, певно, обрали б саме цю спеціальність?
— Мабуть так. Я 10 років працювала у школі №15, іноді думаю, що якби залишилася в педагогіці, то вже б, напевне, подалася у директори. Але уявити себе вже деінде досить важко. Мені іноді здається, що мене за руку хтось зверху веде і не відпускає. Були ж моменти, коли можна було повністю відійти від журналістики, так ні, знову повертаюся сюди. Напевне, через те, що це моє! Мені імпонує бути у постійному рухові, тримати руку на пульсі. Я люблю нові знайомства, шукати і розв’язувати проблеми, а ще я отримую задоволення від того, що комусь допомагаю. Для мене журналістика — це комунікабельність і креативність, це екстремальні випадки та курйозні ситуації, словом — це все, що оточує навколо. Та найважливіше — це відповідальність, яку ти на себе береш. Бо не можна в журналістиці бути лукавим, тут має бути об’єктивність, неупередженість, небайдужість і, безумовно, фаховість. Все це, звичайно, приходить з досвідом і усвідомленням того, що це саме те, чим тобі необхідно займатися. Тому, якщо прокрутити кіноплівку назад, — так, я оберу журналістику.
— Ви людина активна. Які риси вашого характеру вас задовольняють, а що б хотіли змінити?
— Мені весь час потрібен рух, нові контакти, нові враження, події, у домашній рутинній роботі я, напевно, зів’яла б. Але я все ж таки хотіла б трішки приборкати свою активність, тому що розірватися на все — неможливо, я це розумію, бо стільки років живу у божевільному ритмі і у стресовому стані. Мій робочий день починається о 4-й ранку і завершується далеко за… В цьому дні чого тільки немає — це і робота, і сім’я, діти, онуки, громадська діяльність, жіночі справи. Все це такий каламбур, що іноді здається, що людині це не під силу. Втім, нам випробування даються зверху стільки, скільки ми можемо їх витримати. Тому щось змінювати в собі уже напевне запізно. Ось полюбити себе — це інша справа. Як кажуть, полюби себе — тебе полюблять інші.
— Опишіть стисло ваші життєві принципи, ваше бачення сенсу людського життя?
— Це людяність та добро, в першу чергу, без них світ не може існувати. Намагаюся бути чесною, відвертою, відкритою, хоча частенько це використовується проти мене, як, власне, і моя активність, яка чомусь дратує багатьох у нашому місті. Але я така, яка є, іншою вже не буду. Мені теж іноді буває непросто самій з собою, але намагаюся приймати себе такою, як є — з усіма мінусами і плюсами. Тож хотілося б, щоб і інші це розуміли. А ще один із принципів — постійне зростання, без якого немає руху уперед. Треба постійно годувати свій розум, тіло і душу. А ще ловити життєві моменти і радіти їм, бо все велике криється у маленькому. Це, безумовно, й любов до ближнього, милосердя, толерантність. Взагалі питання, для чого ти прийшов у цей світ та яке твоє призначення, — доволі філософське і я думаю, що час від часу людина замислюється над цим. І це нормально. Як на мене, то найважливіше — це лишатися людиною в будь-якій ситуації.
— У журналіста завжди є незабутні історії в роботі. Які вам запам’яталися найбільше чи вразили?
— Найбільше запам’ятався і захопив мене проєкт із авторалі, у якому ми брали участь із телекомпанією «Всесвіт». Кілька разів я сама була штурманом, ми проводили ралі у нас, в Дубровці, кілька разів їздили в Одеську область.
Залишив відбиток у пам’яті цікавий проєкт «Особистості», коли ми розповідали про відомих людей міста, про те, як вони живуть, чим займаються, які готують страви, які вони у повсякденному житті, їхні хобі. Нині готуємо цікаві історичні проєкти про млини, про наш музей, який, до речі, ми можемо зробити туристичною принадою. Я взагалі не розумію, чому у нас не розвивається туризм. У нас скільки історичних будівель, такі живописні місця, скільки всього цікавого. Знаєте, сама наша робота є незабутньою, бо коли ти ідеш на роботу, як на свято — для тебе все цінно.
— З чого починається ваш робочий день?
— З кави, з привітання з сонцем, роботи в комп’ютері, іноді з фізичних вправ, приготування сніданку і старту на іншу роботу. Взагалі, ранок — це мій час, коли маю можливість приділити увагу своїм думкам та тілу. Люблю насолодитися ранковою тишею та самотністю.
— Чи є у вашому житті людина, яку ви вважаєте вчителем по життю і своїм наставником?
— Це моя вчителька української мови і літератури Світлана Костянтинівна Слободенюк. Вона мене навчила любити слово, працювати з ним. За це я їй щиро дякую. Взагалі усі, хто мене оточує, з ким я знайома, є моїми вчителями. Бо завжди намагаюся бачити у людях тільки хороше, позитивне.
— Які у вас захоплення, інтереси? Як проводите вільний час?
— Рік тому захопилася вишивкою, навчаюся у Жанни Семененко. На жаль, не завжди вистачає часу, але намагаюся знайти, бо це захоплення заспокоює, допомагає відволіктися від повсякденних проблем. Маю 27 років водійського стажу, тож люблю кермувати. Робота журналіста вимагає швидкого пересування, тому цей досвід для мене неоціненний.
— Де любите відпочивати?
— Останнім часом полюбила самотність, відчуваю себе комфортно у гармонії з собою, тоді займаюся тим, чим хочу. Це буває зрідка. З родиною любимо подорожувати Україною, у чоловіка це принципова позиція. Він у мене моряк, тож для нього це важливо. Останнім часом подорожуємо по Закарпаттю, де незвичайна природа. Нещодавно там відпочивали, відкрили для себе господарську діяльність західних українців, і я мрію, щоб вона прийшла до нас, на південь. Вони люблять свої оселі, садиби, тримають все в порядку. У них навіть сміттєві баки чепурненькі. І нам нічого не заважає бути такими ж гарними господарями. Мені приємно, що в місті з’являється багато активістів, які хочуть зробити місто чистим, затишним. Вважаю, що один теж у полі воїн, і позитивний досвід обов’язково підхоплять інші небайдужі громадяни. Україна починається з кожного з нас!
— Чи багато часу проводите у соцмережах?
— Буває, залипаю. Переглядаю новини, але намагаюся не коментувати, тому що не хочу травмувати свою психіку і бережу себе від токсичних людей.
— Давайте повернемося до ще однієї вашої професійної діяльності. Як вам вдається бути із своїми студентами друзями?
— Просто я їх дуже люблю і намагаюся у кожному студентові бачити особистість. Якщо бачу замкнену молоду людину, знаходжу всі способи розкрити її, не пройду повз, якщо хтось когось ображає. Намагаюся, щоб їм було цікаво і затишно у нашому закладі, щоб вони отримали хороші ґрунтовні знання і знайшли себе у професії. Організовуємо для них цікаві заходи, дискусії, вечірки, походи, екскурсії.
— Важко бути сучасним викладачем?
— Легко, якщо ти знаєш свою роботу. Студенти приходять за знаннями. Якщо студент хоче вчитися, то і педагогу легко. Головне — зацікавити. У мене лекції проходять, як дискусії за круглим столом. Вчитель і студент мають бути рівні, і саме в таких формах роботи ця рівність досягається. Вчитель-порадник, а не вчитель-насідач — головна моя методика роботи.
— Розкажіть про своє болгарське коріння і громадську організацію «Молодь болгарів в Україні «Другари».
— За національністю я болгарка, мої тато і мама українські болгари, предки яких поселилися в 50-ти кілометрах від нашого міста. Це Вільшанщина, що на Кіровоградщині. До речі, там проживає чимала болгарська діаспора, яка має тісні зв’язки зі своєю історичною батьківщиною. З 2012 року я теж почала займатися болгаристикою. До речі, сама уже неодноразово відвідувала Болгарію. Як результат — Первомайськ має місто-побратим Добрич. До слова мовити, у нас в Первомайську теж багато болгар проживає. Тож намагаємося гуртуватися. Щорічно організовуємо зустріч представників діаспори в міській бібліотеці, беремо участь у фестивалях національних меншин, популяризуємо національну кухню. Зараз пробуємо створити гурток по вивченню болгарської мови. Взагалі, у планах — обмін нашими колективами, обмін студентами.
— Як родина ставиться до вашої постійної зайнятості? Розкажіть про родину.
— Це болюче питання. Родині хотілося б, щоб мама була частіше дома, але миряться зі мною. Втім, я намагаюся, щоб вдосвіта у мене було все наготовлено, наварено та прибрано, а вечорами компенсувати свою відсутність сімейними посиденьками. Взагалі моя родина доволі специфічна, бо маємо двох старших механіків — моряків. Тож, коли вони вдома — навантаження зростає вдвічі. А ще коли приїздять чи приходять онуки, а їх у мене двійко, тоді доводиться пасок підтягувати. Але я щиро радію, що маю велику сім’ю, маю купу сімейних турбот, бо це, власне, те, заради чого ми живемо й трудимося. Дуже люблю онуків, це якась інша любов, ніж до дітей, усвідомлена, я б сказала, відповідальна, коли вже розумієш, що дитині необхідна увага, турбота.
— Як проходять ваші родинні свята?
— Збираємося всі за великим столом, співаємо, бо вся родина співуча, спілкуємося, згадуємо минуле та мріємо про майбутнє.
— Чи є щось таке, що не під силу Наталі Клименко?
— Мені здається, такого немає. Я настільки багато навчилася у своєму житті, що можу працювати будь-де і будь-ким — і прибиральницею, і керівницею. До речі, з’явиться можливість — стрибну з парашутом.
— Що б ви порадили жінкам, які бажають розвивати свій потенціал та досягати лідерських позицій в суспільстві, але остерігаються стереотипів?
— Обов’язково давати відкритися своєму внутрішньому потенціалу. Ти не маєш права приховувати того, що тобі дано богом. Якщо ти володієш талантом, подаруй його людям, надано тобі лідерські здібності — займайся, організовуй. Жінка-лідер — це наше майбутнє, жіночі рухи у всьому світі активно розвиваються, на жаль, вони трохи затихли у Первомайську, хоча у нас є дієві жінки, які готові змінювати майбутнє.
— Я знаю: ви прихильник східних практик. Як поповнюєте запаси життєвих сил і що порадите читачам?
— Мені дає сили любов до життя, до людей, намагаюся жити повноцінно, дихати вільно, на повні груди, життя прекрасне, радію, коли прокидаюся вранці, дякую за кожен день, вітаюся із сонцем, обіймаю його, люблю природу. Вболіваю за долю країни, вся моя родина — патріоти України. Вірю, що буде світлий день, буде мир, все в Україні буде добре. Якщо хтось зневірився, зморився, з’явилася депресія, зупиніться, вдихніть повітря на повні груди, обдумайте все, а потім — тільки рух вперед, який забезпечить нам майбутнє.
